Піаністка

Судомлячись на оксамитовому кріслі, я сипав прокльонами колегу, який впарив мені квиток на концерт класичної музики. Котоновий тренч шурхотів, тож я вмощувався поспіхом й тривожно — в очікуванні, що пристаркуваті панянки на ряд вище, підносячи вказівні зморшкуваті пальці до змащених у майже фіолетовий колір губ, цитькатимуть у мій бік й суворо зсуватимуть брови. “Хай поцитькають зачиненій на ремонт гардеробній, — наперед подумки вилаявся я. — Ще й в таку страшну зливу”. 

Пролунав третій дзвоник. В цю саму мить я затримав подих й відчув, як одна зі шкарпеток стала вологою й холодною — в боротьбі з верхнім одягом я перестав тримати парасольку на безпечній відстані й отримав скочування крапель прямо в туфлю. Праворуч хтось прокашлявся, наче готуючись до ораторства, а не прослуховування гри на фортепіано. 

Згасло світло, дихання навкруги стало об’ємним, відчутним, інтимним. Востаннє зашурхотівши тренчем, я завмер, плануючи витягнути з цього малоприємного вечора крихти хорошості. Пристаркуваті панянки не цитькнули й невидимі пальці музиканта торкнулись холодного інструменту, запалюючи теплі софіти по всьому периметру сцени. Концерт із запізненням на три хвилини розпочався з меланхолійної гри й куріння цигарки. Здивування й зацікавленість переплюнули дискомфорт від мокрої шкарпетки — й мені на коліна посипались перші крихти справжнього видовища. Потягнуло міцним табаком.

Піаніст затягував смолистий дим куточком рота й торкався клавіш з таким завзяттям й плавністю, наче відчував романтичний потяг до кожної з них. Це виглядало хворобливо, сексуально, божевільно, але талановито. Страшенно талановито. Відтлівший попіл спадав на інструмент й тієї ж миті розмазувався пальцями. Гра гучнішала й наче засмоктувала разом з димом всю глядацьку залу. Мені кружилась голова й шкарпетка вмить відчулась на нозі неприємною правдою. Шукаючи порятунку, відпочинку — я кинув погляд на сидіння праворуч, звідки до мене привітались мереживні рукавички та гострі коліна, володарка яких й не глянула у мій бік. 

Сусідка виявилась не менш цікавою за екстравагантного піаніста: худорлявість, межуюча з хворобливою, вуаль, створююча на блідому обличчі ефемерний узор, чорна сукня по коліно, але з довгим рукавом та рукавички — мереживні, тендітні, акурат під розмір кистей рук. Вона нагадувала мені вдову, що прийшла на церемонію прощання до чоловіка, якого й не дуже то і любила. Обличчя — занадто суворе, як для свого віку, його гострі кути додавали інтелігентності й аури недоторканості. Очі випромінювали зосередженість на сцені, на пальцях піаніста, блукаючих нотами, але губи, губи — єдине, що придавало життєвих емоцій цій жінці: напіввідкриті від захоплення, час від часу зволожених язиком, моментами створюючих посмішку своїми кутиками й дуже зрідка — піджатих, наче в страху бути поміченими у людській чутливості, що створює конфлікт Образу вдови. 

Безсоромно вивчаючи сусідку, я розгубив цікавість до музичного мистецтва — воно стало фоном її існування, тригером її поведінки, приводом нашого знайомства. Я знаю на якій думці можете себе зловити, але ви не праві — я зовсім не шукав захоплення кимось й не є романтиком до позивів нудоти у горлі та погодьтесь — час від часу випадкові люди викликають бажання вдивлятись в їхні обличчя, пізнавати їх як живих істот. Це — там, на велюровому кріслі з мокрою шкарпеткою та шурхотливим тренчем під лівою пахвою, зі мною і трапилось — непереборне бажання дізнатись з яких тканин пошита ця жінка в мереживних рукавичках. 

Я так довго оминав зосередження на її руках, наче це зовсім неважлива частина, але ж я — людина, а ми схильні уникати інтимності й вразливості. Бути спійманим за спогляданням жіночих кистей рук, поки ті в районі її оголених колін — доволі вразлива історія. Пристаркуваті пані прозвали б мене збоченцем — у найкращому випадку, в найгіршому — простукали б кожен мій хребець своїми довгими парасольками. Це б знищило мою репутацію перед жінкою, з якою я волію познайомитись після концерту. А щодо інтимності…знаєте, я з легкістю б розповім вам про округлі стегна чи пружні груди, бо ці частини тіла хоча й не розгубили свою привабливість, проте стали доволі примітивним проявом сексуальності, з руками ж дещо інші справи. Я спробую пояснити. 

Я бачу ці пальці, обрамлені у мереживо. Я бачу, як вони на гострих колінах повторюють рухи піаніста — ніжно, впевнено, професійно. Я знаю, що цими ж руками вона протирає очі відразу по прокиданню. Тоненьким коротким нігтем намагається виколупати шматочок їжі, що втиснувся між шостим й сьомим зубами — звісно, поки ніхто не бачить. А коли на великому пальці утворюється набридлива задирка — довго прицілюється, щоб відкусити й заливає весь ніготь слиною. Потім, ймовірно, вона його витирає об стегно. Цими ж руками вона миє своє тіло, наносить запашний крем, одягає спіднє, знімає спіднє, пере спіднє, бо в пральній машині таке — не можна. Ці пальці пірнають у волосся: її особисте, старенької матері, яка вже не в стані самостійно вимити голову, коханців або коханок в миті емоційної чи тілесної близькості. Цими руками вона перегортає сторінки книжок, гладить дворових котів, дістає телефон з задньої кишені, відриває пересохший лоскуток нижньої губи, а потім — затискає її аби відчути солодке пощипування й зупинити кров. Цими руками вона пестить себе, ці пальці вона облизує, коли морозиво тане швидше потрібного, з-під цих нігтів вона виколупує бруд після копирсання в грунті. Руки носять в собі стільки історій, стільки правди, що зрозумівши це одного разу — ви більше не зможете дивитись на них без тіні сором’язливості. Саме тому це інтимно.  

Фортепіанна гра обірвалась, піднімаючи глядачів з нагрітих крісел. Голос овацій проковтнув весь простір довкола, не залишаючи місця особистим думкам. Сусідка спурхнула на ноги й заплескала у мереживні долоні. Я підвівся разом з усіма, але продовжував спостерігати за жінкою праворуч — вона плакала. Я точно побачив, як пара крапель народилась в кутику її ока й скотились обличчям. Ледь чутно в цьому натовпі вона промовляла “браво!” й м’яко кивала головою в знак поваги й схвалення. Юний піаніст з цигаркою в роті підкорив її, чим відкрив для мене жінку, яка ніяка не сувора й суха, а справжнісінька, жива, щира. Нарешті я перевів погляд на сцену й заплескав у долоні гучніше. Пристаркуваті панянки на ряд вище волали так, наче не знали про існування гіпертонії. Я з посмішкою на обличчі уявляв, як завтра дякуватиму колезі за впарений квиток на концерт класичної музики.