Цей простір, пагорби, долини —
Дощ над якими саваном ажурним з водних крапель,
Що хвилями прозорими з небес…простори ці —
Самотність, сум весни у холоді під сонцем чи в піснях
Веселих пересмішників забавних та суєтних у цей весняний день…
Ах! Цей ось дощ… -
До чого він?…
Пустотливе питання…
Коли так прагнеш спокою та світла,
Подалі відійти з похмурості,
Від шепоту сльоти,
Забути біль весняних ранків,
Розстріляні які кривавою війною.
Забутися від довгих днів чекань у спогадах, у мрії,
В надіях без надій
Та з вірою в прозріння врешті решт…
Але…
Але дощ б”ється відчайдушно на вітрах!
Можливо, з розпачу то він так розбивається на шерехи та шепіт?…
Та розтікається потоками, струмками,
В калюжах завмирає…
В калюжах тих похмурість неба… —
Вони мов дзеркала розбиті у друзки.
З чого той відчай вітру?…
Того нам не дізнатися ніколи.
«Про що цей дощ? Про що він гомонить краплинами дрібними?…
Можливо, задля того… — аби сховати відчай?…» —
Питаю сам до себе.
Іду крізь місто,
Яке дано мені чуже,
Вороже,
Незрозумілими заселене людьми……….
