Ранок видався по-літньому лагідним. Сонячні зайчики танцювали по дощатій підлозі, вітер грав фіранками, а на подвір’ї господар порався з яскраво упакованою коробкою. Сміливець, як завжди, займав стратегічно важливу позицію на підвіконні й спостерігав за тим, що відбувається, з виглядом генерала перед боєм.
Дівчинка з самого ранку носилася по дому — адже в неї був день народження. Вона вдесяте поправляла бантик, заглядала в дзеркало, притискала до грудей старого плюшевого зайця й намагалася приховати своє хвилювання.
Нарешті господар увійшов до будинку, тримаючи коробку в руках.
— З Днем народження, — сказав він і поставив її на стіл. — Це тобі, Саша.
Дівчинка розгорнула папір, підняла кришку і затамувала подих від здивування.
Усередині, в акуратній клітці, сиділо маленьке пухнасте диво. Канарка! Золотисто-жовта, немов промінчик сонця, з чорними блискучими очима й акуратним дзьобиком. Пір’їнки на грудях трохи здригалися — пташка була насторожена, але явно здорова й доглянута.
— Її звати Лимонка, — усміхнувся господар. — Сподіваюся, ви потоваришуєте.
— Лимонка! — вигукнула Саша. — Яка красуня! Дякую!
Вона обережно доторкнулася до клітки пальцем, а пташка відповіла коротким, мелодійним щебетом. Саша світилася від щастя.
Сміливець тим часом повільно зістрибнув з підвіконня, підійшов ближче й дивився на новоселицю. Пташка насторожилася, принишкла.
Кіт видав щось середнє між невдоволеним пирханням та задумливим мурчанням. Ні, він не був проти пташок. Але ще одна «гостя»? Він глянув на господаря, потім на дівчинку, потім знову на Лимонку — й зрозумів, що ця жовта тремтлива істота тепер теж частина його світу. Питання тільки — чи надовго?
Дівчинка м’яко провела долонею по голові Сміливця й з усмішкою сказала:
— Це наш новий член сім’ї.
Сміливець, наче зрозумівши, потерся об її руку. Лимонка, набравшись сміливості, щебетнула — тихо, наче пробуючи голос.
— Я впевнена, ви подружитеся, — додала Саша.
Кіт подивився на сяюче личко іменинниці й вирішив, що не заперечуватиме. Його і так любили, балували, пригощали найсмачнішим — це йому подобалося. Швидше за все, поява цієї дрібної співуні нічого не змінить.
Так вирішив Сміливець і знову тепло потерся об руку Саші.
А за парканом, у заростях малини, сяючи зеленими очима, спостерігав Пірат.
Він з’явився у цьому дворі не випадково. Колись, давним-давно, два коти були майже друзями. Ділили сонце, мишей та територію — хто перший добіг, той переміг. Але часи змінилися. Пірат став грубішим, лінивішим і підозрілішим. Він перейшов жити до сусідів, погладшав, але залишився спритним і підступним. Особливу пристрасть мав до пернатих. Птахів він вважав вишуканим делікатесом і полював на них заради смаку, а ще більше — заради азарту.
Сьогодні, гуляючи двором, він помітив клітку на вікні. Клітку, в якій тремтіла від хвилювання яскраво-жовта пташка.
Пірат завмер. Вуха насторожилися. Він миттю став тінню, розтікся по землі. Підкрався ближче. Стрибок на підвіконня був би справою одного руху. Залишалося лише дочекатися, коли поряд нікого не буде.
І тут Пірат зустрівся поглядом зі Сміливцем. Старим знайомим. Суперником.
Сміливець також помітив рух за кущами, все ще сидячи поруч із Сашею.
Він схопився, ступив до вікна — і їхні погляди перетнулися.
Очі Пірата блиснули, хвіст смикнувся. Посмішка, якщо це можна так назвати, скривила його вуса. Він глянув на Сміливця, потім на клітку... і знову перевів погляд на суперника.
Повідомлення було ясним без слів: цей птах буде моїм.
Сміливець зрозумів: бути біді.
По будинку носилася Саша — іменинниця, що сяяла від щастя. Вона співала на ходу, підстрибуючи, перебігаючи з кімнати в кімнату:
— Лимонка моя, золоте диво, з нами тепер ти — і так буде завжди!
Канарка щебетала в такт, погойдуючись на жердинці. Господар тим часом прикручував до стельової балки гак і, примружившись, перевіряв, чи міцно тримається.
— Ось так, тепер вона вище — і повітря чистіше, і ніхто не дістане, — сказав він і обережно повісив клітку з Лимонкою. Пташка відразу злетіла на верхню перекладину, озирнулася, щебетнула і скуйовдила пір’я.
Сміливець сидів у дверях і спостерігав, як усе змінюється. Він не ревнував. Ну… майже не ревнував. Просто відчував, що так добре довго не буває. Він потягся, позіхнув і неквапливо зліз із ґанку.
Територію слід перевірити.
Він обійшов двір, заглянув у хлів, понюхав повітря біля лазні. У його грудях ворухнулося щось тягуче, тривожне.
Внутрішній голос підказував: біда поряд.
І точно.
Пірат.
Він з’явився безшумно — чорно-біла тінь із зрозумілим поглядом. Сидів у траві за парканом, притулившись до землі, і дивився у вікно будинку. Прямо на Лимонку. Очі його звузилися, хвіст смикнувся.
Через секунду їхні погляди перетнулися.
Пірат сидів спокійно, з легкою усмішкою на морді.
Сміливець був насторожений, мов пружина.
Він її хоче. Прийде вночі, — зрозумів Сміливець.
І одразу ж визначився: ні, не в моїй хаті.
Він припав до землі, уважно стежачи за суперником. Битва ще не почалася, але вже висіла у повітрі. Сміливець почувався не просто котом — він був охоронцем, сторожем, старшим у домі. І він не дозволить піратському пронозі зіпсувати свято його дівчинці.
Пірат примружився, прикидаючи відстань і шукаючи слабкі місця. Він уже зібрався ступити ближче — та раптом зірвався Сміливець. Повільно, але впевнено він рушив просто до паркану, не відводячи очей від суперника.
Пірат підвівся, ніби знехотя, демонструючи, що зовсім не злякався. Позіхнув — трохи демонстративно — й почав відступати до кущів, ліниво, наче втратив будь-який інтерес. Але Сміливець знав: це лише маневр.
Він провів його поглядом і ще довго вдивлявся в темряву, поки Пірат не розчинився за вигином стежки.
— Не купився, — буркнув він і повернувся до хати.
До вечора свято добігло кінця. Саша, награвшись досхочу, нарешті заснула, притиснувши до себе нового м’якого ведмедика. Лимонка тихенько щебетала уві сні, сховавшись у пір’ї на жердинці.
Будинок затих.
Сміливець — ні.
Він вмостився у кріслі біля вікна, звідки було видно і клітку, і ту саму кватирку, яку господар за звичкою залишав прочиненою. Він не спав. Лише прикрив очі, ховаючи пильний прижмур. У грудях ворушилося важке — не страх, а відповідальність.
Псу довіряють стадо. Коту — дім.
І Сміливець був готовий.
Ніч огорнула будинок м’якою тишею. Лимонка спала, сховавши голову під крило. Саша сопіла у подушку, обійнявши ведмедика. А Сміливець лежав у кріслі, ніби дрімав, але одне вухо ловило кожен шерех. Шосте чуття муркотіло: біда поряд.
І вона справді була поруч.
У щілину відчиненого вікна прослизнула тінь. Граціозно, майже безшумно, на підвіконня видерся Пірат. Він обвів кімнату янтарними очима. Спляча дівчинка, пташка в клітці... і, звісно ж, Сміливець, розтягнутий у кріслі.
«От і захисник…» — примружився Пірат і, ледве стримуючи муркотіння від передчуття, почав підкрадатися.
Крок за кроком, повільно, обережно. «Один ривок — і перната в лапах!» — світилася думка в його очах.
Він уже заніс лапу...
Сміливець розплющив одне око. Потім друге. Він не спав. Він стежив. Він чекав.
Пірат стрибнув. Його кігті вп’ялися в клітку, лапи схопилися за прути. Лимонка з жахом зачірикала, забилася, здійнявши шалений галас. Пірат зашипів, намагаючись утримати рівновагу й просунути лапу всередину.
І тут на нього обрушилося щось.
Сміливець метнувся блискавкою.
Перший стрибок — і він уже поруч.
Другий — і зуби вп’ялися Піратові в хвіст.
Той зойкнув, але не відпустив клітку. Він висів, вчепившись кігтями за прути, а Сміливець тягнув його вниз, чіпко стискаючи зубами хвіст суперника.
— Мяу-у-у! — заволав Пірат.
— Р-рр-РА! — гримнув Сміливець.
Уся жива гірлянда звалилися додолу. Клітка, Сміливець і Пірат переплелися в купі лап, лозин, пір’я та криків.
— ААА! — зойкнула Саша, що прокинулася.
Мить — і в кімнаті спалахнуло світло.
Саша побачила: Сміливця, що притис чорного кота до підлоги, зуби й досі тримали хвіст супротивника, а лапи міцно його фіксували. Поруч, трохи покосившись, стояла клітка з Лимонкою, яка тремтіла, але була неушкоджена.
— Ах ти, злодюга! — Саша відштовхнула Пірата. Той вирвався, метнувся до вікна й вискочив геть, обдарувавши всіх поглядом, сповненим образи та болю у хвості.
Сміливець сів, діловито облизав лапу, ніби нічого особливого й не сталося. Але коли Саша підхопила його на руки, пригорнула до щоки й прошепотіла:
— Ти наш герой… — він задоволено замуркотів.
Сьогодні будинок було врятовано.
А завтра Сміливцю знову належало стати на варту — охоронцем тиші, сну й миру в домі. Бо сім’я — це святе.
Вранці Саша захоплено переказувала мамі нічні події, розмахуючи руками й плутаючись від хвилювання:
— Мамо! Він заліз просто у вікно! Хотів Лимонку схопити, а Сміливець як стрибне — бац його за хвіст! Вони впали — ба-бах! Я прокинулась, світло ввімкнула, а Сміливець його вже тримає!
Мама усміхалася, гладячи доньку по голові, а потім підійшла до кота, що влаштувався в кріслі, як і личить герою.
— Молодець, — сказала вона. — Ось хто справжній захисник у нас. Дякую тобі.
Господар, поправляючи клітку Лимонки, додав:
— Еге ж, Сміливець, ти нас сьогодні врятував. Треба пригостити тебе чимось особливим.
Саша принесла велику миску сметани й поставила перед кріслом:
— Ти найкращий кіт, Сміливець!
Кіт ліниво лизнув сметану, глянув на всіх, позіхнув і зітхнув. Згорнувшись клубком, поклав голову на лапи й подумав:
«Ну що ви, дурненькі… ви ж моя родина. І кожен із вас мені дорогий. Навіть ця співунка…»
Клітка злегка хитнулася, Лимонка тихо чиркнула. А сонце, як і того першого дня, коли все почалося, заливало кімнату м’яким золотим світлом. І Сміливець знав: життя йде своєю чергою. А його місце — поруч із тими, кого він любить.
https://booknet.ua/book/prat-ta-smlivec-b441704?open_details=1
