Плівкові фото і травма Славутича.

Друга частина матеріалу про плівкові фото Славутича Катерини Тихоненко.

Якщо перша частина, чорно-біла, зимня така сонлива, то друга сповнена золота.

Як буквально - скульптура хлопчика в міському парку ще в золотавому кольорі.

Так і в самому настрої фотографій - золотаві, охристі фасади будинків Таллінського кварталу, відблиски на будинках пр-кту Незалежності (колишній Дружби народів) та в сонячному небі панорам Школи мистецтв, галявини біля котловану, знятої з накладанням сюжету на фон неба, що підкреслює сонячність, легкість, теплоту сприйняття.

Зробила ці знімки Катерина, як учасниця фестивалю '86.

І саме тоді учасники вивчали як місцеві, тобто ми з вами, ставились до цього явища.

Бо, будемо відверті - відношення було часто ворожим.

Нижче уривок з тематичного журналу, який зробили учасники фестивалю.

Художниця згадує:

Як до самого фестивалю, так і до організаторів і відвідувачів містяни ставилися з недовірою, наче в ньому була якась загроза, що ось цей спокій у них відберуть назавжди. Фестиваль також критикували за джентрифікацію і закидали за нерелевантність для самих містян

Після вивчення, розмов з мешканцями авторка сподівається, що це ставлення колись зміниться: -

- і на місце підозри до всього чужого з’явиться зацікавленість і довіра. Хоч це й звучить наївно, маю таку надію.

І тут ми з вами натрапили на важливу деталь, яку тонка мистецька душа дуже влучно відчула.

Говорячи про сприйняття, Катерина каже про травму. І це настільки гарно сформульовано, що варто проговорити.

На нашу думку, це травма міста, яке мало все.

Відносно безпечні 90-ті, непогані двотсячні.

Фестивалі, конкурси, пільги, соціальна інфраструктура, оце все. Ну, ви самі все знаєте. Умовно назвемо це Латойа Джексон та Патрісія Каас.

А потім цього не стало.

Закриття ЧАЕС, завершення проекту Новарка, уряд погрався з вільною економічною зоною і закрив її. А моно місто, в непростому географічному розташуванні потребувало і потребує підтримки.

Але насправді ситуація стала вирівнюватись до стану інших малих міст.

Оптимізація медицини, зниження попиту, зменшення населення і тд, виїзд людей, зменшення надходжень в бюджет.

І це боляче. Це травма.

Було. І не стало.

Мозок шукає винних. Може мер, а може хулігани, а може молодь, ні, це оці художники, що приїхали.

Ми застрягли в цьому. Шукаємо винних, кидаємось на людей та один одного.

Десь продовжуємо заперечувати стан речей і тримати надію під пахвами - все добре, просто хтось вкрав наше щастя, не хоче, щоб було чудово.

На жаль, ні. Так склалось. Як народжуєься буря, хмара, дощ. Стихія життєвих обставин.

Самотужки розрулити це не зможе жодна міська влада або просто ініціативна група мешканців.

Іноді славутичани мріють або фантазують, що от хтось інший, новий/старий це все точно вирішить, бо умовні теперешні просто не хочуть. Ні. І в цьому нерозуміння проблеми. Повторимось - це стихія.

Ми шукаємо винних, не бачимо далі міста, не бачимо країну.

Славутич, можливо, і знаходиться окремо від усього світу, глибоко в лісі, але цей ліс в Україні!

І це завдає шкоди, це темрява. Бо замість того, щоб шукати вихід: підтримувати один одного, бізнес, владу сусіда, жінку, що рятує котиків - ми обираємо ходити по коментарям змі і писати, що в нас дуже дорогий (насправді ні) новий басейн і сміятись з гостей фестивалю.

Ніхто не хоче, щоб нам було погано, окрім нас. Немає кнопки, яку натиснув злодій зловтішно зареготавши.

І це не про жалість до влади, це про те, що не маючи реального бачення, ми не можемо дати їй просте, зрозуміле і реальне завдання. Ми просто кажемо - зроби нас молодими і гарними! І завод, багато заводів, на який ми не підемо працювати.

Це так просто - зізнатись самим собі, що складно, є проблеми.

Не винні, не погані - а проблеми. В нас, в міста, в країни.

І рухатись далі, як дорослі люди, які здатні зрозуміти свої травми і працювати з ними, а не таємно насолоджуватись ними. Бо іноді є відчуття, що коли погано - то насправді кайф, бо можна сказати - я ж говоріл.

Та харош вже!

t.me/slavbobry

Говоримо про все, ввічливо та конструктивно.