За вікном синій-синій вечір, у кімнаті Ненсі тепло й затишно. Як завжди. Люблю бути тут. Тільки тут, у нашому маленькому світі, за зачиненими дверима, я почуваюся вільною, розкутою та потрібною. Тихенько шурхотить телевізор — дурнуватий ситком, який ми щойно дивилися, закінчився і тепер показують якийсь футбольний матч. Ми не зважаємо, нам просто ліньки шукати пульт, щоб вимкнути це лайно. Ненсі сидить на дивані навпроти мене, в самій чорній футболці, витягнувши довгі ноги. Я, іноді, називаю її оленятком за ці ноги. Їй двадцять три (нібито), але вона схожа на підлітку: худенька, трохи незграбна, з великими стопами та долонями. Ненсі дивиться на мене і мружиться, точнісінько, як її кіт від світла лампи. Наша розмова ні про що і це прекрасно. Раптом, згадавши щось, подруга підхоплюється.
— Маю дещо смачненьке! Я хутко.
Ненсі вибігає з кімнати і за мить повертається з пузатою темною пляшкою в одній руці та двома маленькими чарочками в другій.
— Що це? — питаю.
— Вишневий лікер, французький. Тобі сподобається.
О, так, з її рук хоч отрути вип'ю. Ненсі розливає лікер та салютує мені чаркою.
— Будьмо!
— Будьмо.
— За нас!
Лікер солодкий та густий, мов сироп. Ненсі допиває темно-червону мов кров рідину до дна, а потім, кинувши на мене короткий бешкетний погляд, вилизує чарку. Мої щоки та вуха спалахують від цього видовища і, мабуть, не поступаються тепер інтенсивністю червоного кольору цьому клятому лікеру. Подруга сміється.
— Ти б себе бачила!
— Провокаторка.
Ми регочимо. Ніколи ні з ким я не сміялася так вільно й щиро. Дуже швидко пляшка порожніє.
— Хочеш зіграти? — Питає Ненсі, знизивши голос до інтимного майже шепоту.
— В що?
— У «Правду чи дію».
— Але це ж гра для компанії, а нас тут лише двоє.
— Ну то й що?
Вона залазить на ліжко з ногами, та крутить перед собою на тарілці з крихтами печива, яке ми вже поїли, покладену на бік пляшку. Горлечко вказує на мене.
— Правда чи дія?
Подумавши трохи, Ненсі обирає правду і я запитую:
— Яке твоє справжнє ім'я? Ненсі — це ж не справжнє.
Хмуриться.
— Нащо тобі?
— Просто хочу знати. Ти мені не довіряєш?
— Чому б це я тобі не довіряла? Ми надто міцно зв'язані, після всього, що зробили разом. Що б ти про мене не дізналася, ти не зможеш потопити мене, не втопившись самій. Я просто волію не згадувати своє ім'я. Давай уже краще дію. — Ненсі підходить до мого крісла впритул. — Що мені зробити для тебе, моя люба?
Мене кидає в жар, пульс пришвидшується, в роті пересихає.
— Станцюй, — видихаю хрипко.
— Хіба я вмію?
— Ти вмієш все.
— Ну, якщо ти так вважаєш… Стриптиз?
— Якщо хочеш. Але можеш і просто станцювати. Я люблю дивитись, як ти рухаєшся.
Босоніж, легкими кроками, Ненсі підходить до комп'ютера, вмикає плеєр. З динаміків лунає невідомий мені трек давно забутого гурту: в’язко гуде бас, гітара веде нервове соло, ударні звучать у ритмі мого серцебиття. Вона кружляє кімнатою, схожа на сп’янілу вакханку, встряхує ледь вологими після душу довгими косами, змахує руками над головою, вигинається. Очі Ненсі заплющені, вона тихенько підспівує тужливому голосу вокаліста, крутиться навколо себе, так довго, що мені стає лячно, що вона впаде. Моя подруга повільно задирає футболку, знову опускає, ніби передумавши, дражниться, потім, нарешті, стягує її через голову. Під футболкою нічого немає. В інтимно-тьмяному світлі лампи, шкіра Ненсі майже бурштинова. Танцює вона таки трохи незграбно, але це найгарніший танок, який я будь-коли бачила. Якою чудовою не була б пісня, вона не гідна цього танку. Млосний погляд крізь густі вії, хитрувата усмішка, Ненсі чудово знає, що робить зі мною. Похитуючись, вона прямує до мого крісла, нахиляється, я трусь обличчям об її маленькі гострі груди, поки вона перебирає тонкими пальчиками моє волосся. Кладу долоні на її стан, намагаючись притягнути ще ближче до себе, всадити на коліна, але подруга пручається, вислизає з обіймів.
— Зажди, тепер моя черга. Правда чи дія?
Я обираю правду. Мені нема чого приховувати від Ненсі, хочу бути з нею абсолютно відвертою.
— Оке-е-ей. Давно маю до тебе одне питаннячко.
Я вся — увага.
— Ти не шкодуєш?
— Про що? — Дивуюсь. Як можна про щось шкодувати, коли в твоєму житті є Ненсі?
— Про те, що занапастила свою безневинну душу, втратила зі мною людяність! — Каже вона з награною патетикою в голосі. А очі всміхаються.
— Краще б я втратила з тобою цноту, але тут вже нічого не вдієш, — сміюся я. Ненсі хапає подушку і жбурляє в мене. Потім падає на ліжко.
— Я ні про що не шкодую, — запевняю я вже серйозним тоном. — І ніколи не пошкодую.
Це дійсно так. Якщо бути людиною, значить розбещувати свою маленьку пасербицю, якщо бути людиною, значить знати про все, але вірити не власній дитині, а чоловікові, чи просто змиритися, нехай ґвалтує доньку, аби тільки не пішов, то нахуй таку людяність. Я краще буду чудовиськом. Таким, як Ненсі. Прекрасним монстром.
Мої слова прозвучали достатньо щиро та переконливо, тож Ненсі не вимагає від мене ніяких дій. Їй і не треба, достатньо просто подивитися. Я лізу до неї і ми, нарешті, цілуємося, неквапно, солодко, вишнево-лікерно. Безневинна зовнішність може бути дуже оманливою. Важко повірити, що ці ніжні руки, які здатні пестити так, що це зводить з розуму, робили жахливі речі: опускали сокиру на голови людей, натискали на спусковий гачок пістолету, розчленовували, рили могили. Що ці вуста, які зараз жарко шепочуть брудні й водночас милі слова мені у вухо, казали також: «Чом би тобі їх просто не позбутися?» та «Все можна сховати так, що ніхто ніколи не знайде, головне дуже дрібно порізати». Хай там як, я завжди на її боці, я ладна вбити за Ненсі і сама помру заради неї, якщо буде треба. Вона зробила мене вільною, допомогла прибрати вітчима та матір, так само, як до того, за її словами, прибрала хлопця-аб'юзера, який бив її та погрожував спотворити обличчя, якщо вона спробує від нього піти. Ми дуже ефективно попрацювали вдвох. І, напевно, ще попрацюємо. Ненсі каже, що ми з нею Еринії — нещадні богині помсти. Однак, саме вона показала мені, що в житті, окрім жорстокості й несправедливості є ще кохання, краса, насолода. Ми — рідкісні чудовиська одного біологічного виду, яким пощастило зустрітися в цьому божевільному світи. І ми завжди будемо разом, бо таким щастям не розкидаються.
Березень, 2024р.
