Moonbird

1. Walking Disaster

Why so green

And lonely, and lonely

And lonely

Heaven sent you

To me, to me

To me...

(пісня There There з репертуару гурту Radiohead).

На самій околиці міста, в брудному закутку між старим кінотеатром та напівзруйнованим, нежилим будинком, причаїлася непоказна будівля з неоновим, зловісно-червоним хрестом і табличкою з надписом: "Shelter for Lost Souls" над дерев'яними дверима — помісна церква Свідків Судного Дня. За часів сатанинської паніки, тобто, у 1980-ті роки, цю церкву, з її трохи дивною обрядовістю, вельми специфічними традиціями та вільними, в порівнянні з іншими протестантськими течіями, звичаями, вважали сектою і неодноразово намагалися заборонити, але жодна найприскіпливіша перевірка так і не знайшла нічого протиправного в її діяльності. В наш час, на неї досі дивилися з деякою підозрою. Свідки Судного Дня орендували це приміщення вже кілька років, щонеділі проводили служіння з обов'язковою проповіддю, а решту тижня будь-хто міг прийти сюди з 09:00 до 20:00, та полегшити душу сповіддю, регулярно влаштовувалися якісь благодійні заходи, але прочан у церкві було небагато.

Отець Адам пройшовся скрипучими мостинами між рядами відполірованих дерев'яних лав. Сутеніє, час запалювати свічки, може тоді хоч одна душа, що заблукала, загляне на вогник. Одна з тих самих «специфічних традицій», які Свідки запозичили в католицьких храмів: в них не було ані ікон, ані вівтаря, зате були катедра, високі, масивні свічники та кабінка для сповіді. В дитинстві, момент, коли в Божому домі запалювали свічки, здавався Адаму чарівним. Мати казала, що то очисний вогонь, який робить душу світлішою. Священник стояв, зчепивши руки в замок за спиною, вдивлявся у полум'я. Якби ж-то воно й справді могло очистити його думки від постійних сумнівів у собі, та правильності обраного шляху. Свого часу, він міг обрати, куди поїхати з місією, міг навіть лишитися в рідному містечку, чистому, спокійному, з порядними, привітними людьми, батьками, братами та сестрами, які його дуже любили. Це не схвалювалося, бо тоді не відбувалося руху віри, але й не заборонялося. Але він сам обрав це прокляте місто, бо вважав, що тут від нього буде набагато більше користі, що лікаря потребують хворі і він зможе когось врятувати, навернути на шлях істинний. Ну-ну. Скільки часу йому вистачило, щоб перетворитися з натхненного ідеаліста на пропеченого циніка? Півтора роки, чи два? Адам дуже швидко розчарувався в собі, як у пастирі та переконався, що є люди цілковито невиправні. В його церкві сповіді завжди відводилася особлива роль, Свідки Судного Дня вважали, що неможливо отримати прощення свого гріха і позбутися його без визнання вголос та щирого каяття. Сповідь — це розмова з Богом, в якій священник лише виконує роль посередника, тільки Господь може відпустити гріх, зняти цей тягар з душі, але для цього треба до нього звернутися. Приховувати, чи применшувати щось не можна, треба бути цілковито відвертим, пройти крізь сором розмови з пастором, не приховуючи жодної, найдрібнішої деталі. Робити це треба регулярно, коли поблизу немає священника, слід сповідатися комусь із братів чи сестер у вірі. Прочани Адама — мешканці одного з найбільш кримінальних та неблагонадійних районів, або уникали сповіді, або багато недомовляли. Ті ж нечисленні, хто наважувалися бути відвертими, вивалювали на нього стільки свого бруду, що він не розумів, як Боже створіння взагалі може бути здатним на таке. Розбещення неповнолітніх, вбивство дружини, подружні зради і все це робили члени церкви — Тіла Христового! Навряд чи хтось у місті знав більше чужих страшних секретів, ніж отець Адам, і він, скутий таємницею сповіді, не міг повідомити про це куди треба. Зрадити довіру грішника, що сповідує свою провину — страшний гріх, такому немає прощення. Іноді він мало не задихався від цього вимушеного мовчання. Адам міг лише порадити деяким своїм прочанам самим здатися поліції. Поки що жоден із них цього не зробив.

***

Рипнули двері, пастор озирнувся і побачив пізнього відвідувача. «Ні. Тільки не сьогодні. Тільки не він». Брудні оповідки саме цього прочанина, якого, власне, й прочанином важко було назвати, йому зараз найменше хотілося вислуховувати. Девід Річардс, більш відомий під псевдонімом Дейві Мунбьорд. Співак-невдаха, вебкам-модель, дешевий жиголо, наркоман та злодюжка. Нещастячко ходяче. Паршива вівця. Загублена вівця, заради порятунку якої хороший пастир має залишити всю отару. Зайшов, як завжди, тихо, з винуватим виглядом, мов собака, який боїться, що в нього жбурнуть цеглиною. Довготелесий, худющий, випалене пергідролем волосся, підфарбовані очі, облізлий чорний манікюр. Вдягнений Дейві був у вузькі шкіряні штани, шкіряне ж потерте розстебнуте пальто та щось діряве, мов рибальській невід. На шиї чокер, схожий на собачий нашийник (справжній собачий нашийник він теж іноді вдягав), черевики на платформі з недолугими шпорками, напевне, знайдені в смітнику. Важко собі уявити людину, яка виглядала би більш недоречною в церкві ніж цей панк. Але отець Адам вважав, що не має права забороняти комусь приходити до Господа, або встановлювати для цього якісь дрескоди.

— Добрий вечір, отче. Мені треба сповідатися.

— Вітаю, Девіде. Ходімо.

У кабінці Дейві одразу зашебуршав фантиком від іриски. Раніше Адам робив йому зауваження, мовляв, не годиться жувати в храмі, відволікатися на щось під час сповіді, потім уже не звертав на це уваги. Якщо Девідові так легше і він не може заспокоїти свої нерви без солодкого, нехай. Адам чекав. Він ніколи не тиснув, не випитував, бо по собі знав, що деяких людей це лише змушує закритися, його мета — не допитати, а допомогти. Коли Адам був зовсім юним, сповіді були для нього справжніми тортурами, бо пастор, отець Сіріл, розпитував його абсолютно про все, намагався залізти в його думки, фантазії та навіть сни. І ставив дуже незручні питання, наприклад, чи грішив він «гріхом Онана», якщо так, то скільки разів, і що викликало в нього бажання це робити. Нещасний підліток паленів від сорому, але чесно відповідав. Сам Адам нікого не хотів мучити, зате слухати вмів як ніхто, можливо тому йому й довіряли найпотаємніше.

Щойно Дейві, нарешті, заговорив, як отець Адам зрозумів, що він під дією амфетамінів. В такому стані той дуже швидко й плутано сипав словами, заговорювався, не контролював гучність свого голосу. Це була лише одна з речовин, якими Мунбьорд регулярно труїв себе. Як Адам не вмовляв його звернутися по допомогу, казав, що є програми реабілітації на кшталт «Дванадцяти кроків» і деякі з них навіть благодійні, все було марно. «Мені нічим буде заповнити порожнечу всередині, отче. Ви самі казали, що чистий, виметений будинок вабить ще більше демонів. І вони лютіші. Я ще не готовий». Зараз Дейві несло, він захлинався словами, перескакував з однієї теми на іншу, постукував ногою, смикався. І верз таке, що краще б жував іриску та мовчав. Власне, нічого нового Мунбьорд не повідомив, усе, як завжди: кому відсмоктав, що вживав, що в кого поцупив і як його за це побили. Отець Адам вже майже пів року був змушений терпіти цей вербальний ексгібіціонізм. За цей час він дізнався про Мунбьорда все: що в дитинстві той був дуже гарненьким, «справжнім янголятком» і мати («Бідолашна матуся, я так її любив! Передознулася, коли мені було дванадцять») тягала його по всіх конкурсах та кастингах, на одному з яких його розбестив хтось із організаторів. Що пізніше один «ду-у-уже відомий продюсер» пообіцяв посприяти кар'єрі хлопчика, використав його, а роль у мюзиклі так і не дав. Що Дейві втрапив у доволі банальну халепу — драгдилери пригощали його різною наркотою, нібито, «на халяву», а потім заявили, що він завинив їм купу грошей і тепер мусить відробляти, от і довелося торгувати власним тілом. «Одного разу, я обслужив сенатора Т. Самого Т., ви це можете уявити?! А такого ж взірцевого сім'янина з себе корчить, такого поборника традиційних цінностей! Верещав, як та свиня, коли я йому влупив». «Девіде, ти не міг би обійтися без цих деталей?» «Вибачте, отче, я трохи захопився». Так він «захоплювався» весь час, ніколи не знав, де слід зупинитися, або хоч трохи пригальмувати.

Отець Адам добре пам’ятав, як вперше побачив Дейві Мунбьорда. Той прийшов до церкви на недільну проповідь. Злодійкувато прослизнув у двері, та всівся в найвіддаленішому темному кутку. Виглядав він майже пристойно: звичайні джинси, сорочка, без макіяжу, тим не менш, віряни все одно поглядали несхвально та з нерозумінням, що він тут забув. Жінки перешіптувалися, чоловіки хмурили брови. А отець Адам був тоді в ударі, під час проповіді на нього — зазвичай, доволі мовчазну людину, іноді сходило натхнення і він ставав красномовним та переконливим. Проповідь була присвячена важливості сповіді в житті християнина.

— Уявіть, що у вас на шиї від народження сталевий обруч, кожен ваш гріх — це ланка, яка приєднується до цього обручу, гріх до гріха, ланка до ланки й утворюється неосяжно довгий, важкий ланцюг, який ви змушені всюди тягати за собою. Коли ви визнаєте свою грішну природу й те, що ваша душа потребує спасіння та очищення, щире каяття розриває цей ланцюг гріха. Але сталевий нашийник нікуди не дівається. Людина слабка, ніхто не святий, окрім Бога. Ланцюг потроху наростає і знову обтяжує вашу совість. Лише усвідомлення, визнання та сповідування кожного гріха вголос дозволяє позбутися цього тягаря. Скиньте ж його! Не відкладайте на потім. Розірвіть окови й будьте вільні! — Мовив Адам добре поставленим голосом, трохи підвищуючи його на особливо важливих тезах. Коли він закінчив, Дейві палко зааплодував і прочани витріщилися на нього так, ніби збиралися побити камінням. Нарешті, люди розійшлися і він нерішуче підійшов до Адама.

— Мені дуже сподобалася ваша промова, отче… ?

— Адам Бенкс. Ви хотіли сказати, проповідь?

— Вибачте. Так, звісно, проповідь. Радий знайомству, мене звати Дейві Мунбьорд, я — співак, може чули колись.

— Ні. — Чесно відповів Адам. — Радий знайомству, Девіде.

— Я, якщо чесно, мало зрозумів, але це було… потужно. Особливо про нашийники та ланцюги.

— Гм-гм… дякую.

— Чи не могли б ви відпустити мої гріхи, якщо маєте час?

— Авжеж, ходімо, — і Адам повів новенького до сповідальні з різьбленою перегородкою. Мунбьорд спочатку ще якось тримався, добирав слова, але потім його прорвало. Він ніби поспішав висловити якомога більше, перш ніж його перервуть, скажуть стулити пельку. Під час їхніх перших розмов, Адам не міг позбутися відчуття, що Дейві просто знущається з нього, або побився з кимось об заклад, що дістане пастора так, що той його вижене. Чи може це якийсь дурний жарт, розіграш? Ну не може бути в житті однієї людини стільки бруду та абсурду! Стільки абсолютно неймовірної чухні. Не можна бути невдахою аж настільки. Але хіба можна так геніально грати? Дейві здавався щирим, плакав, давився шмарклями, мало в груди себе не бив. Не можна було виключати, що він каже правду, а якщо так, то цей хлопець потребує допомоги отця Адама більше, ніж будь-хто з його прочан. Цю душу йому особливо хотілося врятувати, бо він бачив у цьому неабиякий виклик. Іноді, Адамові просто хотілося кричати: «Йди до психоаналітика! До сексолога! Нарколога! Йди вже кудись!» Але він подумки просив Господа укріпити його, завжди дослуховував Дейві до кінця та відпускав його численні гріхи.

Мунбьорд рідко відвідував недільні проповіді, а ось сповідуватися приходив щотижня, а то й двічі на тиждень. Адам давно переконався в його щирості, наркота діяла на Дейві як сироватка правди, тож під кайфом він вивертав душу. І йому ставало легше. «Я так спокійно сплю, після того, як поговорю з вами». Охреститися вперто відмовлявся: «Ви самі казали, ще хрещення — це обіцянка Богові чистої совісті. Я такого пообіцяти не можу». Втім Адам вважав, що невеличкий прогрес має місце. Ось тільки віднедавна, їхні з Дейві душорятівні розмови почали звертати кудись не туди.

— Я вчора думав про ваше волосся. Воно дуже гарне, такого цікавого медового кольору. Але ви так нещадно гладенько його зачісуєте! Так і хочеться запустити в нього пальці та добряче розкуйовдити, вам би пасувало. Це гріховні думки?

— Радше недоречні.

— А чому? Я ж не розмірковував про ваш член, великий він у вас, чи не дуже. Я думав про волосся.

— Зовнішність — це не те, про що варто думати.

Далі гірше:

— У вас гарні очі. Тільки завжди сумні, як у Діви Марії на іконах. І губи. Тільки вони весь час так жорстко стиснуті. Мені хотілося б хоч раз побачити, як ви всміхаєтесь. Цікаво, як ви цілуєтесь.

— Я ні з ким не цілуюся.

— Не сумніваюся.

— Девіде, ти думаєш не про те.

— Я намагаюся не думати, але думки вони ж такі, вискакують, як копи з-за рогу. Або як іспанська інквізиція, на яку ніхто не чекає.

Адам ледь помітно всміхнувся, він теж любив «Монті Пайтон».

Далі Дейві геть втратив сором. Якщо там узагалі було що втрачати.

— Коли я вас вперше побачив, то подумав: «Вау, який гарячий хлопець! Просто рок-зірка. Шкода, що він священник, йому б будь-яка краля дала. Та що там краля, я б сам йому дав, бо він просто охуєнний!» Це вже точно гріховні думки?

— Точно. Девіде, я тебе попереджаю, якщо ти й надалі думатимеш про мене в такому ключі, я буду змушений попросити тебе піти й більше не приходити.

Мунбьорд страшенно перелякався.

— Пробачте мою відвертість! Я іноді не контролюю, що кажу. В мене що на умі, те й на язиці. Як казала одна моя подруга: «Дейві, в тебе всі почуття та емоції на видноті, як срака в павіана».

— Оригінальне порівняння.

— Ну, Шеннен і не таке може спиздонути.

— Тобі слід утриматися від уживання таких слів, хоча б у церкві.

— Добре, я постараюся

Утримуватися не дуже виходило. Іноді Адам навіть думав, чи не страждає бува Мунбьорд на копролалію. Так і тривало їхнє дивне спілкування на межі чогось непристойного. Чи за межею?

***

Поринувши в спогади, отець Адам геть загубив нитку оповіді Девіда й раптом упіймав себе на тому, що вже хвилин десять майже не слухає його. А той тим часом вів собі далі:

— ...така бридка тітка була, ну така ж гидка! Як та жаба. Але гроші я взяв наперед, тож сказав собі: «Дейві, хлопчику, ти мусиш це зробити», закинув одну її ногу на одне плече, другу на інше та як заса...

— Девіде, достатньо сказати, що ти відробив свій гонорар.

— Сповна. Навіть двічі. Подвійний тариф та віагра добряче надихають. Ну, ось, наче й усе.

— Відпускаю тобі твої гріхи, сину мій, нехай Господь вибелить їх як сніг. Іди, та постарайся більше не грішити.

«Так він мене й послухав». Раніше отець Адам казав: «Іди, та більше не гріши», але хіба Дейві може не грішити, якщо він не належить самому собі? Та й хіба Адам Ісус, щоб комусь таке казати?

Коли вони вийшли з кабінки, Мунбьорд пурхав мов метелик, скинувши з душі тягар бруду. Священник, навпаки, почувався спустошеним.

— Отче…

«Ну чого тобі ще?»

— Не позичите мені трохи грошенят? Я віддам.

Традиційний фінал сповіді.

— Я не позичаю гроші і ти це добре знаєш. Можу просто дати. Ти хоч щось сьогодні їв?

— Так, круасан. — Слово «круасан» Мунбьорд чомусь вимовляв із французьким прононсом, звучало смішно.

— Круасан — це несерйозно. Хіба це їжа? Так, перекус.

Адам ніколи не давав Дейві багато грошей, вистачити мало тільки на те, щоб купити поїсти, а не на дозу. Він не хотів бути можливим співучасником цього гріха. Гаманець із готівкою священник лишив у машині, тож вони вийшли на двір. Дейві зцапав кілька дрібних купюр своєю пташиною лапкою і запхав до кишені пальта. Він нервував, мабуть, страшенно кортіло закурити нарешті, довго ж терпів. Звісно, він міг витратити гроші Адама на цигарки і це теж було б недобре, але пастор не мав права засуджувати Мунбьорда за це, бо потай курив сам. Свідки Судного Дня навіть чай та каву не п’ють, бо кофеїн викликає залежність. Будь-яка залежність — це поклоніння кумиру. А він курив. Покинув був, але знову почав, через нервову роботу.

— Вибачте, я дещо забув сказати.

Як у детектива Коломбо зі старого телесеріалу завжди було припасене наостанок якесь каверзне питання, так і у Дейві завжди знаходився якийсь особливо мерзенних гріх, так би мовити, на десерт. Вишенька на тортику.

— Може, наступного разу?

Мунбьорд ніби й не чув.

— Мені снився сон…

«Трясця. Тільки не знову».

— Ти не зобов’язаний розповідати мені свої сни.

— Я маю це висловити, тоді воно мене відпустить. Мені снилося, що ви ось так вийшли мене провести, потім взяли за руку й розвернули до себе… Зазвичай, уві сні я вас цілую, але цього разу то була ваша ініціатива. Ми цілувалися так... по-справжньому, з язиками, все як слід.

— Гм-гм…

Адам послабив пальцем свій пасторський комірець.

— Ви були трохи грубі, саме настільки, щоб мені це сподобалось. Обіймали так міцно, розвели мої ноги коліном і я терся об вас, як та кицька, який кортить їба…

— Девіде!

— А потім ви розклали мене просто на капоті вашого старого блакитного «форду гранада» і…

— Годі, — перервав отець Адам, — я зрозумів, що було далі, можеш не продовжувати.

— А ось і не вгадали. Нічого далі не було, бо я кінчив і від того прокинувся, — радісно, з притаманною йому дитячою безпосередністю, повідомив Мунбьорд.

Адам провів долонею по обличчю. «В його безсоромності є щось майже безневинне. Він як мала дитина, яка ще не розуміє, що соромно бігати голяка».

— Нічого не вдієш, отче. Як не викинеш із пісні слів, так і сексу зі снів. Я все ще вперто не вбачаю якогось гріха в тому, що ви мені подобаєтеся, але, якщо Господь каже, що гріх, — Дейві розвів руками, — треба каятися. Mea culpa.

— Девіде, я тебе дуже прошу, на майбутнє — якщо розповідатимеш мені свої сни, опускай подробиці, добре? Достатньо сказати: «Мені наснилося, що в нас із вами був... секс». Чи ще щось таке.

— Якась взаємодія еротичного характеру, — Дейві хихотнув, прикривши рота долонею.

— Можна й так. І тут немає нічого смішного.

— Вибачте, але ви так кумедно запнулися на слові «секс». Воно ж цілком пристойне, літературне. Ви, мабуть, цим і не займалися ніколи. — В останній фразі чулося співчуття.

Незайманим отець Адам не був. Однією з найдивніших традицій Свідків Судного Дня, було так зване «ходіння в світ» чи «гріхопаломництво». Кожен член церкви, по досягненні повноліття, перед тим, як розпочати свою місію, мав на кілька днів покинути батьківське гніздо, поїхати до якогось великого міста (уособлення Вавилону) та вкусити мирського життя, зустрітися віч-на-віч із гріхом. Ворога, мовляв, треба знати в обличчя, щоб ефективніше протидіяти йому. Дівчата, зазвичай, просто гуляли, відвідували концерти та тринькали накопичені спеціально задля цього гроші. Для хлопців гріхопаломництво, найчастіше перетворювалося на затяжну парубоцьку вечірку. Більшість юних Свідків, після цього загулу, поверталися додому й жили собі далі нудно й праведно, ніби нічого не сталося, рідко кого затягував світ. Адам, під час свого гріхопаломництва, втратив цноту з якоюсь дівкою, чиє ім'я та обличчя стерлися з його пам'яті, та напився ледь не до втрати свідомості. Лише якимось дивом його тоді не пограбували, або чогось гіршого не заподіяли — на щастя, знайшлися добрі люди, які викликали таксі та відправили юнака до готелю. Грішити не дуже сподобалося, він виніс для себе з тієї поїздки лише інтерес до деякої світської музики, якого так і не позбувся. Якби хтось із братів по вірі почув, який суровий постпанк та готік рок отець Адам слухає в своїй автівці, він був би дуже здивований. Ну й куріння теж лишилося з ним із тих лихих часів. Кілька років потому Адам вирушив у місію та осів у цьому місті, в «Прихистку загублених душ». Незабаром отримав сан священника, бо ніхто крім нього не бажав там працювати. Пастори Свідків Судного Дня не дотримувалися целібату, Адам цілком міг одружитися, але перспектива взяти шлюб з котроюсь із бляклих, тихих прочанок (інших в церкві не було) його не дуже надихала. Тож більше він інтимних стосунків не мав. Лише зрідка грішив традиційною втіхою самотніх людей, ні з ким не розділяючи блуд.

— Чому ж, займався, — відповів він.

Мунбьорд підняв брову.

— І як воно вам?

— Дуже переоцінене.

Дейві знизав плечима, мовляв, кожному своє.

— В тебе все, Девіде?

— Так. Бувайте, отче. І вибачте, якщо я вас чимось образив.

— Іди з миром, сину мій. — Адам вкотре подумав, як по-дурному це звучить, вони ж майже однолітки. Девіду двадцять чотири роки, йому двадцять дев'ять.

— Я зайду завтра. Чи післязавтра. Можна?

— Чому ти весь час питаєш? Ти знаєш, що завжди можеш сюди прийти.

— Ну... в тому районі, де я зараз живу, теж є церква Свідків Судного Дня і туди мені набагато ближче було ходити, але тамтешній пастор — отець Захарія, може ви його знаєте, вигнав мене і сказав більше не приходити. Як він мене тільки не лаяв! Такої вишуканої, оригінальної лайки я в житті не чув. Обзивав мене і «богомерзьким содомітом», і «випердком сатани», і «пообідньою відрижкою Вельзевула». Пообіцяв спустити зі сходів, якщо я ще з'явлюся.

О так, Адам знав отця Захарію. Той може. Якось, Зак втрапив у церковний скандал через те, що сказав одному чоловікові, який бив свою дружину, що, якщо той її знову хоч пальцем зачепить, він власноруч відірве йому яйця та йому ж на шию повісить, як пастуший дзвоник. Непогана людина отець Захарія, хоч і грубувата. Але гомофоб лютий, тож Мунбьорду, мабуть, ще пощастило.

— Тоді я й прийшов до вас. — Продовжував Дейві. — З однієї церкви мене вже випхали, не женіть мене, отче. Ви завжди були до мене таким добрим і терплячим. Я знаю, що я на це не заслуговую, але... Мені більше нема куди піти. І нема з ким поговорити. В мене зовсім немає друзів. Жодного. Була одна подруга — Шеннен, я вам про неї розповідав, така сама знедолена бідолаха, як я. Дуже класна, ми з нею могли розмовляти годинами на будь-які теми, за чаркою, чи навіть так. Вона мене ніколи не засуджувала. Але вона зникла, незадовго до того, як я почав ходити до церкви. Просто зникла. Слухавку не брала, вдома не з'являлася. Врешті-решт, її кімнату здали іншим людям, а кота до притулку, я не встиг його забрати. Звісно, я шукав Шеннен, питав у всіх, але ніхто нічого не знав.

— Девіде, ти звертався до поліції?

— Мене, мабуть, ніхто й слухати б не став. Хто я їй такий? Не родич, не бойфренд, просто приятель. До того ж, у мене є власні причини уникати поліції. Жалюгідне виправдання, чи не так? Її вже нема, я знаю. Якби Шеннен була жива, вона б нізащо від мене не відвернулася. В цьому клятому місті часто зникають люди, без сліду, ніби ніколи й не було. І ніхто їх не шукає, якщо це такі нікому не потрібні сироти, як ми з Шеннен. Ні-ні-ні, тільки не кажіть мені, що я потрібен Богу, що він любить мене. — Мунбьорд саркастично посміхнувся. — Якщо любить, то дивна в нього любов. Така сама, як і почуття гумору.

— Не кажи так про Господа, — сказав отець Адам і мало не скривився від того, як м’яко це прозвучало. Ніби в глибині душі він, насправді, був згоден із Дейві. Слід бути суровішим.

— Я волів би, щоб мене любив хтось більш... конкретний. Кого можна торкнутися.

Адам мовчав. Не знав, що сказати. Дейві теж замовк, схоже, його потихеньку відпускало.

— Я знаю, яке я гімно, отче. Краще, ніж будь-хто знаю. Але не зрікайтеся мене, хоч ви.

— Приходь завтра. Чи післязавтра. Коли зможеш. А зараз тобі треба відпочити.

«І мені теж».

— Ну, тоді я пішов. На добраніч. — Бадьоро попрощався Мунбьорд та зібрався вже йти, аж раптом озирнувся. — Можна потиснути вам руку? Це ж лише… рука. — І всміхнувся, не стільки іронічно, скільки сумно й трохи жалюгідно. Як і все, що він робить.

«Навряд чи це хороша ідея, не варто мені його торкатися. Але якщо відмовлюся подати руку, Девід подумає, що я ним гидую, вважаю брудним, а себе вважаю вищим та кращим за нього. Це прояв гордині». Священник простягнув руку, Мунбьорд взяв її в обидві долоні, та шанобливо, майже ніжно потиснув, а вже наступної миті зник за рогом. Адам зловив себе на думці, що не пам’ятає, чи торкалися вони колись один одного. Здається, він якось підбадьорливо поплескав Девіда по плечу. Було таке чи ні? Він здригнувся, чи то від вечірнього березневого холоду, чи то від того, що погляд впав на автівку, яка зіграла таку цікаву роль у сні Дейві.

***

Отець Адам повернувся до храму. Час увімкнути електричне світло, загасити свічки, прибрати трохи, повикидати фантики, якими Мунбьорд, як завжди, насмітив у сповідальні та їхати додому, але він чомусь вдивлявся у вогонь і не міг зрушити з місця. Найсмішнішим і найабсурднішим у цій історії було те, що кілька днів тому, Адаму самому наснилося щось дуже схоже на сон Дейві. Вони цілувалися, при чому зовсім не по-братські, спрагло, мало не до болю і йому це подобалося. Щоправда, до завалювання Мунбьорда на капот автівки справа не дійшла — зусиллям волі Адам сам себе розбудив. Хай би як він переконував себе в тому, що просто наслухався маячні Дейві, ось вона йому й наснилася, що це був випадковий вибрик підсвідомості, який нічого не значить, сон був яскравим і приємним. Святе Письмо вчить, що гріх, скоєний подумки, дорівнює скоєному насправді. Сказано ж: «В серці своєму чинить перелюб». Адам вислуховує всіх охочих, а його хто вислухає і розрадить? Кому сповідатись? Поїхати до сусіднього міста, та поговорити з колишнім наставником отцем Сірілом? Цього ще не вистачало. Краще вже одразу до Захарії, по порцію витверезних матюків. Дейві ніби заразив Адама своїми брудними фантазіями. Його жало в плоть, персональний янгол сатани. Потопельник, якого небезпечно рятувати, бо затягне за собою в безодню. Навмисно розпалює його, ніби хоче занапастити. Сказати йому, щоб більше не приходив? Але хіба Адам має право забороняти комусь приходити до Бога? Господь неупереджений, тож і він, його раб, має бути таким. Цей храм називається «Прихисток загублених душ», то для кого ж його й створено, як не для таких, як Девід, зіпсованих, поламаних життям, нікому не потрібних? Хто такий Адам, щоб ставати на заваді? Врешті-решт, якщо пригадати всіх моральних потвор, які колись сповідувалися йому, всіх цих педофілів, отруювачів заради страховки, зрадників, які лицемірно цілували своїх дружин, а потім задовольняли якусь дебелу хористку чи юного хориста, всіх, хто виглядали абсолютно нормальними, пристойними вірянами, а насправді ховали в собі саме гниття, то Дейві Мунбьорд на їхньому тлі просто янгол. Таке задрипане янголятко, яке ніби щойно випурхнуло зі смітнику — приймайте таким, який є, або викиньте. Але є ж у ньому і щось хороше, якась недодушена здатність любити, щирість, яка підкупає. Хто зна, якщо Мунбьорд і надалі приходитиме та слухатиме, може якесь зерно істини проросте і в ньому. Адам не може кинути його напризволяще. Якщо він це зробить, то буде звичайнісіньким фарисеєм. Саме слово «гріх» у грецькій мові «гамартія» (ἁμάρτημα), означає «хибний, невлучний постріл», «помилку», якщо хтось схибив, навіть безліч разів, хіба це означає, що помилку неможливо виправити? А ще Адамові просто не вистачатиме цього дурника, з його балачками, сороміцькими жартами, лайкою, та поглядом відданого цуценяти.

Священник підніс руку до полум'я червоної свічки, вогник майже ласкаво лизнув кінчики пальців, але потім, звісно ж, почав їх палити. Він терпів, поки було стерпно, потім відсмикнув руку. Напевно, з'являться пухирі. Ледь чутно пахло паленим. Адам почувався так, ніби гнав у своєму блакитному поржавілому форді прямісінько до пекла і не розумів, хто за кермом, Девід, чи він сам, із веселою приреченістю, тисне на газ. Звернути нема куди, назад шляху теж немає, отже лишається одне — голосніше врубити музику.

2. Rumours

Кілька днів потому, суботнього вечора, до церкви завітав не найприємніший гість. Загалом, бачити цю людину Адамові хотілося набагато менше, ніж навіть Дейві Мунбьорда. Він би волів вислухати ще купу брудних відвертостей про будні повій та наркоманів у цьому проклятому місті гріха, ніж пережити зустріч, яка пробуджувала стільки неприємних спогадів. Зовсім нещодавно Адам згадував свого наставника, аж он його черево в двері запливає. За стільки років, отець Сіріл геть не змінився, те саме червоне обличчя, маленькі блакитні очиці-ґудзики, коротка русяво-сива борода. Він не схуд, не погладшав іще більше і не постарів, бо, здавалося, ніколи й не був молодим.

— Вітаю, юначе.

«Не зателефонував, приїхав без попередження, щоб заскочити мене зненацька. Отже, це перевірка, але чого б йому мене перевіряти? Хіба хтось із прочан поскаржився. Цікаво, на що?», Адам гадки не мав, кому й чим він міг не догодити.

Короткий обмін питаннями, відповіді на які нікого, насправді, не цікавили. Як справи? Як здоров’я? Як родина? Що нового?

«Лицемірство. Нащо ці ігри? Мені байдуже до його дружини та дітей, так само, як йому до мого здоров’я. Мене цікавить, чого Сіріл припхався аж до іншого міста і не вистачає сміливості прямо спитати його про це, замість цього я виконую перед ним якісь бджолині танці. Чому я досі його боюся?»

Нарешті, отець Сіріл вирішив сам перейти до справи.

— До мене дійшли недобрі чутки, Адаме.

«Ніби чутки бувають добрими».

— Ти нічого не хочеш мені розповісти?

Знайома фраза. В дитинстві вона змушувала Адама вкриватися холодним потом.

— Не розумію, про що ви, отче Сіріле.

— Кажуть, до тебе ходять дивні люди. Дуже… специфічні.

— Хіба Господь не любить і не приймає всіх людей, разом із їхніми дивацтвами?

— Це так, Господь милосердний, але деякі люди будь-яку спільноту перетворюють на лихе збіговисько. Вони не гідні того, щоб бути в зібранні святих.

Адам не витримав.

— Кого конкретно ви маєте на увазі?

— Днями я розмовляв з однією твоєю прочанкою, Адаме. Ім’я її я тобі не назву. Вона казала, що кілька разів бачила в церкві юнака, якому ти мав би зробити зауваження щодо його вигляду і, поки він не зміниться, заборонити йому відвідувати зібрання.

«Зрозуміло».

— До нас ходять дуже різні люди, деякі з них нужденні, дехто, взагалі, безхатьки, вони просто не можуть виглядати охайно. То що, відмовити їм у допомозі та позбавити можливості слухати Слово Боже?

— Я зовсім не те мав на увазі, і ти це чудово розумієш. Той хлопець виглядав непристойно.

Раптом на отця Адама напав якийсь дух протиріччя, який так і під’юджував його суперечити наставникові замість того, щоб покірливо вислуховувати.

— Вибачте, старійшино Сіріле, але я не пам’ятаю в своїй церкві оголених прочан. — На слові «своїй» він зробив ледь помітний наголос. — Наче всі вдягнені були.

— Все б тобі жартувати, Адаме, а справа, між тим, серйозна. Хлопець, якого ти називав Девідом, виглядає не так, як годиться божій дитині. В нього фарбоване волосся, сережки у вухах.

— Ну то й що? Головне, що вуха в нього є. Хто має вуха, нехай почує.

— В нашій церкві не схвалюється навіть якщо жінка користується косметикою, а тут чоловік із фарбованим волоссям!

— Я якось не звернув увагу фарбоване воно чи ні. Я не знаюся на цьому. Тій жінці, напевне, видніше. Не думаю, що зовнішність має аж таке значення. Очиститься середина чаші, очиститься й зовнішній бік.

— Що ж, якщо те, що до тебе в церкву ходить чоловік, схожий на содоміта, який обурює своїм виглядом інших прочан, тебе не бентежить, перейдемо до важливіших речей. Чому він досі нехрещений? Він же нехрещений, чи не так?

— Бо це не те рішення, яке варто приймати згаряча. Коли Девід буде готовий до такого відповідального кроку, він мені скаже.

— Тобі не здається, що людина, яка доволі довго ходить до церкви і при цьому не вважає за потрібне засвідчити свою відданість Богові, пройшовши таїнство хрещення — це мінус тобі, як пастирю?

— Я не хочу на нього тиснути. Ми працюємо над цим.

— Може він просто не наш?

— Це тільки Богові відомо, бо він серцезнавець. Те, що Девід не наш був, стане зрозуміло, якщо він піде, а він, поки що, не збирається.

— Можливо, йому слід було б піти.

Ця фраза прозвучала, як ляпас.

— Чому б це?

— Та прочанка розповіла мені, що якось вона зайшла до церкви серед тижня і, випадково, почула, як хтось сповідується тобі в по-справжньому жахливих, огидних речах. Вона не сказала в яких саме, бо поважає таємницю сповіді, але її, бідолашну, просто трусило від обурення.

«Не сумніваюся. Будь-яка зі сповідей Девіда з незвички може шокувати. Але чим його гріхи жахливіші за якісь інші? Це просто різні види, а гріх є гріх, він має бути сповіданий та відпущений».

— Якби порядність цієї жінки не була для мене поза всяким сумнівом, я б, мабуть, не повірив. — Продовжував отець Сіріл. — Непристойності, брудна лайка лунали в храмі! І ти ніяк не завадив цьому. Вона вирішила зачекати, поки ти закінчиш із цим… вірянином, тихенько відійшла й сіла подалі в кутку. За кілька хвилин, із кабінки вийшов цей… Девід і ти був настільки люб’язним, що навіть пішов його проводжати. Ця бідолашна жінка, справжнє дитя боже, не стала на тебе чекати і непомітно пішла, мало не в сльозах. Вона поїхала до мене і питала, як їй тепер довіряти тобі? Що я мав їй відповісти, Адаме? Я пообіцяв, що поговорю з тобою і ось я тут.

Отець Адам думав, хто міг на нього настукати. Місіс Пендлтон, ця стара нишпорка, яка тільки й знала, що пхати свого носа в чужі справи? Чи, може, Еліс Гайд — керівниця гурту прославлення, вкрай неприємна дівчина, яка засуджувала всіх та за все і не бачила в цьому гріха, який їй самій варто було б сповідати? Адам часто сперечався з нею щодо цього. Поїхати скаржитися аж до іншого міста — це радше в дусі Еліс, але вона настільки гладка, що навряд чи їй вдалося б причаїтися непоміченою в кутку. Були й інші пліткарки-фарисейки, але головною підозрюваною лишалася місіс Пендлтон.

— Цій достойній жінці варто було б спочатку поговорити зі мною, висловити мені, як пастирю, своє обурення.

— Вона не могла цього зробити, бо ти втратив її довіру! — Патетично вигукнув отець Сіріл.

«Цікаво, що було б, якби місіс Пендлтон, чи хто там, підслухала, про що ми з Девідом розмовляли далі, побачила б як я даю йому гроші і він тисне мені руку... Як вона піднесла б це отцеві Сірілу? Трясця, це ж виглядало, як флірт! Балачки про секс, погляди, занадто довге рукостискання. Будь-хто подумав би, що між нами щось є, або намічається».

— Я не ділю гріхи на брудніші й чистіші. Той, хто сказав «Не чини перелюбу», сказав і «Не кради», «Не свідчи неправдиво», тощо. Я поговорю з Девідом і попрошу його ретельніше добирати слова, аби не обурювати почуття наших вразливих і спостережливих прочанок. Ну й набути… прийнятнішого вигляду.

Адам спробував уявити Девіда більш цивільним. Нормісом. У костюмчику, при краватці, без макіяжу та з природним кольором волосся (судячи з брів, воно в нього темно-русяве). З лицемірною усмішкою комівояжера. Награною привітністю. Чистою, академічною мовою. Картинка вийшла доволі дисгармонійна. Це був би не Девід. Адам замислено потер ранню зморшку між бровами, яка, останнім часом, ставала все глибшою.

— Що з твоєю рукою? — Отець Сіріл звернув увагу на пластирі на кінчиках його обпечених пальців.

— Це? Дрібниця, трохи обпікся.

«Полум’я очисного захотів».

Пам’ять підкинула спогад з дитинства. Про інший опік. Адамові тоді було років шість. Помісна церква його містечка влаштувала барбекю на природі. Багато родин були з дітьми. Малий радів простору, синьому куполу неба над головою, травневому сонцю. Від усього цього він наче сп’янів, гасав із однолітками, як навіжений, вони чинили страшенний галас, волаючи, як мавпенята. Врешті-решт, він перечепився та випадково схопився за розпечений мангал. Біль був неймовірним. Так сталося, що першим поруч із Адамом опинився не хтось із батьків чи старших братів-сестер, а отець Сіріл. Він схопив хлопчика за плечі та розвернув до себе. «Боляче?» Адам кивнув, витираючи неушкодженою рукою сльози та шмарклі. «А в пеклі болітиме ще сильніше. Все тіло: плечі, пальці, коліна, все. І цей біль триватиме цілу вічність, уявляєш? Вічність. Якщо ти, звісно, потрапиш до пекла, а це залежитиме від твоєї поведінки. Дивись, юначе, щоб не вловив тебе сатана». Адама це настільки вразило, що він з переляку навіть плакати припинив. Тут і батьки підбігли, мати кинулася втішати, а батько доволі зло спитав Сіріла: «Що ви йому сказали?» «Правду». Того дня Адам Бенкс втратив свою дитячу безтурботність і вперше заглянув до дорослого світу обмежень та правил, недотримання яких могло привести його душу до загибелі. Відтоді він жив із Домокловим мечем вічного прокляття над головою. Адам зростав у безумовній любові, знаючи, що навіть якщо десь схибить, близьких людей може засмутити його вчинок, але це не змінить їхнього ставлення до нього самого. А потім пішов до недільної школи і отець Сіріл, який тоді там викладав, вдовбав йому в голову концепцію гріха та нескінченної боротьби з ним. Адама вважали хорошою дитиною, він сам себе вважав хорошим, адже тато з мамою не можуть помилятися, аж раптом виявилося, що він від народження поганий, зіпсований і мусить усе життя каятися мало не в усьому, що робить. Перед Богом, Церквою, світом. Якщо зіб’ється з праведного шляху, буде боляче. Дуже. Коли Адам досяг підліткового віку, стало ще гірше, бо його весь час змушували почуватися брудним через якісь цілком природні речі, притаманні дорослішанню. І страх божий, який, начебто, породжує мудрість, зростав разом із ним. З того, що Адам чув у недільній школі про Бога, можна було виснувати, що той або неймовірно жорстокий (і вся всесвітня історія свідчила на користь цього), або байдужий — віддав людство на поталу сатані, абстрагувався й не переймається долею свого творіння. Вірити в байдужого бога було простіше, але вклонятися йому, чи тим більше любити його не дуже хотілося. А Бог же є любов, хіба ні? Всі ці бунтівні й суперечливі думки теж наводили на Адама жах. Після гріхопаломництва він змусив їх замовкнути, остаточно визнав себе винним і далі ніс цю провину, мов хрест. Можливо, саме усвідомлення власної недосконалості й робило отця Бенкса таким терплячим до грішників. Тепер йому цією терплячістю дорікали, розпікали немов хлопчиська.

Отець Сіріл підійшов ближче, він любив лізти в чужий особистий простір. «Хоч би не внюхав, що від мене пахне цигарками».

— Треба обережніше поводитися з вогнем, сину мій. Не варто з ним гратися. Можу дати тобі пораду: позбудься цього хлопця. Йому тут не місце.

Адам глибоко вдихнув, видохнув і сказав:

— Я сам розберуся зі своєю парафією, отче.

— Не стався до моїх слів так легковажно. Це не єдина твоя проблема. Я нещодавно розмовляв зі старійшинами, вони тобою не задоволені, кажуть, що ти тут байдикуєш і подумують, чи не варто передати твою парафію комусь іншому. Я ледь умовив їх дати тобі шанс. Тепер сумніваюся, чи не помилився я? Може ти дійсно зможеш краще проявити себе в якомусь іншому місці? Ти ходиш тонкою кригою, синку.

— Старійшина Адам Бенкс, — тихо, але твердо виправив Адам, — такий самий священник, як і ви.

Сіріл здивовано здійняв брови, а потім розплився в єхидній посмішці.

— Он як ти заговорив! Чи, може, це твоя гординя? Я бажаю тобі тільки добра, тому й попереджаю: ще одна-дві скарги і я вже не зможу нічим зарадити. І он яку подяку я бачу!

— Вибачте.

— Пам’ятай, той, хто прийшов вкрасти, вбити та згубити завжди чатує на тебе. І зло, часом, набуває гарної, звабливої форми. Ну, ти це і без мене знаєш. Мабуть, піду я вже.

Знову нікому не потрібні «церемонії», привіти родичам та знайомим, банальні фрази. Вже в дверях отець Сіріл, ошелешив питанням:

— Чому ти досі неодружений, Адаме? В церкві стільки хороших дівчат. Скажімо, Еліс. Придивився б до неї.

«Приїхали!»

— Я волію лишатися сам, аби краще служити Господові, як радив апостол Павло.

— Але він також писав у посланні до Коринтян, що краще одружитися, ніж розпалюватися.

Адам відчув, як зрадницький рум'янець спалахує на його гострих вилицях. Обпечені пальці, які майже загоїлися, відгукнулися болем. Услід за соромом, раптом, накотила злість. Він же нічого поганого не зробив. Байдикує він! А хто стирчить у церкві взагалі без вихідних, завжди готовий вислухати, відповісти на всі питання, допомогти, веде аскетичний спосіб життя, відмовляючи собі в усьому, щоб мати змогу більше віддавати іншим? Адам ні в кого нічого не просив, ніколи ні на що не скаржився, зате знайшлася людина, яка поскаржилася на нього. Напевно, то таки була Еліс. Ще й вимагають здихатися Девіда, зрадити заблудлу душу, яка йому довіряє. Такі люди, як отець Сіріл та міс Гайд хочуть загнати всіх у рамки власних уявлень про те, що є правильним, оточити себе гарненькими фарбованими трунами і чхати вони хотіли, що всередині, аби зовні виглядало пристойно. Всіх, хто не вписується, вони ладні просто викинути геть. До пекла, курво, до пекла! І щойно священник хотів сказати, що не збирається відмовлятися ані від своєї парафії, ані від жодного зі своїх прочан, як отець Сіріл зробив свій останній хід:

— І ще, Адаме, кидай курити. Відсьогодні. Просто зараз. Ти думав я не помічу?

— Я не курю! Це…

— Бувай, сину мій.

«Трясця! Вчув таки! Ще й збрехати довелося. Вітаю, Адаме, ще один гріх до твоєї скарбнички. Молодець!»

Коли Адам дивився крізь вікно, як отець Сіріл від'їжджає від церкви на своєму пікапі, йому нестерпно захотілося показати середній палець йому навздогін.

***

Біда ніколи не приходить сама. Поки Адам розмірковував, показати непристойний жест у вікно, чи все-таки не варто цього робити, до церкви під’їхав вишневий Chrysler 300C. Найбагатший і чи не єдиний багатий прочанин «Прихистку загублених душ» взагалі, приїхав сповідатися в своїх численних гріхах. Марк Кейн — молодий успішний бізнесмен, який нещодавно розпочав політичну кар’єру, зразковий сім'янин, батько двох дітей, був єдиним, хто завжди сумлінно сплачував десятину, ще й робив щедрі пожертви. Найбільше фінансове джерело церкви, без якого «Прихисток», напевне, й оренду не потягнув би. Він навіть вважався старійшиною Церкви, служителем, хоч усе його служіння полягало виключно в благодійності. Марк попрямував просто до сповідальні, розсівся по-хазяйські і, як ділова людина, що цінує свій час, одразу перейшов до справи. Грішив. Ні, з коханкою не порвав, окрім неї мав зв’язки з іншими жінками, брехав дружині, родичам, колегам. Звучало це не як сповідь, а радше як вихваляння своїм ненаситним сексуальним апетитом і грошима, які можна не рахуючи витрачати на нові й нові гарні тіла. Майже від самого відкриття цієї філії Церкви Свідків Судного Дня, містер Кейн регулярно відвідував недільні зібрання, поповнював церковну скарбничку та сповідувався. В тих самих гріхах. Роки минали, нічого не змінювалося, принаймні на краще. Більш того, в отця Адама складалося враження, що Кейн чогось не договорює, лишає за кадром щось набагато гірше, темніше. Особливо останнім часом.

Марк Кейн гарно розмовляв, відчувалося, що він хороший оратор. Напевне, він дуже переконливий на зібраннях ради директорів своєї компанії. Він не розвозив брудні деталі своїх пригод, але чомусь здавалося, що мало не смакував спогади про них і не надто шкодував. Якщо шкодував узагалі. Раптом священник зловив себе на думці, що успішний в усіх сенсах Марк Кейн та маргінал Дейві Мунбьорд, насправді, в чомусь схожі. Обидва регулярно сповідуються, але не для того, щоб очиститися від гріхів, не тому, що почуваються винними перед Богом, просто їм нема з ким поговорити. В Девіда немає друзів, єдина подруга була й та зникла. Навколо Марка самі конкуренти, заздрісники та недоброзичливці, які тільки й чекають, щоб він десь схибив і можна було використати цю слабкість проти нього. Обидва зрозуміли, що отцеві Адаму можна довіряти, він завжди вислухає, нічим не дорікне і все, що вони йому кажуть, лишиться тільки між ними, тож користувалися цим. Краще б дійсно ходили до психоаналітика. Обидва його добряче дістали, причому містер Кейн більше. Девід, принаймні, не намагається здаватися кращим, ніж є. І він нікому не завдає болю, руйнує тільки власне життя, в той час як Марк, зовні такий бездоганний, змушує свою дружину страждати. Отець Адам згадав місіс Кейн, тиху, привітну жінку із завжди сумним і трохи наляканим поглядом. Вона йому теж сповідувалася. Каялася, що здогадується про походеньки чоловіка, але мовчить, щоб він її не покинув, прикидається, що все гаразд, живе в брехні заради дітей. Що іноді вона ненавидить Марка, бо почувається приниженою через його зради. Якщо людину можна принизити, значить є в ній гординя, а це гріх. Але ненависть — гріх тяжчий. Навіть коли місіс Кейн всміхалася, вираз її очей лишався незмінним.

— Містере Кейне, а ви не думали розлучитися? — Спитав Адам, несподівано для себе.

Кілька секунд Марк ошелешено мовчав.

— Що?

Отець Адам повторив своє питання.

— Я — християнин, як я можу бажати розлучення?

— Регулярно чинити перелюб теж не дуже по-християнські. Може чесніше було б розірвати шлюб, який вас не влаштовує?

— Мене все влаштовує. Я люблю свою дружину, дітей. І я не розумію, як ви, священнослужитель, можете радити мені таке!

Отець Адам згадав іншого свого прочанина, який отруїв дружину заради свободи та грошей. Цей страшний гріх ніби ліг і на його плечі, бо йому не вдалося переконати того чоловіка зізнатися в злочині. І Адам не міг зробити нічого, аби зло було покарано. Чи здатен Марк Кейн на таке? Навряд чи, але… нехай вже краще розлучається.

— Я нічого вам не раджу, просто ви усвідомлюєте, що чините погано, інакше ви б цей гріх не сповідували, але нічого не бажаєте змінювати. Неможливо нескінченно оновлювати покаянням. Якщо ви хочете зберегти сім’ю, може варто було б звернутися до психотерапевта та пройти курс лікування від сексуальної залежності?

— Тепер ви з мене ще й психа робите?!

— Сексуальна залежність — так само реальна, як алкогольна, наркотична чи лудоманія. І її можна й треба лікувати.

— А ви, схоже, на цьому знаєтеся, отче. — Навіть у голосі Кейна чулася паскудна посмішка. — Що й не дивно, враховуючи, який до вас ходить контингент.

«Дідько! І цей на Девіда натякає?».

— Так, до Бога іноді звертаються люди, які мають… певні проблеми. Я бачу, що ви теж маєте проблему і просто запропонував варіант вирішення.

— Красно дякую! Я не хворий. А про розлучення й мови не може бути. Щоб Хлоя відсудила в мене половину майна? До того ж, політику краще бути одруженим, сімейні люди викликають більшу довіру.

Адам не знав, що й сказати на це.

— Тож, сім’я вам потрібна… для іміджу? Для політичної кар’єри? Я правильно зрозумів?

До Кейна, схоже, дійшло, що він бовкнув зайвого.

— Звісно ні! Я дуже люблю Хлою і вона мене теж.

— Виглядає вона не надто щасливою.

— А ви б поменше придивлялися до моєї дружини! У вашому віці час власну мати.

— Зараз мова не про мене, а про вас, містере Кейне.

Той ніби й не почув.

— Чи може вам не подобаються жінки? Про вас, отче, між іншим, різне патякають. Ваша робота — відпустити мої гріхи. Це все, що від вас треба. Я плачу не за те, щоб ви читали мені нотації. І плачу чимало! В мене все зафіксовано.

З цими словами, Кейн дістав із кишені смартфон, потицяв пальцем в дисплей і озвучив ряд цифр: скільки він витратив на «Прихисток» цього місяця, року, минулого року. Отець Адам дивився крізь різьблену перегородку сповідальні на його підсвічений екраном профіль і не міг повірити в те, що чує.

— Можливо, я помиляюся, — нарешті сказав він, — я не Господь Бог, щоб завжди мати рацію, але мені здається, що вам і церква потрібна виключно для того, щоб викликати довіру в електорату. Порядний сім'янин ще й християнин, уособлення нормальності — голосуйте за нього! Ви думаєте, що купили і церкву, і священника? Якщо вам потрібна індульгенція, то це не до мене.

Марк нервово засміявся.

— То ви мені й гріхи не відпустите?

— Цього я не казав. Але…

— Яке ще «але»?! Ви відпускаєте гріхи усіляким наркоманам та збоченцям, а зі мною раптом мораліста ввімкнули! — Чи то день у Кейна видався важкий, чи то хтось йому добряче настрій зіпсував, але, схоже, він вирішив зірватися на Адамові. І шаленів усе більше.

— Які збоченці? Де ви їх тут бачили?

— Щонайменше один постійно ходить. Про нього вже говорить уся церква. Ваш білявий приятель.

«Та чого вони всі до того Мунбьорда причепилися?!»

— Ніж акцентуватися на чужих вадах, подумали б краще про спасіння власної душі, яка в небезпеці. Ви бачите заскалку в оці іншого, а у власному не помічаєте колоди.

— Тобто, гріхи цього педика ви вважаєте заскалкою, а мої колодою?!

— Не вживайте такі слова в Домі Божому.

— Декому ви не забороняєте вживати й не такі слова!

«Боже, всі все знають. Еліс усім про ту сповідь розпатякала».

— Над вами теж якесь керівництво є і, гадаю, йому буде цікаво дізнатися про те, що ви заохочуєте прочан розлучатися, відмовляєтеся відпускати гріхи і… зловживаєте довіреними вам фінансами в особистих цілях. Ще треба розібратися, куди ви витрачаєте гроші. Які отримуєте здебільшого від мене. Тепер я вимагатиму повної звітності за все!

— А фінанси тут до чого? — Голос в Адама сів, така несправедливість його остаточно ошелешила. — Всі гроші витрачаються на потреби церкви і допомогу тим, хто її потребує. Заждіть, куди ви, містере Кейне?

Маркові зателефонували, він відповів, вискочив зі сповідальної кабінки та попрямував до дверей, кинувши наостанок через плече: «Бувайте, старійшино». Навіть не «отче». Адам хотів було наздогнати його, але раптом відчув таку слабкість в ногах, що просто повалився на найближчу лаву. Хотілося кричати, лаятися вголос останніми словами.

«Та що ж це за день такий?! Схоже, я розжився на чергову скаргу і втратив єдиного спонсора. Ще й Девід усім не догодив. Скільки ж через нього проблем! Не здивуюся, якщо й мене тепер вважатимуть геєм. І як мені врятувати свою репутацію? Одружитися з Еліс Гайд?» Адам уявив задоволену круглу мармизу керівниці гурту прославлення, її колючі очиці, зловтішну кривеньку посмішку. «Та я з нею в одному полі сра… Господи, я сам впав у гріх осуду! Мені треба комусь сповідатися! Терміново».

Питання: кому? Отець Адам був самотнім відтоді, як покинув батьківський дім. Він через те не надто страждав, бо мав місію, яку вважав важливою і яка надавала сенсу його життю. Тепер він ризикував усе втратити і ще ніколи самотність не навалювалася на нього таким тягарем. Хотілося любові, прийняття. Та хоча б просто з кимось поговорити. Зараз Адам зрадів би навіть Дейві, але сьогодні він точно не прийде — п’ятниця та субота — дні, коли багато кому кортить розслабитися і від клієнтів у нього відбою нема. Мунбьорд сам казав, що у вечори п’ятниці та суботи він іноді заробляє більше ніж за весь тиждень. Отець Адам стиснув кулаки. Він почувався так, ніби йому надавали ляпасів. Щоки палали, в душі наростав протест. Та до біса це все! Він не чекатиме, коли його звідси випхають — сам піде. Повернеться до рідного містечка, батьки, звісно, будуть розчаровані, але точно приймуть. Може, влаштується в контору до батька. Буде звичайним служителем церкви. Адам Бенкс гостро відчув, як страшенно втомився за всі ці роки. Але зараз відпочинок не допоможе, йому треба випустити пару. Він знав один спосіб. Адам рішуче встав, загасив свічки, зачинив церкву раніше, ніж зазвичай. Сівши за кермо свого форду, він, перш за все, запалив цигарку та нервово затягнувся, потім увімкнув магнітолу і погнав геть, кататися проклятим містом. Дорога нічого ні від кого не вимагає, крім дотримання правил руху.

3. Cursed

Ladies and gentlemen and all you freaks inbetween

Welcome to Porno Paradiso, the sexies show you’ll ever see

I’m just a lonely boy, longing for romance

I could have been so good, but I never had the chance

Пісня ‘Porno Paradiso’ з репертуару гурту Dream City Film Club

У клубі з вульгарною назвою Cursed Angels була чергова закрита вечірка «для своїх». Дейві Мунбьорд був «своїм», навіть не треба було показувати флаєр на вході, щоб його впустили всередину. А там панувала звична атмосфера: синьо-фіолетово-рожеве світло, химерні костюми, що не стільки приховували, скільки відкривали, п'яний сміх, дзенькіт келихів, хтиві танці, вологі звуки поцілунків, хтось упав під стіл, хтось уже злягався в темному кутку. Все як завжди. Нудьга. Дейві сів біля барної стійки, похмурий бармен Генк одразу зробив йому «викрутку». За рахунок закладу, така в них домовленість, якщо Мунбьорд підчепить когось, то неодмінно розкрутить на дорогі напої, тож пригощати його вигідно. Колись Дейві запалював на сцені цього клубу і навіть мав прихильників, але певні обставини змусили його знайти застосування зовсім іншим своїм «талантам». Він окинув поглядом залу, більшість присутніх були достатньо знайомими, щоб ненавидіти їх. Декого Мунбьорд не знав і знати не хотів, але ким би не була людина, яка сьогодні ввечері накине на нього оком, вона отримає те, по що прийшла.

Між столиками вгодованим сатирчиком стрибав адміністратор Cursed Angels Расті, вітався та розціловувався з гостями, сипав дурними жартами й сам сміявся з них. У хіт-параді людей, які спаскудили Дейві життя, він точно був у перший п'ятірці. Довбаний Расті Сміт — великий, м’який кіт, що прикидатиметься найкращим другом, щедрим і безкорисливим, муркотітиме лестощі, допоки не приспить вашу пильність і ви не потрапите до його оксамитових лап. От тоді він нарешті встромить у вас пазурі, запише до свого барбі-рожевого «нотатничка смерті» (Дейві ніколи не бачив нотатник, куди Расті вносив імена своїх боржників, просто знав, що він є і, чомусь, уявляв його саме «барбі-рожевим») і вам уже не вирватися. Останню шкуру здере й саму душу по краплинці вичавить. Нарешті, Расті дістався барної стійки і затріщав:

— Кого я бачу! Наша зіронька! Наш Зіґґі Стардаст для дуже бідних! Привітик, давно тебе не бачив. Боржок віддавати думаєш?

— Расті, я ж із тобою вже розрахувався.

— Дейві, ти віддав скільки брав. А відсоточки? Старий Расті, звісно, добрий і терплячий, але нічого не забуває. В мене все записано й підраховано. Не затягуй із цим.

— А ти мені клієнтуру не відлякуй.

Мунбьорд кинув на адміністратора втомлений, знуджений погляд. На Расті був циліндр із ріжками («Роги йому дуже пасують — бо чортило ще той»), обтислі штани, пальчатки та вдягнена зверху сорочки шкіряна портупея. І раптом Дейві яскраво уявив у такому прикиді зовсім іншу людину, високу й струнку, найгарнішого чоловіка на Землі. Трясця, Адам у портупеї — це було б щось! Ще з тієї проповіді про нашийники та ланцюги він у нього якісь БДСМ-асоціації викликав. Мунбьорд мимоволі усміхнувся.

— Чого зубоскалиш? Про що ти там замріявся? Ти мене, взагалі, слухаєш? Що я щойно казав?

— Гроші вимагав.

— Дивись-но мені. Як би не довелося попсувати трохи твою гарненьку мармизку! Ну, я побіг.

Расті пішов і стало трохи легше дихати.

Тим часом, на сцену випурхнула співачка Камілла, у височезних ботфортах та майже в самому спідньому. Якщо Дейві — Зіґґі Стардаст для бідних, то Камілла — Крістіна Аґілера з АліЕкспрес. Мунбьорд аж скривився побачивши її. З того часу, як Камілла з'явилася в клубі, він на сцені вже не виступав.

— Генку, ти останнім часом не бачив Томмі? — Спитав Дейві, відвернувшись від сцени.

— Бодігана? Ні, він давно тут не з'являвся.

Майже кожен завсідник Cursed Angels встиг отримати якесь прізвисько. Прізвище Томмі Бротігана — хлопця, який винаймав квартиру разом із Мунбьордом і заробляв на життя тим же, чим він, трансформувалося у Bodygun.

— Він уже три дні як кудись запропав. Телефоную — він спочатку слухавку не брав, тепер узагалі поза зоною доступу. Скоро за квартиру платити, я не потягну оренду за нас двох. Ми з Томмі не те щоб близькі друзі, він мені не звітує, тож міг поїхати до матері нічого не сказавши, він так уже робив. Але цього разу він нічого з собою не взяв, усі речі на місці. Мене це непокоїть.

— Може варто звернутися до поліції?

— Мені б цього дуже не хотілося, але, якщо він за кілька днів так і не з'явиться, то, напевно, доведеться.

— Якщо прийде, я скажу йому, щоб не дуркував і повертався якнайшвидше, — запевнив Генк.

Дейві замислився, похмуро вдивляючись у свій напій, аж раптом хтось налетів на нього ззаду та закрив очі долонями.

— Вгадай хто!

— Моллі?

Мунбьорд прибрав пухкенькі долоні зі свого обличчя, озирнувся та побачив пишну напівоголену жінку в перуці а ля мадам Помпадур, її груди прикривали лише блискучі стриптизерські китички. Моллі Пленті — колумністка одного з бульварних інтернет-видань.

— Так не цікаво! Міг би зробити хоч кілька абсурдних припущень, перш ніж вгадати. — Моллі всілася на високий круглий стільчик поруч із Дейві. — В тебе такий напружений вираз обличчя, ніби ти зайнятий якимись складними математичними підрахунками. Пригадуєш, з ким із присутніх ти ще не переспав?

— Та, мабуть, з усіма вже встиг, крім мене, — встряг Генк.

— Мовчи, нудний натурале! — Махнула на нього рукою Моллі. — Мені як завжди.

Дейві криво посміхнувся.

— Не треба робити з мене більшу хвойду, ніж я є, Генку. Як то кажуть, дупа не валіза, в неї все не влізе. Твоє здоров'ячко, Моллі! — Мунбьорд відсалютував склянкою та допив залишки своєї «викрутки».

— Будьмо, Птасику!

Дейві зітхнув. Птась — так його називала дорога людина, якої більше немає.

— Що ти тут сидиш сам-один, похнюпився? Йди до нас! Сьогодні Браян святкує вихід своєї нової книжечки й усіх пригощає!

— О, Господи. І про що книжечка?

— А ти як гадаєш? — Театральна пазвза, — Про заборонене кохання. Ну, це ж Браян Райдер, про що він може написати!

— Між ким і ким цього разу?

— Між типовою американською домогосподаркою, матір'ю трьох дітей та нещасною, самотньою лесбійкою без ніг, — відповіла Моллі патетичним голоском і зробила вигляд, що змахує сльозу.

— Без ніг? Бідося.

— Було б набагато гірше, якби вона була без рук.

— Моллі! Грішно з такого сміятися, — награно дорікнув Дейві.

— Та я ж не з персонажки, а з Браяна! Як із нього трохи не покепкувати?

— Так, Райдер у своєму репертуарі. Стражденні страждальці страждальницькі страждають. Їбав, задрімав, впав та ніженьку зламав.

Моллі так розреготалася, що стілець під нею загрозливо похитнувся. Дейві притримав її за руку, щоб не впала.

— Дейві! Ти мене коли-небудь доведеш, що я помру зі сміху.

— Як він, узагалі, таким популярним став? Він же... ну... поганенький письменник, якщо чесно. Бачить себе Керуаком, а на ділі повна срака. Книжки Райдера просто волають кожним рядком: «Хочу екранізацію Netflix!».

— Що є, то є, Птасю. Ти скажеш, як припечатаєш! До речі, він подарував мені примірничок цього нового шедевру. З автографом. Прочитаю, можу тобі дати.

— Ой, ні, дякую. Страждань і в житті чимало. Мені цілком вистачає.

Дейві замислився. Цікаво, що Браян Райдер написав би про них із Адамом? «Ті, що співають у терні» suffering porn version? Краще б уже просто porn.

— Дейві, ну що ти сьогодні такий меланхолійний? Закохався, чи що?

— Може й так…

— А це вже цікаво! І хто ця щасливиця? Чи щасливець?

— Не має значення, там усе безнадійно.

— Чому? Який жах, Дейві, невже ти примудрився запасти на гетеросексуала?! Може ще й одруженого? Одруженого гомофоба-республіканця?! Продай цей сюжет Браянові.

— Не смішно, Моллі.

— Вибач… Це хоч не Генк?

Бармен обурено фиркнув.

— НІ, — відповів Мунбьорд із кам’яним обличчям, — все набагато безнадійніше. Він святий. Практично янгол.

— Ну, якщо біблійно правильний, то це справді проблематичненько.

Девід згадав мем про біблійно правильного янгола і гигикнув.

— Ну, ось, ми вже всміхаємося! Так краще. Як бачу тебе сумним, аж серце крається. Шкода, що ти тут тепер нечастий гість, з тобою завжди цікаво. А ще, дуже шкода, що ти більше не виступаєш, в тебе класний голос, на відміну від… — Моллі промовисто зиркнула в бік сцени, де Камілла вже мало не рачки лазила, демонструючи свій нестримний сексапіл.

— Буремне життя, таке воно є, хтось краще співає, хтось краще дає, — розвів руками Дейві.

— Птасю, ти поет!

— Проклятий. Проклятий янгол цього клубу.

— Аби не біблійний, — вставив Генк і всі троє розсміялися.

— Добре з вами, хлопчики, але піду вже, бо Браян образиться, що я залишила їхню кумпанію.

— Моллі, зажди. В мене, два питання. По-перше — ти днями не бачила Томмі Бодігана?

— Та я його вже з пів року не бачила.

— По-друге… мені потрібні гроші, бо нема чим за хату платити. Ні, ні, я не позичити! Не підкажеш, хто багатенький, крім нашого оспівувача страждань Браяна, тут сьогодні тусить? Може спробую підкотити, якщо вже до мене ніхто клинця не підбиває. Вечір якийсь галімий.

— Дай подумати. — Моллі почухала голову під перукою. — О! Сьогодні як раз завітав татусь Артур. Не знаю, хто він, але бабла там — хоч сракою жуй. Щоправда, він більше по дівках, але й хлопців іноді не оминає своєю увагою. Між іншим, з Бодіганом колись тусив. Король Артур — великий Ескалібур. Он той чулув’яга, біля фонтанчику.

Чоловік років тридцяти, в розв’язаній краватці та розстебнутій білій сорочці, кожною рукою обіймав по дівчині, третя краля сиділа навпроти та щось емоційно розповідала, повсякчас заходячись дурним сміхом. На столику перед ними височів кальян. Щось у цьому типові здалося Дейві знайомим.

— Боюсь, я там зайвий. Але, чом би й не спробувати?

— Все, я побігла. Хай тобі сьогодні пощастить, когось добряче розкрутити. — Моллі потрусила своїми китичками. — Ловися рибка, велика та маленька!

— Велика, Моллі, мальків нам не треба.

— Величезний лящ, ха-ха-ха! Бувайки.

Моллі поцілувала Мунбьорда в щоку та, вихляючи стегнами, попливла до Браянового фан-клубу.

— Генку, плесни мені… чогось. Байдуже.

Бармен налив Дейві мартіні, той узяв келих, рішуче направився до столику Артура та провернув свій фірмовий трюк під кодовою назвою «Токсік Брітні» — вдав, що перечепився, вилив трохи напою йому на штани, та кинувся з вибаченнями витирати, безсоромно мацаючи.

— Прибери від мене свої лапи, — просичав Артур. Мунбьорд підвів очі й упізнав його. Навіть справжнє ім’я згадав — Марк Кейн, один із прочан отця Адама, служитель Церкви Свідків Судного Дня. І той його теж упізнав, судячи з того, яка ненависть на мить зблиснула в його погляді.

Дейві зустрічав Кейна два чи три рази в церкві, коли ще відвідував недільні зібрання. Не те, щоб у нього така яскрава зовнішність була, наче й гарний, але якийсь неприємний та Мунбьорд запам’ятав. Можливо, через те, що Кейн завжди дивився на нього, як на шматок лайна. Очі в нього були кольору брудної води в калюжі. Ім’я Дейві прочитав на його чорно-золотому бейджику, а запам’ятав через асоціацію: Адам як раз читав проповідь про Каїна та Авеля, Марк — мітка, Кейн — Каїн. Містер Каїнова Мітка. Кейн був одружений, приходив на зібрання зі світленькою блідою жіночкою, діти в них теж, напевно, були.

«То ось як татусь розважається, поки матуся вдома на нього чекає. А потім у церкві зображає ревного християнина».

Дейві широко всміхнувся.

— Вибачте ще раз. Що я можу для вас зробити, щоб спокутувати свою провину, містере…

— З’їбатися звідси.

Мунбьорду чомусь стало моторошно. Ні, вечір явно не вдався, час іти додому. Він поспішив до виходу. Може, й можна отримати якийсь зиск із інформації, яку він дізнався, але який саме, ще треба було обміркувати.

Расті, побачивши, що Мунбьорд пішов, жестом підкликав одного зі своїх викидайл і сказав:

— Схоже, наша пташка Дейві не сприймає мої слова всерйоз. Треба його трохи переконати. Тільки пику не зіпсуй, він повинен мати товарний вигляд.

Вибивайло мовчки кивнув та вислизнув слідом за Мунбьордом у ніч.

— Артуре, любчику, що з тобою? — Промуркотіла одна з повій Кейна. — Ти сам не свій. Тебе засмутив той дурник?

— Все гаразд, Келлі, просто не люблю, коли мене торкаються такі кончені потвори.

«Ця мерзота мене впізнала! Клятий збоченець. Нічого, навіть якщо надумає комусь розповісти, хто йому повірить? Якби він спробував мене сфотографувати, охоронці Расті вмить перетворили б його на котлету, а так його слово проти мого. Якщо ж таки надумає чогось від мене вимагати… Одна хвойда та її чорномазий приятель вже спробували». Марк стиснув свою склянку так, що пальці побіліли, а потім осушив її одним ковтком.

***

Недоброзичливці казали, що в Дейві Мунбьорда погана пам’ять на обличчя та імена, тому він запам’ятовує людей виключно за прутнями. Насправді, він запам’ятовував їх за машинами. Що й не дивно, адже йому часто доводилося працювати в автівках. Коли він побачив припаркований біля клубу вишневий Chrysler жодного сумніву не лишилося: Артур — це Марк Кейн. Дейві кілька разів бачив цю тачку біля церкви, тож добре запам’ятав. Промайнула було думка трохи похуліганити — написати записку: «Привітик місіс Кейн!», сердечко й смайлик, що підморгує, та лишити за склоочисником, але він вирішив, що краще цього не робити. Не варто лякати містера Каїнову Мітку завчасно. Мунбьорд вставив у вуха навушники, ввімкнув музику та попрямував додому. Кроків позаду він не почув.

4. Confession

Take me out tonight

Oh take me anywhere

I don't care, I don't care, I don't care

Driving in your car

I never, never want to go home

Because I haven't got one...

...There is a light and it never goes out

There is a light and it never goes out

Пісня 'There Is a Light That Never Goes Out' з репертуару гурту The Smiths

This is the car at the edge of the road

There's nothing disturbed, all the windows are closed

Пісня 'Day of the Lords' з репертуару гурту Joy Division

Гнів трохи вщух, але болісне відчуття несправедливості не відпускало. Музика лунала фоном і Адам не звертав на неї уваги. Він уже давно стільки не курив і його з незвички трохи нудило. Треба їхати за місто і гнати, гнати, гнати швидкісною трасою, поки не полегшає, або ця стара бляшанка не розвалиться до біса. Або не вирине з-за повороту величезна вантажівка і… Адам здригнувся, що за суїцидальна маячня сьогодні лізе йому в голову? Ні, зараз він поїде додому, допише завтрашню проповідь, прийме душ (неодмінно холодний) та ляже спати. Треба опанувати себе і виконувати свої обов’язки до кінця. Він передасть їх наступникові, введе його в курс усіх справ «Прихистку», познайомить з парафією і вже потім пошле все під три чорти. Нестерпно хотілося з кимось поділитися, тупо поскаржитися, щоб хтось вислухав. Ну, може, ще сказав: «Вони всі мудаки». Девід саме так і сказав би. Адам розсердився на себе. «Жалюгідний скиглій! Хіба ти перший, із ким вчинили несправедливо? Сина Божого взагалі розіп’яли ні за що. За все хороше. Ще й питання, чи так вже несправедливо тебе звинувачують?.. Несправедливо! Кейн сказав, що я зловживаю грошима з церковної скарбнички, а я ж не поклав до власної кишені ані цента!»

Раптом, периферійним зором, Адам побачив, що у вузькому проході між двома будинками, повз які він проїжджав, хтось вовтузиться. Він зменшив швидкість і дав трохи назад. Наскільки можна було роздивитися у напівтемряві, невисокий, але кремезний чоловік трусив та бив біляву дівчину. Не роздумуючи, Адам натиснув на гальмо й вискочив із машини.

— Що ви робите?! Я викликаю поліцію!

Виявилося, що жертвою нападника була не дівчина, а його найпроблемніший прочанин. Вмить оцінивши ситуацію, вибивайло з клубу Cursed Angels вирішив, що впоратися з двома без зайвого галасу буде важче, облишив Дейві та зник у темряві. Адам підбіг до Мунбьорда, який сповз на асфальт і сидів, спершись спиною об стінку.

— Девіде, з тобою все гаразд?

З носу хлопця струменіла кров, але він широко всміхнувся.

— Все чудово, отче. Ви мене врятували!

— Та я ж нічого не зробив, просто з’явився.

— Але як вчасно! Ви — мій супергерой. Хотів би я бути вашим помічником, щоб ми з вами були, типу, як Бетмен і Робін, боролися зі злом удвох. Із нас вийшла би просто команда мрії. Прістмен та Курва-бой поспішають на допомогу! В кожного супергероя має бути суперпомічник. Я, звісно, не супер, але…

Адам колись десь почув, що кожне місто має такого супергероя, на якого воно заслуговує. «Якщо я — супергерой цього міста, то можна йому лише поспівчувати», думав він, допомагаючи Дейві підвестися. Схоже, той був напідпитку, серйозно травмованим не виглядав і весело молов свої звичайні нісенітниці. Цього разу Мунбьорд був одягнений не в пальто, а в косуху, знайдену, ймовірно, на тому ж смітнику та розмальований ще гірше, ніж зазвичай. «Напевне, з вечірки йшов. Чи на вечірку, хто його розбере».

— Ходімо в машину, треба обробити рани. Може відвезти тебе до лікарні?

— Ні, кажу ж, усе гаразд.

З цими словами Дейві похитнувся та ледь не впав, довелося його підтримати.

«Адам мене торкається! Заради цього варто було отримати духопеликів від Бена!», думав Мунбьорд. Він хотів було заспокоїти Адама, що в нього просто кров із носу пішла (Бенові сказали не псувати обличчя, тож він бив не по ньому), з Дейві таке часто траплялося, бо нюхав усіляку гидоту, але перспектива побути трохи пацієнтом святого отця була надто спокусливою.

В машині Адам дістав аптечку, витер Дейві кров з обличчя, обробив спиртом «рани», яких не бачив, але постраждалий вказав де вони, нібито, були.

— Зараз поїдемо до відділку. Це не жарти, на тебе скоїли напад, треба зняти побої.

— Ні! — Скрикнув Дейві. — Я ж казав, що не хочу мати справу з поліцією. До того ж, я сам винен, отримав по заслузі.

— Що значить «по заслузі»? Що б ти не скоїв, це не виправдовує самосуд. Ця людина порушила закон і має за це відповісти.

— Будь ласка, благаю вас, отче, не треба. Не так вже й сильно він мене побив. Бувало й гірше, повірте мені. Наприклад, нещодавно одному клієнту закортіло пограти в Червону Шапочку та Сірого Вовка. Я був Червоною Шапочкою, він робив вигляд, що зараз проковтне мене, роззявив пащеку, та як гризоне за обличчя! Он, бачите, садно на лобі ще досі не загоїлося, доводиться тоналкою замазувати.

— Жах.

— Ну, могло б бути й гірше, він міг вкусити за щось інше. Нічого не вдієш, така в мене роботка ризикована. — Дейві захихотів, а потім різко замовк та витріщився на Адама. — Що це з вами, отче?

— А що таке?

— Ви виглядаєте абсолютно, тотально забембаним! — І, про всяк випадок, додав, — Це я фігурально.

Священник криво всміхнувся.

— Власне, так воно і є. Важкенький був день, вечір не краще. І поза церквою я просто Адам, без «отче», гаразд?

— Добре, Адаме. Ви дуже блідий і кола під очима такі, ніби вас усю ніч по якихось притонах тягали. Ой, вибачте. Все одно ви збіса гарний чоловік. І настільки ж добрий.

— Девіде, припини. Це не так.

«Ні, продовжуй! Кажи щось. Я хочу почути хоч щось хороше, хоч від когось! Ти єдиний, хто не бачить у мені невдаху».

Адам Бенкс ніколи не вважав себе показним, чи, прости Господи, сексуальним. Нездорова худорлявість, задовга кадикаста шия, вилиці, якими можна порізатися, крупний ніс, широкий рот. Очі, щоправда, великі, сіро-блакитні, але вони краще виглядали б на обличчі гарненької дівчини, а не чоловіка. Ніхто ніколи не дивився на нього з таким обожнюванням, як Дейві Мунбьорд. Адам до такого не звик, це бентежило, але було несподівано приємно. Він зніяковіло відвів погляд. Дейві мовчав і ніби прислуховувався до чогось, аж раптом мало не підскочив на пасажирському сидінні.

— Курва! Це, що, блять, Нік Кейв, 'Loverman'?!

Адам згадав, що не вимкнув магнітолу, а лише прикрутив звук і вона весь цей час тихенько грала собі. Тепер, коли Нік Кейв заволав приспів, її стало чутно.

— Ну, так...

— Благаю, скажіть мені, що це не радіо, що ця пісня тут не випадково.

— Ні, це CD, альбом 'Let Love In'. Так, я таке слухаю.

— Ви мене приємно дивуєте! Тепер мені страшенно цікаво, що ще вам подобається. Ні, мені конче необхідно поритися у ваших дисках! Можна?

І, не встиг Адам щось сказати, як Дейві, не дочекавшись дозволу, поліз у бардачок та витяг звідти стос компакт-дисків. Далі кілька хвилин довелося вислуховувати його радісний вереск:

— Уі-і-і-і-і, The Smiths! Обожнюю їх, хоч Морріссі, як на мене, ще той мудак. Але талановитий. The Cure, ‘Pornography’! Цікаві у вас вподобання, як на священника. Joy Division, 'Unknown Pleasures'! Йє-є-є! Один з моїх улюблених. Можна поставити?

— Валяй.

Дейві запхав диск у програвач, ввімкнув та підспівував п’яним голосом:

— I’ve been waiting for a guide to come and take me by the hand. Could these sensations make me feel the pleasures of a normal man?

Оскільки в крові Мунбьорда вже вирував цікавий коктейль різноманітних речовин, однієї «викрутки» та ковтка мартіні, випитих у клубі, вистачило, щоб його потягло на співи. Адам не знав, як на все це реагувати, тож просто мовчав і нічого не робив. І тут він помітив, що коли Дейві копирсався в бардачку, звідти випала пачка цигарок. Треба було якось непомітно прибрати її. Пізно.

— Адаме, це хтось у вас забув?

«Навіть не припустив, що це я курю. Ти про мене надто хорошої думки».

— Ні. Це моє.

«З такими прочанами, як у мене не те що курити почнеш — забухати недовго».

— Я здогадувався. Кілька разів відчув від вас запах диму, але думав, може, здалося. — Дейві потрусив пачку, заглянув усередину. — Тут лишилося дві. Закуримо? В мене скінчилися.

— Окей.

Адам витягнув собі цигарку й закурив, потім підніс вогник Девіду. Той, підкурюючи, обережно торкнувся його руки. «Треба було просто дати йому ту бісову запальничку…»

Мунбьорд закашлявся.

— Міцненькі. З мене всі сміються, що я курю тонкі «бабські» цигарки. Я такі колись цупив у своєї мамці, як курю, так і згадую про неї. Ніби в спомин її душі виходить. Дурня, правда?

— Ні, не дурня.

«Ця жахлива жінка фактично продала рідного сина, зробила його тим, ким він є, а Девід досі любить її та згадує з теплом. Коли я востаннє телефонував своїй матері? На Різдво. А зараз уже весна».

— Девіде, ти казав, що твоя мати померла, коли тобі було дванадцять, тож ти куриш…

— Років із десяти.

— Стаж чималий… Може, спробував би кинути?

«Ніби це найгірша його звичка! Щоправда, кинути курити точно вже легше, ніж зістрибнути з героїну. Треба хоч із чогось починати».

— Після вас, отче.

— Домовились. Я зав’яжу. Але точно не сьогодні.

Мунбьорд милувався тим, як Адам задумливо курить, мружачись від диму. «Цікаво, чи курив би він після сексу? Напевно, що так. Але я про це ніколи не дізнаюся. Опануй себе, Дейві! Якщо дозволиш собі зайвого, Адам тебе вижене і такий прекрасний вечір буде зіпсовано. Треба сказати щось нейтральне».

— Мені тепер кортить дізнатися, які фільми ви дивитесь. А особливо, які книжки читаєте. Явно ж не тільки Біблію. Після того, що я побачив і почув, мене вже ніщо не здивує. Тільки не кажіть, що ви читали Поппі Брайт.

— А хто це?

— Фу-у-ух, ви б мені останній шаблон порвали! А як щодо Велша, Поланіка?

— Поланіка читав. І, навіть, інші його книжки. Останньою читав, здається, «Колискову».

— Наша людина! — Мунбьорд ляснув Адама по плечу. — В тихому болоті, як то кажуть… До речі, щодо болота, як вас сюди занесло, отче? Це ж райончик ще паскудніший, ніж той, де ваша церква.

— Я просто… катався містом. Іноді так роблю, коли треба трохи охолонути. І я ж просив, просто Адам. Я тут не як священник.

— Вибач, Адаме.

— Ти точно добре почуваєшся?

— Краще, ніж будь-коли.

— Тоді я відвезу тебе додому.

— Ой, ні-і-і! Там так порожньо, аж страшно. Томмі — це мій сусід, вже третю добу не з'являється. Телефоную, а в нього телефон вимкнений. Пішов у чому був і просто зник. Як Шеннен.

— Девіде, гадаю, цього разу тобі точно варто звернутися до поліції.

— Завтра пориюся в його речах, пошукаю номери когось із родичів, може він усе-таки до них поїхав. Якщо ні, тоді вже...

Цигарки докурені, а розходитися нікому не хотілося.

— Адаме, ти сказав, що просто катаєшся містом, можна мені з тобою? Я не заважатиму, навіть стулю пельку, обіцяю.

— Так, звісно. Я хочу виїхати за місто та поганяти швидкісною трасою.

— Полюбляєш швидкість? Я теж!

— Я відвезу тебе додому, щойно скажеш. І не мовчи. Ти не відволікатимеш мене, розповідай щось, добре?

***

Старий форд їхав на верхній межі своїх можливостей. Альбом Joy Division давно дослухали і його змінив the best Talking Heads, пісня 'Road to Nowhere'. Символічно. Заїхали в крамничку біля заправки й Адам купив пачку Vogue та іриски для Дейві, Marlboro собі. Касирка якось дивно на нього поглянула і він згадав, що на ньому досі пасторський комірець. Ну й нехай.

Розмовляли про різне: музику, кіно, книжки, мистецтво й дивувалися тому, наскільки в них, таких несхожих людей, схожі смаки, причому вподобання священника виявилися навіть з більшим, як висловився Дейві, «підвивертом». Хіба що любов Мунбьорда до фільмів на кшталт «Тієї, що танцює в темряві» («Я ридав, як та курва! А який там саундтрек!»), Адам не дуже поділяв, бо чого-чого, а усіляких драм він на своїй роботі наївся досхочу.

— Іноді, мені здається, що я живу в якомусь сраному фільмі Ґаса Ван Сента, але він не став би знімати таку хуйню. Адаме, ти дивився Ґаса Ван Сента?

— Щось дивився. Назву не пам’ятаю. Так, гадаю, він би міг зняти фільм про твоє життя.

Далі згадували дитинство та юність, що були геть протилежними: пасторальне містечко та заможна родина вірян в одного, бідність та нескінченні роз'їзди в іншого. Найбільше ж їх поєднувала самотність. Причому найгірша, найбільш тоскна її форма — самотність серед чужих, байдужих і, здебільшого, неприємних людей.

— Адаме, в тебе хоч друзі були?

— Друзі дитинства, які там і лишилися. Як я тепер розумію, то були друзі за обставинами. Всі вони виросли хорошими, порядними людьми, але відтоді, як життя нас розвело по різних містах ми майже не спілкуємось. В кожного своя місія і немає часу.

— Порядні люди нудні! А в мене безліч знайомих, кілька приятелів і лише одна людина була, яку я міг назвати другом.

— Шеннен?

— Так. Вона була не подружкою, саме другом. Я тобі казав, що однаково люблю і хлопців, і дівчат, останніх чи не більше, але з нею в мене ніколи нічого такого не було. При тому, що Шеннен дуже гарненька, схожа на молоду Сьюзен Серендон. Просто я завжди сприймав її як сеструню, хіба можна хотіти переспати з сестрою? І вона до мене ставилася, як до дурного молодшого братика, при тому, що я старше на рік. Вона називала мене Птасем, ну, я ж Місячний Птах, Птась. Коли мені не було де жити, Шеннен навіть пустила мене до себе і не соромилася ходити хатою майже голяка, бо знала — я до неї не полізу. Якщо й було щось чисте в моєму паскудному житті, то це моя любов до неї. Дивно, чи не так?

— Ні. Я не бачу в цьому нічого дивного.

— Тебе я теж люблю, але то інше, до тебе я відчуваю сильний потяг.

— Девіде, давай краще про Шеннен.

— Так, вибач. Я прожив у неї три місяці, при чому вона платила за нас обох, бо в мене тоді були зовсім важкі проблеми, просто пиздець. Расті, я тобі розповідав про того козла, казав, що закопає. Якби не Шеннен, може я б тоді в зашморг вліз, вона мене витягла. В неї була малесенька, але дуже затишна квартирка, куди приємно було повертатися. З блакитною гірляндою на стіні. Ми сідали на пухнастий килим, викурювали косячок, або випивали по чарочці, пліткували, слухали музику. Вона виросла в Британії, тож призвичаїла мене до тамтешнього року, їй я зобов’язаний мало не всіма своїми вподобаннями. Шеннен мріяла колись виступати на Бродвеї, репетирувала якісь ролі, а я їй допомагав. Вона дотепно жартувала та завжди вірила в краще. Добрі були часи, попри все... Потім Шеннен звела мене зі своїм знайомим Томмі, ми з ним орендували квартиру і я з'їхав. Але бігав до неї в гості мало не щодня, допоки вона не... зникла. Мені досі важко казати про неї в минулому часі.

— І не треба. Нічого ж достеменно не відомо.

— Я знаю, що Шеннен нема серед живих. Навіть якби вона покинула мене, вона ніколи не лишила б напризволяще свого кота.

Мунбьод замовк, він майже протверезів. Адам теж мовчав, думаючи про те, що в цьому пропащому створінні більше любові ніж у деяких його найвзірцевіших, чистеньких прочанах. Любові, якої не має навіть він сам. І скоро доведеться його залишити. Ця думка сповнила його несподівано гострим болем. Можна, звісно, сказати, що Девід любить не стільки людей, скільки їхнє ставлення до себе — хто до нього добрий, до того він і прив’язується, мов цуценя, дарує своє серце легко, немов валентинку на чотирнадцяте лютого. Але, хіба не всі так? За все життя отець Адам так і не зустрів жодної людини, яка доросла б до того, щоб любити своїх ворогів, недоброзичливців. І сам на таке був нездатен, хоч цього і вчить Господь. Душа конче потребувала сповіді.

***

Автівка заїхала на пагорб з якого відкривався чудовий вид на місто. Десь там, унизу, затьмарений світлом неонових вивісок, що не згасають навіть глупої ночі, тьмяно сяяв криваво-червоний хрест над входом до «Прихистку загублених душ» — хрест на житті Адама Бенкса.

— Як тут гарно, — тихо сказав Мунбьорд, — можеш зупинитися на хвилинку?

— Авжеж.

Адам натиснув на гальмо.

— Девіде, в мене до тебе є одне прохання.

— Я зроблю для тебе все, що схочеш, мій герою!

— Я хочу тобі сповідатись.

— Але я ж не священник, я не маю права відпустити твої гріхи.

— Це неважливо. Можна сповідуватися будь-кому з братів чи сестер по вірі. Просто вислухай, цього буде достатньо.

— Гаразд.

І Адам виклав усе. Що він — поганий священник і не знає, як це виправити. Що засуджує своїх прочан і навіть наставника, якого, взагалі, з дитинства терпіти не може, а сьогодні дуже розсердився на одного чоловіка, який зробив для церкви багато добра, за те, що той несподівано почав дорікати грошима. Про розчарування, сумніви та бажання кинути свій хрест. Про те, що має певні спокуси. «Хоч би Девід не спитав, які саме в мене спокуси, бо це ж сповідь, доведеться відповідати. Чесно». Розповідав годину чи півтори, без утайки, тільки про те, що в нього проблеми через добре ставлення до Мунбьорда змовчав.

— Щодо спокус, я вважаю, що іноді слід їм піддаватися, — зауважив Дейві, — як каже одна моя знайома, Моллі, якщо кортить щось спробувати — зроби це. В гіршому випадку переконаєшся, що це лайно і воно тебе відпустить. Якщо ж не відпустить, то головне не зловживати, бо тоді лайно втрачає свій статус guilty pleasure і перетворюється просто на погану звичку, а це вже не ок.

— Якщо я буду піддаватися своїм спокусам, як я вчитиму інших протидіяти їм?

— На власному прикладі. Адаме, хто б тобі що не казав, ти — дуже хороший священник. Найкращий.

— Мій колишній наставник так не вважає.

Мунбьорд замовк на хвилинку, замислившись.

— Адаме, ти тільки не сердься, але я, на жаль, добре знаюся на старих педофілах. Так ось, той мужик, судячи з того, що ти мені про нього розповів, страшенно схожий на одного з них.

— Та ти що! Він ніколи нічого не...

— Твій батько ж велике цабе у вашій церкві?

— Ну, він старійшина, його поважають. А до чого тут мій батько?

— Якби тебе хтось скривдив, ти міг би розповісти про це батькам? Вони б тобі повірили?

— Звісно.

— Що й треба було довести. Твій учитель просто засцяв тебе розбещувати, бо знав, що ти розкажеш і батьки стануть на твій бік. Але його інтерес до тебе був явно нездоровий. Всі ці його нав'язливі інтимні запитання, спроби тебе торкнутися, залякування. Боюсь, іншим дітям із твоєї недільної школи, з бідних родин, які не могли похвалитися такими довірливими стосунками з батьками, не пощастило так, як тобі.

Тут вже Адам замислився. Він сам мав деякі підозри щодо Сіріла, але гнав від себе ці думки, бо не міг повірити в таке. Ще й почувався винним.

— Може, ти й маєш рацію.

Раптом, виринув ще один спогад з дитинства, витіснений кудись зовсім глибоко в підсвідоме.

— Якось, мені тоді було років сім чи вісім, після чергового уроку в недільній школі, я прибіг додому, впав на коліна в своїй кімнаті та молився, щоб Бог послав мені знак, чи дійсно я настільки поганий, що маю потрапити до пекла.

— І що? За вікном грім пролунав? Чи у небі серед хмар виник величезний середній перст?

— Не смійся, Девіде, мені було не до сміху. Ні, нічого такого не трапилося, просто тієї ночі мені наснилося справжнісіньке дантове пекло в усій його інфернальній «красі». Причому, дизайн пекла та його мешканців, схоже, розробляв особисто Ієронім Босх. Прокинувшись, я плакав і кричав у відчаї, зарившись обличчям у подушку, щоб ніхто не почув. Це мене настільки вразило, що я кілька днів хворим провалявся.

— Бідося. Ти думав про це, ось воно й наснилося. А вчитель ваш — падлюка. Це ж треба, так дітей залякувати. І ці люди ще на тебе наїжджають! Якщо тобі місце в пеклі, то хто ж тоді, на їхню думку, потрапляє до раю? І що вони там роблять, ці святенники? В тому стерильному раю, напевно, немає ніяких розваг та задоволень, заради яких варто було б жити цілу довбану вічність! Та я б здох удруге від нудьги, якби там опинився!

Адам, подумки, погодився. А ще здивувався, усвідомивши, що, на відміну від пекла, рай він завжди уявляв собі зовсім абстрактно, як таку собі обитель незгасимого світла, поза часом та простором. There is a light that never goes out… Щось йому туди не дуже хотілося. По суті, в Адама не було жодної концепції раю. Ті, що йому з дитинства нав’язували, не здавалися йому ані переконливими, ні привабливими.

—Девіде, а яким ти уявляєш собі рай?

— Рай? — Мунбьорд почухав голову. — Ну, точно не таким, як у тих брошурках Свідків Судного Дня, де сонечко, квіточки, всміхнені люди за ручки тримаються і кролики по левах стрибають. Це, вибач, не рай, а світ телепузиків.

Адам усміхнувся.

— Я думаю, рай у кожного свій, індивідуальний. — Розмірковував Дейві. — Так само, як і пекло — хто чого найбільше за життя боявся та ненавидів, те на нього там і чекає. В раю, відповідно, навпаки — отримуєш те, чого саме тобі для щастя й не вистачало. Мій рай — це таке місце, де всього вдосталь і ніхто нікому не грає мізки. Люди не метушаться і не думають, як напаскудити одне одному, а читають хороші книжки, п’ють винце, іноді курять забористу шмаль та милуються зірками під музику Девіда Бові. І неодмінно поруч друзі та кохана людина, бо який це до біса рай, коли нема з ким його розділити? Як то кажуть, нахуя ті карі очі, що не бачать? Примітивну картинку я намалював, еге ж? Ну, такий вже я є — простий, як срака і потреби в мене прості.

— В мене і такої картинки немає. А я ж маю заохочувати людей, щоб вони прагнули потрапити на Небеса. Рекламіст із мене кепський, грубо кажучи, я не вмію впарювати рай. Так само, як і залякувати пеклом. Ніколи не вмів.

— А може й не треба? Ти любиш людей, даєш їм розраду, хіба цього недостатньо?

Цікаво, яким собі уявляють рай Сіріл, Еліс, старійшина Кейн? Вони, напевно, мають чіткіший образ Царства Небесного в голові і впевнені, що досягнуть його. Ще й сортують, хто гідний туди потрапити, а хто ні: вівці до овець, козли до козлів. Найменша недосконалість перекреслює в їхніх очах усе хороше, що є в людині, притому, що вони самі аж ніяк не досконалі. Вони бачать в інших лише бруд. І знову душу Адама сповнила якась дитяча образа, болісне відчуття несправедливості. Гнів. Неправедний, бо праведний гріх притаманний лише Богові, це — його прерогатива.

— Ти помиляєшся. Не всіх я люблю, декого навпаки терпіти не можу: наставника, хористку, містера Капшук-із-грошима. Я — просто брязкітливий кімвал, бо не маю до них ніякої любові. Девіде, я впав у гріх осуду! Не можу нічого з собою вдіяти. Вони мене бісять! — У відчаї вигукнув він.

— Адаме... це не гріх. Це — абсолютно природна реакція. Якщо християнство називає це гріхом, я б залюбки відпустив його тобі. Не переймайся через них, вони просто мудаки й не варті навіть твоєї злості. Заспокойся. Набери побільше повітря в груди і повторюй за мною: «Нехай вони йдуть у сраку!»

Останню фразу Дейві голосно прокричав.

— Нехай ідуть! — Підхопив Адам, несподівано для себе.

— Їбать їх усіх!

— Їба...

Вони перезирнулися і вибухнули сміхом.

— Пастор, який курить, матюкається, читає Поланіка та слухає Ніка Кейва... Я бачив усе в цьому курвиському житті! — Сказав Мунбьорд, дивлячись на Адама закоханим поглядом.

— Та який із мене пастор. Принаймні, незабаром я ним вже не буду. Про це я теж хотів поговорити з тобою. Скоро я поїду звідси.

— Як це?! Куди?! — В голосі Дейві звучав справжній жах.

— Поки що, до рідного міста, а там видно буде. Мною дуже не задоволені і я не хочу чекати, поки мене зжеруть. Сам бачу, що від мене немає жодної користі, я не здатен щось по-справжньому змінити, когось врятувати. Я припустився помилки, мені не варто було ставати священником.

— А кому ж тоді варто?! Тому вчителю-збоченцю? Реднеку Захарії? Ти багатьом допоміг. Ти змінив моє життя! Хоч цього і не видно, але воно змінилося, в ньому з'явився якийсь сенс, я знову, хоч зрідка, відчуваю радість. Ти рятуєш мене, може я вже здох би від передозу за ці пів року! А так я пам'ятаю, наприклад, що не можна занадто навалюватися в суботу, бо завтра ж неділя, зібрання, треба не проспати. Може, все це нічого для тебе не варте, але не кажи, що ти нічого не зробив.

— Пробач. Девіде, я хочу, щоб ти продовжував ходити до церкви, навіть коли мене тут вже не буде. Пообіцяй мені. Але ти повинен розуміти, що на моє місце прийде інша людина, яка, можливо, не буде такою толерантною і з якою ти не зможеш бути настільки відвертим.

Мунбьорд саркастично посміхнувся.

— Боюсь, що я не можу цього обіцяти. Ніякі інші священники мені нахєр не потрібні. Мені потрібен ти, і не як пастор, а як друг. Може ти не вважаєш мене своїм другом, а я тебе вважаю.

— Ти зробив собі кумира з мене. Це неправильно.

Девід стиснув кулак і вдарив ним себе по стегну.

— Та що ж це таке? Мене ніби прокляв хтось! Чому всі, хто мені дорогий, або кидають мене, або вмирають, або зникають невідомо куди?!

«Ти завжди відповідаєш за того, кого приручив», написав колись де Сент-Екзюпері. Адамові Бенксу ця фраза завжди здавалася дещо маніпулятивною, коли її використовували не щодо тварин, а щодо людей. Тепер він її згадав. Прибилося до нього в церкву дивне звірятко, точніше, пташка, він її приручив і що далі? Пропаде ж тепер без нього. Дейві повернувся до Адама, таким жалюгідним він ще ніколи не виглядав.

— Не їдь, будь-ласка. Якщо в тебе якісь проблеми через мене, я більше не ходитиму до церкві, щоб не компроментувати тебе. Ми могли б просто зрідка бачитися, кататися вночі, як сьогодні, й розмовляти. Я розумію, що тобі нахуй не потрібні мої почуття, але я ж їх ніколи не нав'язував! Адаме, мені нічого від тебе не треба. Присягаюся, я більше ніколи не скажу, що я тебе хочу. Спілкуватися з тобою для мене набагато важливіше.

— Навіть якщо я не поїду зараз, це лише питання часу, коли мене випхають із церкви. Що мені тоді робити в цьому місті? Таксистом влаштуватися? А це, до речі, ідея.

З цими словами священник натиснув на сигнал. «Бі-і-і-і-і-і-іп!», пролунало довго та глузливо, ніби хтось сміявся з нього. Далі запанувала тиша. Черговий альбом давно добіг кінця.

В Адама промайнула думка, що вони з Дейві зараз всередині чи не найдурнішого та найзатасканішого тропу романтичних фільмів: ніч, автівка, двоє за містом, дивляться на його вогні. Тільки розмова геть не романтична. Поцілуватися, чи що? Для повного торжества абсурду.

Мунбьорд незвично довго мовчав, поки знову подав голос, тихий і безсилий:

— Вибач. Я поводжуся як срана істеричка та останній егоїст. Я не маю жодного права вказувати тобі, що робити. Чини так, як буде краще для тебе. Просто ця новина мене трохи... — «В'їбала мішком цементу по голові, добила, розчавила!» — ...приголомшила.

Адам зітхнув та знову потягнувся за пачкою цигарок. І тут Дейві помітив пластирі на його пальцях.

— Що в тебе з рукою?

— Опік. Нічого страшного.

— Як це ти так примудрився?

Вигадувати якусь брехню після того, як щойно полегшив душу сповіддю, було зовсім уже недоречно.

— Та свічкою. Підніс руку до полум'я, замислився...

Мунбьорд подивився з підозрою.

— Ти що, навмисно обпікся? Чому ти хотів завдати собі болю? Це, звісно, не моє діло, але...

Адам знизав плечима, він сам не знав, нащо таке утнув.

— Я теж колись собі шкодив, тільки в інший спосіб, але мені є за що себе ненавидіти. Тобі за що себе карати? Ти ж практично святий!

— Ти й досі собі шкодиш, руйнуєш себе щодня. А я геть не святий і ти в цьому переконався.

— Та якби ж-то! — Несподівано зло обірвав Мунбьорд. — Тоді, може, був би шанс, що ти зглянешся на мене.

— Девіде, повір мені, я ніколи не вважав себе кращим за тебе. Ти — хороша людина, насправді. Просто...

«А що, власне, «просто»? «Просто ти мені не подобаєшся»? Так подобається. «Просто я не гей»? Козел дурний, не бреши хоч собі, латентний бісексуал так точно. Нормальним чоловікам не сняться сни, в яких вони цілуються з чоловіками і вони не прокидаються зі стояком після таких снів. «Церква засудить»? Вона засудила мене ще до того, як я щось зробив. Та до біса це все!»

Адам нерішуче торкнувся кінчиками пальців у брудних пластирах вилиці Мунбьорда, погладив. Той накрив його руку своєю, притиснув до щоки, майже з благоговінням поцілував середину долоні, потім зап'ясток, там де пульс. Так собака лиже руку господаря, який потріпав її по загривку, дякуючи за скупу ласку. В Адама стиснулося серце. Девідові настільки мало треба, але він і того не має, хотілося зробити для нього щось, щоб він відчув себе хоч трохи щасливим. Він присунувся ближче, взяв обличчя хлопця в обидві долоні, та поцілував у губи, стримано, майже холодно, але й того виявилося цілком достатньо. Коли Адам відсторонився, то побачив, що в Мунбьорда мало не зорі в очах сяють.

— Адаме! — Радісно скрикнув він. — Ти...

Наступної миті, вони синхронно рвонулися один до одного. Цілувалися довго, жадібно, відчайдушно й доволі незграбно, бо Адам мав у цьому небагато досвіду, а Дейві... Кому спаде на думку цілувати хвойду? Хвойді рот не для того. Змішалися солодкість ірисок, гіркий присмак нікотину, запахи старої шкіряної куртки та дешевого одеколону, тепло двох тіл. Все, як у тому сні. Так брудно, пошло, просто... природно, ніби так і має бути. Чудово. Серце тріпотіло в чужій грудній клітці, як птах, радість передавалася, немов зараза і текла вже власними жилами Адама. Стало жарко, він задихався і рвонув свій пасторський комірець, Мунбьорд одразу ж припав губами до його шиї, запустив пальці у волосся і, нарешті, з насолодою, розтріпав. Він ластився мов кіт, шепотів у вухо якісь ніжні дурниці, покусував, ліз між ґудзиками сорочки, легенько дряпав. Все це було для Адама занадто, забагато одразу, він збудився і злякався цієї навали відчуттів.

— Стоп. Годі, Девіде, припини, — простогнав він, викручуючись із обіймів і сподіваючись, що напівтемрява прикриє його. Дарма, від Дейві нічого не сховаєш.

— Адаме... дозволь тобі допомогти. Я бачу, що тобі погано, відчуваю це. Я тебе відчуваю, може як ніхто. І, якщо я можу зробити трохи легше, чом би й ні? — Він провів долонею по грудях та животу Адама, спустився на пах, погладив, легенько стиснув. — Тобі треба просто розслабитися, я сам усе зроблю. Це буде тільки мій гріх.

Адам м'яко прибрав його руку.

— Так не буває, Девіде. Такий гріх — це завжди двоє. Але справа не в цьому. Мені здається, тобі самому таке не дуже подобається, бо тебе до цього часто змушували: люди, обставини, безгрошів'я. Саме так ти, зазвичай, обслуговуєш своїх клієнтів і тебе ця робота добряче дістала. Сам же казав.

— Але то ж за гроші, з тобою — зовсім інша річ!

— Інша то інша, а асоціації неприємні.

Кілька секунд Девід мовчав уражений.

— Ти мене наскрізь бачиш, чи що? Дякую.

Вперше було таке, що хтось відмовився від того, щоб йому відсмоктали на халяву і вперше за довгий час комусь було не байдуже до бажань чи небажань Дейві. Зазвичай, усім на нього було глибоко посрати. Мунбьорд втомлено поклав голову Адамові на плече, той торкнувся лобом його маківки.

— Я тепер почуваюся винним, що завів тебе і не...

— Дурниці, Девіде. А я що робив у цей час? Овець рахував?

— Заблудлих овечок, — вставив Дейві тоненьким голоском. Обидва приснули зі сміху.

— Ти заслуговуєш на краще. Ми заслуговуємо. В нас усе буде не так, не поспіхом, не зп’яну, не в автівці.

— То буде?!

— Буде. Саме так як ти схочеш. Тільки не сьогодні. Мені треба трохи часу, щоб звикнути до цієї думки. Зайдеш по мене до церкви й ми поїдемо разом.

— До тебе, чи до мене?

— Краще до тебе.

«Тільки не вистачало, щоб хтось із сусідів побачив, як Девід виходитиме від мене вранці».

— В мене трохи безлад. Але, якщо вже тебе не відлякав бардак у моїй голові, не відлякає і срач у хаті. Ми дуже повільно роздягатимемо один одного, а потім...

— Девіде, не починай.

— Вже й помріяти не можна?

— Можна, тільки не шепочи так мені у вухо, добре? І в мене є одне прохання.

— М?

— Ти маєш бути чистим. Абсолютно тверезим. Ніякої наркоти, ніякого алкоголю. І не думай мене надурити, я добре знаю, коли ти під кайфом.

— Але мені ж погано буде!

«Що я від нього хотів? Девід — наркозалежний, не отримає вчасно дозу, в нього почнеться абстиненція. І що я вдію? Скажу: «В ім'я Господа, зцілися?».

— Девіде, тобі треба лікуватися. Я заощадив трохи грошей, хочеш я за все сплачу? Сам відвезу тебе до клініки.

Мунбьорд трохи згас.

— Я не можу зістрибнути. Не зараз. Марно лікувати людину, доки вона сама не схоче вилікуватися.

«Відвертий, як завжди. Яким він звик бути зі мною».

— А ти не хочеш?

Девід мовчав.

— Чому?

Раптом — вибух.

— А ти хіба не розумієш, містере Святеннику?! Бо все те, про що я тобі розповідав, усе лайно мого життя навалиться на мене, розчавить та зжере! Коли я вдовбаний, мені легше абстрагуватися від цього: «Це не я, я не тут! Це хтось інший хуєм давиться!» Ти думаєш, мені не буває соромно та бридко? Думаєш, мені все це блядство подобається?! Тут треба весь спосіб життя міняти, їхати звідси кудись, а в мене зараз немає такої можливості, бо я по вуха в боргах! Мене ніхто не відпустить. Якщо ти не можеш прийняти мене таким, який я є, гидуєш чи боїшся щось від мене підчепити то й не треба нічого!

Девід спробував вискочити з машини, але Адам схопив його за плечі, розвернув до себе і закричав в обличчя:

— Я просто не хочу, щоб ти здох, ідіоте! Бо ти мені потрібен. Не вбивай себе!

— Не кричи... на мене...

Мунбьорд зіщулився й сховав обличчя в долонях, його трусило. Адам не знав, що робити, тож обійняв хлопця за плечі й хитався разом із ним, ніби заколисуючи.

— Ми все вирішимо, я щось придумаю, обіцяю.

— Я не хочу втягувати тебе. Не хочу вішати на тебе свої проблеми.

— Я сам втягнувся. І не шкодую ні про що.

— Нащо я тобі такий потрібен?

— Та хуй зна. Серцю не накажеш.

Дейві тихенько засміявся.

— Ти дуже мило матіркуєш. Ну, тепер я точно не здохну, Адаме, не бзди. Бо маю непоганий стимул жити. Треба ж, нарешті, стрибнути з тобою в гречку. Підкинеш мене додому?

— Так, звісно.

***

Жив Дейві в іще гіршому й бруднішому районі ніж Адам, його квартира була на першому поверсі.

— Може, все-таки зайдеш до мене?

— Вибач, але не сьогодні. Я ж казав.

— Та я не мав на увазі трахатися, чи щось таке. Ти вже відмовився, я розумію, коли «ні» це «ні», а не «повмовляй мене ще трохи, бо кортить поламатися». Ліжко вільне є. Ми могли б просто побути разом, послухати музику, подивитися якийсь серіал. Бачив новий сезон Twin Peaks?

— Завтра неділя, зранку треба бути в церкві, мені звідси далі їхати і я можу спізнитися. Треба ще попрацювати над завтрашньою проповіддю, та й поспати б трохи не завадило.

— Зрозуміло. Так, звісно, їдь додому. Просто там так порожньо... — Дейві подивився на темні вікна своєї квартири й ніби тінь якогось поганого передчуття лягла на його обличчя. — Ну, я пішов. Прийму душ, здрочу та й спатоньки.

— В мене приблизно такі ж плани на цю ніч. Тільки плюс проповідь.

Обидва розсміялися.

— Приходь коли схочеш, Девіде. Я чекатиму на тебе.

— Бережи себе.

— Ти теж.

Мунбьорд подивився на Адама, розхристаного, з розкуйовдженим волоссям, потемнілими від поцілунків та укусів, ніби нафарбованими помадою губами та величезним засмоком на шиї, не витримав і знову поцілував його. Особливо розпусно, від усієї своєї пропащої душі. Потім вискочив з машини, вже біля дверей озирнувся, вказав на Адама пальцем і видав:

— А я так і знав, що в тебе чималенький! Добраніч, несвятий отче.

Ну куди ж без вишеньки на тортику! Адам тільки головою похитав. Дейві підморгнув, показав язика і зник за дверима. Там він стояв доти, доки не стихло торохтіння мотору пасторської автівки.

— Моллі, стара ти хвойда, дякую! Оце побажала так побажала! Я таки впіймав свого великого ляща. Щоправда, він від мене вислизнув, але... Все ще попереду!

***

В кімнаті Мунбьорда огорнули напівтемрява та прохолода порожнечі в якій вже давно ніхто не дихав. Він не пішов у душ, одразу повалився на ліжко. Неонова вивіска просто навпроти вікна, заливала все примарним синім світлом, навіваючи спогади про гірлянду в квартирі Шеннен. Девіду було добре видно сусідську половину кімнати: ліжко, комп'ютерний стіл із ноутбуком, купою якихось паперів, чашкою з написом I love New York та світлиною в рамці. На фото були зображені кругловида темношкіра жінка та дівчинка років дванадцяти — мати й сестра Томмі. Стало трохи сумно. «Його шукатимуть, у Томмі родичі є. На відміну від нас із Шеннен», подумав Дейві, «Цікаво, чи шукатиме мене Адам, якщо я раптом теж зникну?»

***

Попрацювати над проповіддю в Адама не вийшло. Він не міг зосередитися, думки блукали десь далеко, до того ж, після всього, що сталося та ледь не сталося в машині, це здавалося мало не блюзнірством. Адам, нарешті, скинув напругу в старий, звичний спосіб та ліг спати. Втома далася взнаки і він одразу провалився в сон, а під ранок йому наснився секс із Девідом. Можливо, через те, що Адам не дуже уявляв, як це відбувається між чоловіками, він був не безпосереднім учасником, а бачив усе збоку, ніби оператор, який знімає порносцену, або глядач. Два худих, блідих тіла, таких схожих, майже однакових, злилися в міцних обіймах серед зім'ятих простирадл. Дейві здавався дзеркальним відображенням Адама, з тією різницею, що його волосся було штучно білявим і ця подібність додавала картині трохи збоченості. Адам бачив безліч дрібних деталей, зазвичай, непритаманних сновидінню: бісеринки поту на своїй спині, синці від укусів на шиях, щасливу п'яну усмішку Мунбьорда та власний, мало не болісний вищир. А стогонів не чув, ніби порнофільму вимкнули звук. Прокинувся він від полюції, збентежений, спустошений та невідпочилий. Ще й із якимось важким передчуттям, ніби цей сон не віщував нічого хорошого.

5. Next Day

…I think that God's got a sick sense of humour
And when I die, I expect to find him laughing

Пісня ‘Blasphemous Rumours’ гурту Depeche Mode

Перша думка Адама після пробудження була: «В що я вляпався?». Якось так склалося, що в юності його оминуло перше кохання і ось тепер, під тридцять років, наздогнало. Які там затаскані «метелики в животі», яке відчуття окриленості! Де там! Кохання, найнедолугіше та найнедоречніше, яке тільки можна уявити, навалилося на плечі важким тягарем. Дейві правий, у Бога вельми специфічне почуття гумору. Перше ж випробування спокусою Адам Бенкс із тріском провалив і не можна було сказати, що аж так шкодував про це. Він не відчував ані страху, ані сорому, ані бажання відступити, прикинутися, що нічого не сталося. Минуле життя вже зруйноване, причому, майже без його, Адама, участі. Отже, не лишається нічого іншого, крім як розпочати щось нове.

Це була його найгірша проповідь, блякла, вимучена та непереконлива. Адам не готувався до неї, а імпровізувати не мав натхнення та сил. Виглядав він теж кепсько: ще блідніший, ніж зазвичай, неголений, волосся не зачесане гладенько на проділ, а спадає на обличчя неохайними пасмами. Окинувши поглядом залу, Адам помітив Марка Кейна з дружиною. Той мав не набагато кращий вигляд і здавався страшенно злим.

— Що це з отцем Бенксом? Він сьогодні сам не свій, — тихенько зауважила місіс Кейн.

— Ніби з перепою.

— Не кажи так, любий. Може він захворів.

— Хто зна, може й захворів… на щось, — якось дивно посміхнувся Марк. Йому самому було зле після вчорашнього загулу в Cursed Angels. Він приперся додому під ранок, поскандалив з дружиною, довів її до сліз, геть не виспався, але все-таки приїхав на недільне служіння. По-перше, імідж треба підтримувати, по-друге, Кейн сподівався зустріти в церкві білявого покидька та якось висмикнути його на розмову віч-на-віч. Треба дати цьому непотребу зрозуміти — якщо він комусь розпатякає де він його вчора побачив, це буде остання дурниця, яку він зробить у своєму жалюгідному житті. Але Мунбьорд не прийшов.

Адам теж виглядав його. До останнього сподівався, що рипнуть старі двері, Девід прослизне до зали та сяде десь у останніх рядах. Сама його присутність вже могла б підтримати. Але погляд натикався лише на Еліс в оточенні її хористок та музиканток: усі в довгих спідницях, ошатних світлих блузках, з білими хусточками, підколотими шпильками до волосся. Перешіптуються й позирають несхвально в бік катедри.

«Девід, мабуть, відсипається. А може не хоче бентежити мене своєю присутністю. Дарма. Мені вже однаково, що вони всі думають. Я люблю торчка-бісексуала, як тобі таке, Еліс Гайд?»

В наш прогресивний час Адама, звісно, ніхто б за це камінням не побив, але й любов’ю його почуття жоден поважний Свідок Судного Дня не назвав би, лише збоченням. Хто б що не подумав, а це була не просто хіть людини, яка роками мала «секс» лише з власною правицею. Тоді було б набагато простіше. Все сталося б учора і, найімовірніше, на цьому б і закінчилося. Але тут, на жаль, щось більше, отже доведеться розгрібати цілу купу проблем, які Девід Річардс, більш відомий, як Мунбьорд привніс із собою в його життя.

Подумки, Адам вже розпрощався зі своєю репутацією, посадою, «Прихистком». Цілком імовірно, що його тепер узагалі зі Свідків Судного Дня попруть. Нехай. Він усе відпустив. Надто довго він докладав стільки зусиль, щоб бути для всіх хорошим. Аж поки не вигорів. Криза середнього віку дуже помолодшала. Може тому, що за умов поганої екології та постійного стресу, мало в кого з нинішніх тридцятирічних є шанс протягнути довше шістдесяти років?

Зібрання скінчилося, Кейн підвівся, взяв дружину під лікоть та демонстративно залишив залу, хоч раніше завжди підходив до Адама, вітався й розпитував про потреби церкви. Зате підійшла місіс Пендлтон, сухенька, пожовкла, в темно-синій вовняній сукні, руки ледь помітно тремтять.

— Вам зле, отче Адаме? Ви часом не захворіли? — В голосі старої звучала непідробна стурбованість. Придивлялася уважно, підсліпувато.

— Трохи застудився, все гаразд, — Адам змусив себе привітно всміхнутися, відчувши укол провини за те, що погано думав про цю жінку.

— Вам би у відпустку, отче. Кудись на південь, на сонечку погрітися. А то ви такий блідий, худенький.

— Може, й поїду.

«Махнути б кудись із Девідом, але він прикутий до цього міста, своїх кредиторів та дилерів».

— Ну, бувайте, хай вас Бог береже, — сказала місіс Пендлтон та потрусила до виходу. А Адам лишився наодинці з думкою про те, якою простою та звичною стала для нього брехня. Хоча, не так вже він і збрехав. Хіба він не хворий? На всю голову. Ще думав про те, як він збайдужів до всього — навіть не спитав, як почувається містер Пендлтон, в якого нещодавно стався інсульт.

***

Мунбьорд, прокинувшись, ще довго валявся в ліжку, потягувався замріяний, млосний. Кожна деталь учорашнього вечора: музика, яка лунала в машині, всі сказані слова, дотики та відчуття спливали в пам’яті, викликаючи щасливу усмішку. Адам Бенкс, такий правильний, суворий, неприступний, у своєму чорному вбранні, немов той крук, тремтів у його обіймах і цілувався, як востаннє в житті. Востаннє… А що, як він уже пошкодував і сто разів прокляв себе за цю слабкість? «Та ні, він ще той відчайдух. Адам не пошле мене тільки через страх осуду. І він — людина слова», заспокоював себе Дейві. Але на недільну службу вирішив не йти. «Треба дати Адамові трохи зібратися з думками. До того ж, схоже, що в нього й через мене проблеми. Не варто дражнити гусей».

Мунбьорд намагався пригадати, коли востаннє йому було так легко на душі. Мабуть, коли ще була жива Шеннен і вони слухали музику та розповідали один одній сороміцькі анекдоти в її затишній квартирці. Вона була так само щаслива того вечора перед зникненням, як Дейві зараз. Пила вино, танцювала зі своїм котом, цілуючи його в рожевий ніс, наспівувала, сміялася та казала, що зовсім скоро все зміниться.

— Я поїду звідси далеко-далеко й розпочну абсолютно нове життя.

— Щоб розпочати нове життя, треба чимало грошенят, сонце.

— Скоро вони в мене будуть, повір. Якщо ти побажаєш мені удачі, в мене все вийде і я зірву великий куш.

— Я, звісно, бажаю, але... Ти поїдеш і кинеш мене тут самого?

— Птасю, дурненький, ну як я можу тебе покинути? Я заберу тебе до себе.

— До чарівної країни Оз?

— Так, до країни Оз, до Смарагдового Міста.

— Головне, дорогою не заснути на маковому полі.

— Коли прямуєш до щастя, спати геть не хочеться. Будьмо!

А десь у далекому космосі вже заходилася глузливим реготом її нещаслива зірка.

Дейві Мунбьорд теж народився під нещасливою зіркою, як, мабуть, усі небажані діти, але думати про свою лиху долю зараз зовсім не хотілося. Краще поринути в непристойні фантазії та спогади. Вчора він чимало дізнався, наприклад, що в Адама дуже чутливі вуха, а шкіра на шиї ніжна, як у дівчини, тільки поцілуєш, вже й синець готовий. Ну й ще дещо… Дейві пошло захихотів. А скільки відкриттів попереду! Якщо все не зірветься, як завжди. Ні, навіть не думати про таке! Мунбьорд водив по своїх грудях кінчиками пальців, уявляючи, що це тонка, піаністична рука Адама пестить його, але наскрізь протруєний організм натякав, що час вже й поправитися. Довелося змусити себе встати, та полізти до схованки, де зберігався «недоторканий запас». Приготування не зайняли багато часу. Вганяючи голку в свою бувалу вену, Дейві думав, що, якщо Адам таки погодиться бути з ним, це буде неабияким авансом з його боку. «Я ніколи не буду вартим його».

Треба щось робити. Розраховуватися з боргами, лікуватися. Тоді йому, можливо, вдасться умовити Адама поїхати разом не до його рідного містечка, а кудись, де їх обох ніхто не знає. І тоді Девід не почуватиметься поруч із ним таким брудним нікчемою.

Час змінювати життя. Зупинитися на самому краєчку прірви, саме зараз, коли з'явилася людина, ладна простягнути йому руку. Але все впирається в одне велике «але». Гроші. Бакси. Зелені. Бабулєси. Купило. Лавандос. Капуста. Кеш. Папірці, на яких написано 'In God We Trust', але не згадується ім'я цього «бога» — Мамона. Саме йому вклоняється більшість людей. Крім, хіба що, Адама Бенкса, безсрібника не від світу цього. Дейві колись читав в одній статті, що під час дослідження, проведеного Массачусетским університетом, мало не на 90% доларових банкнот, було знайдено сліди кокаїну. Тобто, якщо перенюхати силу-силенну баксів, теоретично можна зловити легенький кайф. Хто б там що не казав, гроші пахнуть. Запах мають специфічний: трохи пудровий, книжковий, пиловий, масний, солодкуватий. Якщо ж висловлюватися фігурально, вони добряче смердять сіркою. Тим не менш, нема в світі нічого бажанішого, бо вони, курва, вирішують безліч проблем. 'No money — no funny, honey', казала колись покійна мамця і йшла невідомо куди, щоб повернутися під ранок. Для її непутящого сина, гроші — це воля. Можливість викупити свою дупу в Расті та зробити своєму стражденному наркоманському організму жорсткий детокс. Потім психотерапія, програма... скільки там кроків? Десять? Дванадцять? Та хоч хуядцять, їх треба зробити. Не задля того, щоб бути гідним Адама, цього Мунбьорд ніколи не досягне. Щоб не бути для нього ганьбою, тягарем. «Так, я наробив чимало помилок, але ж я змінився, це лишилося в минулому», казатиме він, якщо хтось йому чимось дорікне. Питання тільки в тому, де ці кляті гроші взяти? В Адама — не варіант. По-перше, навряд чи його більш ніж скромні (а які вони можуть бути?) заощадження потягнуть на потрібну суму. По-друге, якщо він візьме гроші в Адама, їхні стосунки, отруїть сумнів: а чи не заради цієї допомоги Дейві його спокусив? Цього не можна допустити. Треба самому вирішувати свої проблеми, довести, що він ладен іти на жертви і може відповідати за своє життя.

Отримавши дозу, організм оживав. У шлунку забурчало, захотілося їсти. Дейві пішов на кухню, насипав у піалу жменьку пластівців, залив помаранчевим соком і з меланхолійним виглядом усе це перемішував. Що йому треба було сьогодні зробити? А, він хотів перебрати речі Томмі в пошуках хоч якоїсь зачіпки. Не хотілося вірити, що з ним сталося щось погане. Мабуть, знайшов собі нового хахаля, та й завіявся з ним. Або поїхав до матері, канючити гроші, чи просто трохи віджертися на домашніх харчах. Потім повернеться, коли Мунбьорд сплатить оренду за них обох (цікаво, чим? Натурою хазяйка не візьме) і такий: «Дейві, бро, вибач, я все віддам. Щоб мені з місця не зійти!». І тягнутиме з цим нескінченно.

Взявши піалу, Девід попрямував назад до кімнати, всівся за стіл Бодігана і копирсався потихеньку в його барахлі. Хоч би якийсь нотатник! Нічого дивного, хто зараз має записника з контактами? Все в смартфонах. Потріпана збірка оповідань Селінджера в м’якій палітурці, гейський порночасопис, чотири маленькі світлини, зроблені в фотокабінці — Томмі обіймає Шеннен і сяє білосніжними зубами, дівчина в кожному кадрі робить якісь смішні гримаски. Дейві зітхнув. А ось під конвертом зі світлинами знайшлося дещо цікаве — біло-рожевий флаєр клубу Cursed Angels, на звороті якого було нашвидкуруч записано мобільний номер і підпис: «Артур». «Чи не той це Артур — великий Ескалібур, він же містер Каїнова Мітка? Ім’я звісно не таке вже й рідкісне, але Моллі казала, що Бодіган з ним наче шпекався, тож навряд чи це збіг». Мунбьорд поки відклав флаєр. В наступній шухлядці столу виявилася купка дешевих позолочених прикрас — ланцюжки, перстні. Томмі любив такою чухнею обвішуватися, мов різдвяна ялинка. Мабуть, уявляв себе при цьому крутим репером. А серед біжутерії валялася маленька чорна флешка. Не чекаючи побачити там щось цікаве, Дейві вставив її в роз'єм. Єдиний відеофайл, назва — просто набір цифр. Мабуть, порнуха якась. Коли Мунбьорд запустив його, то мало не вдавився пластівцями. Щодо порнухи він не помилився, але які там були дійові особи! В дорого обставленій кімнаті, чи готельному номері, на величезному ліжку самозабутньо злягалися три тіла: два чоловічі, темне та світле, молоді, спортивні, гарні, а між ними металося тендітне жіноче. Полум’яне волосся дівчини липло до спітнілих грудей коханців, які тягнули її, кожен до себе, немов собаки шмат м’яса. Раз чи два вона поглянула в бік камери, безсоромно, мало не глузливо, ніби знала, що вона там. Білий чоловік схопив її за коси та грубо розвернув до себе. Дейві впізнав усіх трьох. Він не хотів дивитися далі, але все одно чомусь витріщався в монітор, схопившись за голову. Йому здавалося, що ось-ось станеться щось жахливе, що дівчину вб'ють просто перед камерою. Але хлопці скоро облишили її та, навіть не перепочивши, зайнялися один одним. Схоже, вони були під дією якихось речовин.

«Отакої! Містере Каїнова Мітко, якщо зраду дружини з жінкою чи навіть двома вам би, може, ще пробачили (хоч скандал був би знатний), то таке точно поховає вашу кар’єру. Можете скільки завгодно казати, що це діпфейк, неприємний осад усе одно лишиться. Як то кажуть, «дружина Цезаря має бути поза підозрою»»

Мунбьорд нарешті вимкнув паскудне «кіно» і довго сидів нерухомо, обмірковуючи побачене.

«Шеннен, люба, пробач, якщо можеш. Тобі це відео вже ніяк не зашкодить, а для мене воно може стати перепусткою в нове життя. Кейн — мій великий лящ і я не дозволю йому зірватися. Так, ризик величезний і я цілком можу закінчити так, як ви з Томмі, але я маю поставити все на цю карту».

Якби Дейві хоч трохи цінував своє життя, може, він би ще подумав. Але він не мав чого втрачати і бачив перед собою тільки мету — суму, яка стала цілком конкретною, після того, як він погуглив прайси популярних наркологічних клінік. Вона не надто болісно вдарить по кишені містера Кейна. Рука потягнулася за біло-рожевим флаєром, у той час, як інша вже намацувала телефон. А чого час марнувати? Лови рибку, поки ловиться.

***

— Татку, ходімо, поглаємо надволі!

П’ятирічний Кріс, біленький, як його мати, жбурнув у Марка строкатим м’ячиком. Той упіймав та всміхнувся.

— Ну гаразд, ковбою.

Може Марк Кейн і не дуже хороший чоловік, але батько ідеальний. Принаймні, сам він так вважав. Він невтомно працював увесь тиждень, заробляючи гроші для своєї родини, але неділя — це святе. Її він завжди присвячує Церкві та дітям. Окрім Кріса, Марк мав ще дворічну донечку Бекі. Він не хотів проґавити жодної миті їхнього дорослішання, намагався проводити з ними якомога більше часу, тому, як би не хотілося відпочити в цей єдиний вихідний, просто повалятися в шезлонгу з газетою та пивом, чи подивитися серіал, якщо діти прагнуть його уваги, він її приділятиме.

Кріс заливався дзвінким сміхом кожного разу, як Марк падав у траву, не спіймавши м’яч, тож він падав навмисно, щоб його повеселити, бруднив білі штани та сорочку-поло зеленим соком — відпереться. Сміявся сам і почувався малим хлопчиськом. Безневинне дитинство… Часом, Марк ловив себе на думці, що хотів би туди повернутися. Власні діти надають таку можливість. Хлоя стояла на ґанку і замиловано спостерігала за чоловіком та сином, забувши всі образи. За такі миті Маркові можна пробачити все. Такий чудовий сонячний день, як у рекламному ролику йогурту, чи ще якоїсь чухні. Ідилія. Але Фортуна — ще та курва, ніколи не знаєш, коли вона повернеться до тебе задом. Часом вона буває нещадною не тільки до бідолах на кшталт Дейві та Шеннен, але й до молодих мільйонерів та перспективних політиків і вже готова підсунути Кейнові величезну свинюку.

Мелодія госпелу «Громадяни неба» лунала гучно й вимогливо, Марк не хотів брати слухавку — всі його ділові партнери знають, що в неділю його не варто турбувати, але якесь передчуття все-таки змусило. Номер був незнайомий.

— Алло.

— Добридень, Артуре. Чи то пак, містере Кейне.

Очі Марка забігали, він поглянув у бік ґанку. Хлоя, на щастя, вже пішла.

— Хто ви?! Чого вам треба? Звідки у вас мій номер?

— Я палкий прихильник вашого величезного… таланту. Нещодавно до мене потрапив чудовий фільм із вами у головній ролі. На жаль, він був без назви, але я б назвав його «Солодкий трикутничок».

«БЛЯТЬ!»

— Скільки там було пристрасті, самовіддачі! Який артистизм! Яка… глибина.

Голос нудотно солодкий і такий знайомий… Треба просто сказати, що він не розуміє про що йдеться й кинути слухавку. Ніхто нічого не доведе. Марк казатиме, що відео — фальшивка, купить безліч експертів, які підтвердять, що це монтаж, комп’ютерна графіка, його двійник, будь-що! Він викрутиться, як завжди викручувався з найрізноманітніших негараздів. Ніхто не повірить, що він… Але Кейн лишався на лінії, слухав мовчки, потопав у цьому голосі, немов муха в ожиновому варенні.

— Чого тобі треба, вилупку? — Нарешті прохрипів він.

— Того ж, чого й будь-якому відданому фанату — я прагну зустрічі зі своїм кумиром. Ну й, може, отримати від нього щось на пам’ять. Скажімо, автограф. Бажано на чеку. За це я, навіть, ладен відірвати від серця «кумедне домашнє відео», яке мене так потішило і віддати його вам.

— Татку! Ну та-а-атку! — Нив Кріс.

— Крісе, я дуже зайнятий. Йди додому, — огризнувся Марк, прикривши телефон долонею.

— Але ж сьогодні неділя…

— Йди додому, я сказав!

Хлопчик налякано відсахнувся, закліпав очима, не розуміючи, чим завинив, чого тато раптом так на нього розсердився. Потім побіг до будинку.

«Мерзото, я тебе вб’ю!»

— Містере Кейне, агов! Ви ще тут?

— Хто ти, сучий сину?!

— Можете звати мене… Піт.

— Звідки в тебе відео?

— Неважливо. Коли я отримаю те, що мені треба, присягаюся, ви більше ніколи про мене не почуєте.

Кейн знав, що рано чи пізно це станеться, відео знову спливе. Та руда сучка Елайза, як її не били і що з нею не робили, до останнього повторювала: хлопець ні до чого, він навіть не знав про камеру в номері, це була лише її ідея, спільників не було, копій відео не існує. Але Марк не вірив. Чим більше часу минало з того… інциденту, тим більше він втрачав спокій. Тоді вирішив знайти другого учасника їхніх розваг. Його люди довго вистежували Бодігана і врешті-решт упіймали в сусідньому містечку, куди він тепер їздив «працювати». Треба було дізнатися де він живе, вдертися туди та добряче все обнишпорити, але ці бовдури на радощах накинулися на клятого педика та спробували затягти до машини. Хто ж міг уявити, що він виявиться настільки сильним, що відіб’ється від трьох чоловіків і драпоне? Шукай тепер вітра в полі! І ось виявляється, що в цих курв був ще один спільник. Скільки ж людей знають про це відео?!

— Чуєш ти, потворо, якщо хтось, бодай одна жива душа, дізнається про цей запис, присягаюся, ти благатимеш про смерть. Ти проклянеш той день, коли тебе хвойда народила.

Глузливий сміх у слухавці.

— Маркусю, ну що ти такий жадібний, аж синій? Красою ділитися треба! Я завжди вважав, що мистецтво має належати всім. Особливо, коли йдеться про шедевр кінематографу. Ваша дружина, здалася мені людиною, що має естетський смак, тож, напевне, оцінить. І в Церкві будуть раді дізнатися, як ви любите ближніх.

У Церкві… І тут Кейна наче струмом вдарило. Він згадав, де чув цей голос. І коли він чув його востаннє — вчора. «Що я можу для вас зробити, щоб спокутувати свою провину?..» Білява паскуда, приятель отця Адама. Пазл склався.

«Це змова! Хтось під мене копає! Їх усіх підіслали. Він ходив до «Прихистку», щоб підібратися до мене! Стежив. Може й цього притрушеного Бенкса вже обкрутити встиг. Пастор не був у справі — ми знайомі дуже давно, Адам стільки про мене знає, що записав би будь-яку мою сповідь і вже щось від мене вимагав, але тепер я не знаю, що й думати… Може, ця наволоч вже і його чимось шантажує. Хто все це організував, ХТО?! Та будь-хто міг, я багато кому немов кістка поперек горла».

— Я знаю хто ти і незабаром знатиму, де ти живеш, — просичав Кейн.

— Ой, боюся! Схоже, мене попалили! Не варто мені погрожувати. Не знаю, що ти зробив з моїми друзями, точніше, здогадуюсь, але зі мною такий номер не пройде. Я добряче підстрахувався. Гадаю, нам краще зустрітися та спокійно все обговорити, як дорослим діловим людям. Я не маю наміру руйнувати твоє життя, хоч ти на це й заслуговуєш.

Кейн довго мовчав, доки, нарешті, не видохнув приречено:

— Де й коли?

6. Lost

I have forgiven Jesus

For all of the love

He placed in me when there’s no one

I can turn to with this love

Пісня ‘I Have Forgiven Jesus’, з репертуару Морріссі.

Девід не прийшов до церкви у понеділок. Так само, як і у вівторок та середу. Спочатку Адам думав, що Мунбьорд вирішив дати йому трохи часу на роздуми та не нав’язуватися, (що було якось зовсім на нього не схоже) чи, може, зайнятий. Потім почав непокоїтись. Найгіршим було те, що вони не встигли обмінятися телефонами. Він не хотів давати Дейві свій номер, бо уявляв ці дзвінки серед ночі з метою розповісти черговий непристойний сон за його участю. Всі прочани «Прихистку загублених душ» мали мобільний пастора, крім Мунбьорда, тобто, навіть Адам ставився до нього з упередженням. Девід знав тільки стаціонарний номер церкви, але дні минали, а він не телефонував.

Натомість зателефонувала місіс Пендлтон і тремтливим голосом повідомила, що її чоловік помер. Діти, які мешкали в іншому штаті, вже виїхали до неї, але поки що вона була сама, цілковито розгублена і не знала, що робити. Адам узяв на себе весь клопіт: організацію прощальної церемонії, на якій виголосив зворушливу промову, похорону, всі витрати. Він усюди супроводжував удову і підтримував, як міг. За ці кілька днів отець Бенкс так закрутився, що геть забув про Девіда. Коли ж той не прийшов ані на зібрання наступної неділі, ні на сповідь наступного тижня, йому стало страшно. «Може Девід вирішив не псувати мені життя і більше не приходити? Він міг і до такого додуматися. Який же він усе-таки дурний… Спокійно, я знаю, де він живе».

І Адам поїхав увечері до Мунбьорда. Довго кружляв його районом і ніяк не міг знайти потрібний будинок. «Перед ним, наче, дерево було? Високе таке, старе. Я зупиняв біля нього машину». Адам не був упевнений, що знайшов те, що треба. Він вийшов з автівки і вдивлявся в темні вікна. Мабуть, треба чекати поки Девід повернеться. Але він міг піти на всю ніч, що ж тепер стирчати тут мало не до ранку? Адам вирішив, що краще поїздити містом та пошукати.

Він намагався пригадати все, що Девід розповідав про свою «роботу» і пам’ять підкинула назву — Cursed Angels. У цьому клубі Мунбьорд іноді чіпляв клієнтів. Біля нього Адам сполохав того бугая, який бив Дейві, після чого вони поїхали на їхнє єдине, поки що, рандеву.

***

В Cursed Angels вечірки майже щоночі, ніколи не закінчується брудний карнавал. Різниця лише в тому, що одні вечірки для всіх, хто може сплатити за вхід, інші — для обраних. Цієї ночі була перша, порівняно безневинна, костюмована, але костюм був необов'язковим. Адам заплатив за вхід (довелося вигребти всю готівку, яку він мав при собі) і отримав на зап'ясток штампик у вигляді фігурки оголеної дівчини з крильцями. «Новенький?», спитав із паскудною посмішкою охоронець, пропускаючи Адама всередину, «Щось я тебе тут раніше не бачив. Зачотний костюмчик!». Адам пробуркотів собі під носа щось незрозуміле. Лише опинившись у неоновому світлі, серед яскраво вдягнених хлопців та дівчат, які вихилялися на танцполі під якийсь простенький електроклеш та кидали на нього здивовані, трохи насмішкуваті погляди, Адам зрозумів, що знову забув про свій пасторський комірець. Хотів було зняти його та сховати в кишеню, але потім вирішив, нехай вже так і буде. «Що вдієш, косплеїтиму фетішного священника».

Девіда ніде не було видно. Треба в когось спитати про нього, але Адам ніяк не наважувався. Востаннє він був у такому місці під час свого гріхопаломництва, тоді було цікаво й бентежно. Зараз, замість приємного збудження, він відчував дискомфорт, хотілося швидше піти. Цей світ не був ворожим, але він був незрозумілим та чужим. Незнайомі люди торкалися Адама, пускали бісики, намагалися затягнути в танок. Якась дівчина в костюмі піратки налетіла на нього, безцеремонно обійняла, як старого приятеля.

— Привіт! Чого такий похмурий? Мене звати Сабріна. Сабріна Лібертіна. А тебе як?

— Адам.

— Рада знайомству. Ходімо, вип’ємо чогось. Чи спочатку потанцюємо?

Адам геть розгубився.

— Взагалі-то, я шукаю свого друга. Девід Мунбьорд, може знаєте?

Дівчина, ледь помітно скривилась та прибрала свою засмаглу руку з адамових плечей.

— А, зрозуміло. Дейві тут кожен собака знає. Сьогодні я його не бачила. Між іншим, тут є штучки погарячіше.

— Ви не знаєте, як із ним зв’язатися?

— Гадки не маю. В бармена спитай.

Сабріна розвернулася та пішла геть. Адам пошукав поглядом бар. За стійкою стояв зовсім юний хлопець зі слідами від прищів на щоках. Девід колись щось розповідав на сповіді про свого знайомого бармена, як же його звали?

— Генк?

— Я не Генк, я Фред, — сказав бармен, ніби виправдовуючись і вказав на свій бейджик, який Адам одразу не помітив, — сьогодні не його зміна. Генкові щось передати?

— Ні, дякую. Ви часом не знаєте, де я можу знайти Девіда Мунбьорда?

Бармен похитав головою.

— Хотів би я знати, де Мунбьорд. Якщо з’явиться, передай йому, любчику, що Расті — це я, палає бажанням обговорити з ним деякі моменти нашої співпраці.

Адам озирнувся на голос і побачив перед собою огрядного чоловіка років тридцяти-тридцяти п’яти. Поруч із ним стояла вродлива жінка, приблизно такого ж віку, трохи повненька з ямками на щоках та курила сигарету в довгому мундштуці.

— Нащо вам Дейві? — Спитала вона.

— Я… його друг. Він давно не дає про себе знати, тож я…

— Він заборгував мені купу грошей. Якщо ви з ним такі друзі, може сплатиш за нього? — Перервав Расті. Жінка смикнула його за рукав

— Припини, Расті, чого ти на хлопця наїжджаєш. — Вона м’яко, з розумінням всміхнулася Адамові. — Ви посварилися і він слухавку не бере?

— В мене немає його телефону. І ми не сварилися. Просто я хвилююся за нього.

— Кажете, друг, а номеру не маєте.

— Я вас дуже прошу, міс…

— Моллі, просто Моллі.

— Можна я лишу вам свій номер? Якщо побачите десь Девіда, скажіть йому, щоб одразу набрав Адама. Або нехай приходить, він знає куди.

— Добре, диктуйте. Я не бачила Дейві десь тижні зо два, телефону його в мене теж немає, але, якщо я його десь стріну, одразу передам.

Моллі дістала з сумочки смартфон та зберегла номер Адама.

— Дуже вам дякую.

— Прошу... отче.

Щоки Адама спалахнули, він потиснув оксамитову ручку Моллі, попрощався та поспішив геть.

— Красунчик! — Усміхнулася вона, мружачи зелені лисячі очі від диму. — Якщо це хлопець Птася, то в нього збіса гарний смак.

— Та де там! Він на чаплю схожий, — пирхнув Расті та побіг вітати якогось vip-клієнта.

Моллі згадала, як Дейві, під час їхньої останньої розмови, казав що запав на чоловіка, якого називав «святим» і «практично янголом». «Трясця! Чи це не він був? Він, що, справді священник?! Отакої! Це таки тягне на сюжет для Браяна. Треба зателефонувати Птасю». В Моллі був телефон Мунбьорда, просто вона не хотіла давати його Адамові, хто зна, чи він насправді його друг, чого вона має повідомляти першому-ліпшому таку інформацію? Вона знайшла ім'я Дейві в контактах, натиснула кнопку виклику. «Абонент поза зоною досяжності. Ви можете лишити повідомлення після звукового сигналу…»

Перед тим, як їхати додому, Адам повернувся до району Девіда і ще трохи постояв під його будинком. Вікна лишалися темними.

«В цьому клятому місті часто зникають люди, без сліду, ніби їх ніколи й не було. І ніхто їх не шукає, якщо це такі нікому не потрібні сироти, як ми...»

***

Вночі Адам місця собі не знаходив, довго не міг заснути, крутився, коли ж його нарешті здолав важкий, тривожний сон, йому наснилося жахіття. Девід поранений сидів притулившись спиною до стовбура старої акації біля свого будинку. Він був схожий на святого Себастьяна, яким його зображають на картинах, тільки стріл не було, лише безліч ран у грудях та животі, з яких струменіла кров. Адам впав поруч із ним на коліна, схопив за плечі, а Дейві підняв голову, всміхнувся своєю трохи винуватою усмішкою і сказав: «Не хвилюйся, все гаразд. Краще ніж будь-коли». Прокинувшись у холодному поту, отець Бенкс навіть не вмився й одразу поїхав до Мунбьорда. Знову не заставши його вдома, написав записку («Зателефонуй мені, будь ласка, щойно прочитаєш це». Телефон, підпис), та хотів залишити її на вікні, прититснувши каменем, щоб вітром не здуло. Він став навшпиньки, аж раптом за спиною пролунав обурений жіночий голос:

— Що це ви тут робите?

Адам озирнувся і побачив перед собою немолоду пані з неприємним обличчям, сірим та щокастим, ніби з тіста виліпленим. Витрішкуваті очі дивилися з гнівом, руки вперті в боки.

— Вибачте, мем, я хотів лишити записку своєму прочанинові, який тут живе. Я священник, отець Адам Бенкс.

Він простягнув жінці руку, та її неохоче потиснула. Ворожість змінила недовіра.

— Ви про Річардса чи Броттігана?

— Про Річардса.

— Ніколи б не подумала, що він ходить до якоїсь церкви. Це — мій квартирант. Ви знаєте, що він накоїв? Втік, не сплативши оренду за два місяці! Спочатку один звалив, потім і другий за ним подався. Поспішали так, що покидали майже все своє барахло, тільки техніку забрали: ноутбуки, камери, освітлення. Що вже вони тут робили з усією тією технікою я й не знаю, може, порнографію якусь знімали. Якщо Девід з'явиться, передайте йому, що я звертатимуся до поліції.

— Не треба поліції, мем. Скільки він вам винен? Я сплачу за нього.

Жінка назвала чималеньку для Адама суму, але той одразу перевів гроші на її банківську картку. Та стала значно привітнішою і пообіцяла передати Девідові записку, якщо він прийде по свої речі.

***

Адам повільно їхав додому, дивлячись на дорогу порожнім поглядом. Тепер усе стало зрозуміло. В Девіда купа боргів, йому погрожували, навіть били і він вирішив просто від усього цього втекти. Тікати від проблем, замість того, щоб намагатися їх вирішити — цілком у його дусі. Адама ж він залишив із найкращими намірами, якими, як відомо, викладено шлях до пекла. Вирішив звільнити його від себе.

«Не хочу втягувати тебе… вішати на тебе свої проблеми».

Що ж…

Де його тепер шукати? Чи варто шукати того, хто хоче загубитись і зробив свій вибір? Головне, що Девід живий, просто поїхав. Він не залишив техніку, яка йому необхідна, адже він ще й вебкамом підзаробляє. Чи не вперше за час знайомства з Мунбьордом, Адам відчув сильну відразу до того, чим той займається. Не осуд, саме відразу. До нудоти. І злість. На нього, на себе, чи на людей, які Девіда в усе це втягнули та використовували, як їм заманеться? Саме втягнули, адже він був неповнолітнім, коли почав і не дуже усвідомлював, що робить. Мабуть, Адам сердився на всіх. Хоча, ні, злитися на Дейві в нього не виходило, Адам окремо сприймав хлопця та його гріховний спосіб життя, чітко розділяв їх. Девід хороший, нехай дурний, вульгарний, зіпсований, але все одно хороший і дуже нещасний. Його хотілося захищати, бачити вільним і щасливим. Гріх не є невід’ємною частиною особистості Девіда. Як би глибоко він не пустив коріння в душі, його можна вирвати та викинути геть. Адам сприймав гріх, як такого-собі паразита чи вірус, але як вилікувати того, хто не прагне зцілення?

***

Ввечері Адамові зателефонувала мати. Вони довго розмовляли ні про що, згадували всіх численних родичів, в кого які події в житті трапились: хто одружився, хто в кого народився, а хто помер. Перш ніж попрощатися, мати сказала, що він може повернутися додому коли схоче. «Ти ж знаєш, любий, ми завжди чекаємо на тебе. Всі будуть дуже раді. І робота для тебе знайдеться, Господь нагледить». Адам був радий її почути, але водночас зробив із цієї розмови висновок, що долю його вже вирішено — скоро в нього відберуть «Прихисток загублених душ». Так і сталося; в суботу приїхали отець Сіріл та отець Захарія зі ще одним старійшиною, якого Адам не знав — веселим гладеньким вусанем отцем Юджином та повідомили, що він має передати йому свою парафію. Чи то Марк Кейн таки поскаржився, чи інший хто підпаскудив, Адам так ніколи й не дізнався. Він сприйняв новину зі смиренністю, якої сам від себе не чекав, а коли наступного дня знайомив своїх прочан із новим пастором, відчув легку зловтіху, побачивши, як у першому ряду зблідла зазвичай рум’яна Еліс Гайд. І одразу ж його накрив пекучий сором за цю зловтіху. В поросячих очицях Еліс на мить промайнув той самий відчай, що й у Девіда, коли той дізнався, що Адам скоро має поїхати.

Батьки ані словом не дорікнули Адамові, але він чудово розумів, що все-таки розчарував їх. Не впорався. Він сумлінно працював у батьковій конторі, намагаючись якнайшвидше вникнути в суть справи, приносити хоч якусь користь. В церкві був непомітним, ніколи не виходив свідчити, відмовився співати в хорі прославлення, хоч мав непоганий глибокий баритон. Зате Адам вирішував купу організаційних питань. Він шукав собі справ, щоб мати менше вільного часу. Дозвілля породжувало забагато спогадів та невеселих думок.

***

Влітку Адам відсвяткував тридцятирічний ювілей. У привітаннях усі бажали йому швидше знайти сімейне щастя. Батько все частіше натякав, що не годиться чоловікові парубкувати в такому віці, мати зітхала, що хоче онуків. Перспектива одруження не лякала, хоч і не надихала. Перед очима був приклад цілком вдалого шлюбу батьків, спогади про щасливе дитинство серед братів та сестер, Адам був не проти мати колись таку дружню родину. «Попрацюю трохи в батька, потім придбаю власний будиночок, одружуся, діти підуть і стану я взірцевим старійшиною. Як отець Сіріл... Трясця, ні!». Ця думка змушувала здригнутися. Ніколи він не буде таким, як отець Сіріл! Адам стане таким, як його батько Джошуа Бенкс — поважним паном у темному костюмі-трійці, завжди при краватці, заклопотаним, із непозбувною втомою в очах та мішками під ними. Він уже майже такий — з усіх шістьох дітей у родині, Адам єдиний, усупереч розповсюдженій думці, що сини більше схожі на матерів, був копією батька. Лишалося тільки набрати трохи ваги, в усіх сенсах.

Адам майже змирився з думкою про неуникне одруження, але не знаходив нікого собі до душі. Власне й не шукав. Він хотів, щоб його майбутня дружина, якщо вже не буде до неї пристрасті, була йому хоча б хорошою подругою. Кимось на кшталт Девідової Шеннен. Він потребував когось, хто хоч трохи поділяв би його інтереси, з ким було б про що поговорити, але розумів, що зустріти другу свою людину йому навряд чи пощастить. Точно вже не в церкві, а де ж тоді? Був лише один по-справжньому свій і все так по-дурному закінчилося, навіть не почавшись. Зникнення Мунбьорда водночас було болісною втратою і полегшенням. Адам то запевняв себе, що все на краще, то йому ставало настільки тоскно, що хотілося напитися. Насинячитися до ригачки, втрати свідомості, валяння в брудній канаві, повного самозабуття. Але він не міг зганьбити батьків ще й цим. Курити теж покинув. Якось, коли Адам тільки повернувся до рідного містечка, отець Сіріл покликав його на розмову тет-а-тет.

— Сподіваюсь, ти кинув курити, сину мій? Бо це неподобство.

Адам запевнив, що так, але Сіріл усе одно прочитав йому душерятівну лекцію, сенс якої зводився до того, що курець «беручи до рота цигарку, все одно, що робить мінет сатані». Адам терпляче вислухав цю маячню з кам’яним обличчям, а потім, у своїй машині, де його ніхто не міг почути, розреготався вголос. «Ти мав рацію, Девіде! Сіріл таки трохи сексуально стурбований».

Єдиним, що залишилося Адамові від колишнього життя, була музика, хоч він вже й не отримував від неї того задоволення, що раніше. Він не їздив кататися вечорами, побоюючись, що хтось із сусідів чи знайомих родини поцікавиться в батьків: «А куди це ваш Адам їздить увесь час?», тож музику слухав удома, в напівтемряві своєї кімнати, завжди в навушниках, ховаючи її від сторонніх вух. Деякі улюблені альбоми завдавали болю, бо викликали надто яскраві спогади про ту поїздку, та шалений димний поцілунок, від якого Адам зловив більший кайф, ніж від єдиного недолугого сексу в своєму житті. Але він усе одно слухав їх, з якимось мазохізмом, в безсилому розпачі, на репіті.

Звісно ж, він регулярно ходив сповідуватися. На щастя, не до отця Сіріла, а до іншого священника — старого, який був наставником ще його батька. І відверто розповідав про все, але ніколи не згадував, що цілувався з чоловіком і йому це сподобалось, що був ладен лягти з цим чоловіком у ліжко, просто не встиг, що кохав його. Не тому, що це здавалося Адамові якимось особливо брудним гріхом, навпаки, так само, як Девід Мунбьорд, він уперто не бачив у цьому гріха і не відчував цю любов, як тягар, який варто було б зняти з душі на сповіді.

***

Марк Кейн легко заприязнився з отцем Юджином. Звісно ж, він не міг бути з ним так само відвертим, як із Адамом. Власне, ні з ким вже не зміг би. Марк став дуже обережним і параноїдально підозрілим. Та й сповідуватися йому вже не було в чому. На його думку. Містер Кейн більше не зраджував дружину (ну, майже), не влаштовував наркотично-сексуальні оргії, відправив свою вже колишню коханку до іншого штату, відваливши їй величезного відступного. Час братися за розум, він надто ризикував, а втрачати ж є що. В клубі Cursed Angels щедрого, молодого та гарного «короля Артура», улюбленця тамтешніх завсідників, більше не бачили і лиш іноді хвойди всіх статей та гендерів згадували його з жалем. Ну й Расті, звісно, зітхав. Ще б пак, такий клієнт сплив невідомо куди! Тільки під час закордонних відряджень Марк Кейн дозволяв собі трохи відірватися, але перед тим його охоронці ретельно перевіряли кожен дюйм готельного номеру в пошуках прихованої камери чи якихось жучків. А ще він здригався від кожного телефонного дзвінка, очікуючи почути в слухавці голос Томмі Бодігана — єдиного вцілілого з банди шантажистів, який ще й досі десь бігає, чи іншого учасника тієї змови, про якого він ще не знав.

Хлоя Кейн мала б бути щасливою, але в її чоловіка, через змушене втримання, остаточно зіпсувався характер, тож приводів для сліз в неї і без його зрад завжди вистачало.

***

Адам знайшов Девіда у соціальних мережах, але його остання активність у фейсбук та інстаграм датувалася наступним днем після їхнього нічного побачення. Мунбьорд зник звідусіль. Поганий знак у цифрову епоху.

Кілька разів Адам Бенкс їздив навідати своїх колишніх прочан з «Прихистку», зупинявся на два-три дні в отця Юджина, допомагав йому в церкві, а вечорами тинявся нічними клубами, намагаючись дізнатися хоч щось про Мунбьорда. Навіть у вуличних повій про нього питав. Ті його вже почали впізнавати та посміювалися.

Іноді Девід снився йому. В цих снах вони коли кохалися, коли просто цілувалися, курили та розмовляли, останнє частіше. Що й не дивно, брак спілкування для Адама завжди був боліснішим, ніж відсутність сексу. Якось під ранок, на тій тонкій межі, яка відділяє сновидіння від реальності, коли розумієш, що бачиш сон і ось-ось прокинешся, але відчайдушно намагаєшся втримати його, зловити за хвіст, він спитав Девіда:

— І все-таки, куди ж ти запропав?

Той лише зададково всміхнувся.

— Яке це має значення? Мені там добре, я серед своїх, але тобі, містере Святеннику, туди поки що зась.

Весна 2024р

Bonus. Замість післямови

Це маленьке хуліганство було спонтанно написане на марафон еротичної прози в одному письменницькому чаті. Спочатку це було просто коротке оповідання про фетішного пастора, з відкритим фіналом, продовження не планувалося. Воно якось саме:). Задумувалося, як відвертий стьоб з усього: контркультурної, квірної, романтичної прози, церкви, кількох цілком конкретних людей. Я не знаю, як можна сприймати оповідання, в якому церква називається 'Shelter For Lost Souls' на честь роману Поппі Брайт 'Lost Souls' НЕ як жорсткий стьоб:). Переросло ж радше в гірку сатиру, з купою мало кому зрозумілих відсилань, музичних і не тільки. А далі в цій історії спливало все більше чогось особистого і це стосується не тільки моєї музичної вподобайщини. Колись давно, ще до того, як я втратила віру й усе святе, я відвідувала разом із матір’ю маленьку протестантську церкву. Після смерті батька, мене трохи попаяло, хотілося вірити, що смерть це не кінець і є щось по той бік, можливість зустрітися з рідними людьми в якомусь іншому, кращому світі. У релігію вдаряються, зазвичай, не від хорошого життя. Ходила я туди кілька років, тож трохи знаю цю кухню зсередини і знаю про що пишу. А пішла звідти після бурхливої суперечки з пастором-гомофобом, деякими рисами якого наділила отця Сіріла та отця Захарію з цієї повісті. Потім сталася повномасштабна війна і моя віра вмерла. Бог, який допускає таке, або садист, або абсолютно байдужий, якщо він і існує, то в мене немає жодного бажання йому вклонятися. Але я не мала на меті образити цим текстом чиїсь релігійні почуття. Деякі моменти «Мунбьорда» цілком реальні. Наприклад, той, де маленький Адам питав у молитві, чи дійсно він грішник і потрапить до пекла і йому наснилося «Дантове пекло, в усій його інфернальній красі». Це з мого дитинства:). Як і деякі роздуми про бога та релігію. Історію про те, як дитина обпеклася і її лякають тим, що в пеклі, мовляв, болітиме набагато гірше, я почула колись в церкві, тільки в оригіналі був окроп і лякала бабуся, а не вчитель недільної школи. Ну і цитата про те, що курець, беручи до рота цигарку, все одно що робить мінет сатані теж абсолютно реальна. З проповіді:).

Я уявила собі цю історію, як андеграундне, подекуди не дуже пристойне, кіно з непоганим саундтреком. Власне музика відіграє тут дуже важливу роль — об’єднує споріднені душі, тож пропоную вашій увазі список альбомів та пісень, які згадуються в «Мунбьорді», під які я цю повість вигадувала і писала. Якщо щось зайде і стане для вас приємним відкриттям, я буду дуже рада.

Альбоми, які Дейві надибав у бардачку отця Адама:

Nick Cave and The Bad Seeds 'Let Love In'

Joy Division 'Unknown Pleasures'

The Cure 'Pornography'

The Smiths 'The Queen Is Dead'

Talking Heads будь-який the best, аби там була пісня 'Road To Nowhere'

David Bowie 'Outside'

Depeche Mode 'Music For The Masses'

Саундтрек (тут не тільки пісні з альбомів, які Адам Бенкс слухав у своїй автівці):

1. Radiohead 'There, There' — 'Why so green / And lonely, and lonely / Heaven sent you / To me, to me'. Ці рядки стали епіграфом до першого розділу повісті. Його назва — Walking Disaster з'явилася теж із цієї пісні: 'Steer away from these rocks / We'd be a walking disaster'.

2. Interpol 'Hands Away' — 'Will you put my hands away? Will you be my man? ' Думаєте чому в Адама прізвище Бенкс? На честь фронтмена Interpol. Зовнішньо він на Пола Бенкса не схожий. Якщо порівнювати з музикантами, то це радше молодий Блікса Баргельд (гітарист The Bad Seeds),  тільки гарнішій і не знаркоманений.

3. Dream City Film Club 'Porno Paradiso' — основна тема Дейві. 'I`m just a lonely boy, longing for romance / I could have been so good, but I never had the chance'.

4. Siouxsie And The Banshees 'Peek-a-boo' — Кавер на цю пісню виконувала Камілла на сцені клубу Cursed Angels. І плазувала рачки, демонструючи свій нестримний сексапіл:).

5. Nick Cave and The Bad Seeds 'Do You Love Me' — злющий, як собака Адам Бенкс, несеться під неї в машині сам не знаючи куди, аж раптом бачить, як хтось лупцює Дейві.

6. Nick Cave and The Bad Seeds 'Loverman' — тут усе зрозуміло, ця пісня буквально згадується в тексті. «Це, що, блять, Нік Кейв?! 'Loverman'?!» 'There`s a devil waiting outside your door…' «Дивись, юначе, щоб не вхопив тебе сатана».

7. Joy Division 'Disorder' — саме цій пісні підспівував п'яний Дейві.

8. Depeche Mode 'Never Let Me Down' — тут усе зрозуміло. 'I`m taking a ride with my best friend'.

9. David Bowie, Pet Shop Boys 'Hallo Space Boy' — в раю Мунбьорда всі слухають Девіда Бові.

10. The Smiths 'There Is A Light That Never Goes Out' — ну тут просто кожен рядок у тему. І ця пісня теж буквально цитується.

11. Joy Division 'Day Of The Lords' — один з епіграфів до четвертої глави звідси: 'This is the car at the edge of the road / There`s nothing disturbes, all the windows are closed'. Ну і ще, це саундтрек до Адамового депресняка, під цю пісню він їздив ночами та розпитував вуличних повій про Девіда.

12. The Cure 'A Short Term Effect' — під цю пісню Дейві, вибачте, ширявся геричем і думав про своє буремне життя. 'Movement, no movement, just a falling bird…'

13. Dream City Film Club 'Because You Wanted It' — ця пісня буквально описує стосунки Мунбьорда та Расті (там чимало натяків на те, що саме Расті присадив Девіда на наркоту), але мені ще уявляється, що саме під цю пісню Шеннен танцювала зі своїм котом, коли вірила, що скоро її життя зміниться на краще.

14. Depeche Mode 'Blasphemous Rumors' — одна з улюблених пісень Дейві. І він каже, що у Бога дивне почуття гумору. 'I don't want to start any blasphemous rumours / But I think that God's got a sick sense of humour / And when I die, I expect to find him laughing'. Упевнена, що Дейві взагалі любив Depeche Mode, це один із його улюблених гуртів.

15. Morrissey 'I Have Forgiven Jesus' — основна тема Адама.

16. Talking Heads 'Road To Nowhere' — ця пісня має звучати двічі: під час поїздки Дейві з Адамом ну і вона так і проситься на фінальні титри цієї хєрні, яку ніколи не зняв би Ґас Ван Сент:)))