У мене зі слешерами складні відносини. Грав у більшість знаменитих тайтлів, але ніколи не проходив їх до кінця, окрім ранніх частин God of War. Проблема полягала у тому, що мені не подобалася концепція цього жанру, де вся увага приділяється бойовій системі. Звичайно, цей елемент важливий, якщо він якісно зроблений, і може принести багато задоволення, але мене не затягувало. Все ж таки я вирішив дати цьому жанру ще один шанс і пограти в доволі високо оцінену Astral Chain від іменитих Platinum Games. Що ж з цього вийшло? Зараз розкажу (спойлер: нічого хорошого).
СЮЖЕТ
Сюжет завжди був не основним елементом слешерів, Astral Chain у цьому плані не виняток, хоча має досить цікавий сетинг. Тут у нас світ, який страждає від атак створінь із паралельного виміру, їх називають химерами. У спробах знайти спосіб боротьби із цією загрозою, вчені знаходять можливість, як підкорити цих самих химер і змусити їх воювати на своєму боці, такі бойові одиниці називають Легіонами. Їх «зв’язують» разом з людиною спеціальним апаратом, який створює між ними ланцюг для контролю. Головними ж героями є брат та сестра (за кого грати обираєте ви), які вступають до місцевої поліції, а потім з’ясовується, що вони мають якісь виключні здібності, які допомагають їм керувати Легіоном із підвищеною ефективністю.
В принципі, сюжет максимально типовий, мені здається, що ви можете побачити таке майже в будь-якому аніме: особливі головні герої, смерть наставника, зради, «неочікувані» повороти та таке інше. Це нормально, я це приймаю. Мене засмутила скоріше не банальність сюжету, а його подача. Розумієте, я звик, що в слешерах, особливо в японських, простота сюжету компенсується його епічністю: багато гарно поставлених роликів, харизматичні персонажі і звичайно ж наше улюблене японське безумство, яке в іграх такого жанру зазвичай викручується на максимум. Проте в Astral Chain нічого такого немає. Епіку і катсцен мало, зазвичай це просто розмовляючи голови, усі персонажі максимально нецікаві та не запам’ятовуються, японського безумства теж не вистачає, якісь смішні сцени трапляються доволі рідко. У підсумку, ми маємо доволі прісний сюжет, за яким не цікаво спостерігати. Слід також сказати, що я не закінчив гру, пройшов десь половину сюжету і, можливо, потім з цим стає краще, але сумніваюся в цьому.
Добре, біс із цим сюжетом, це ж слешер від розробників Байонети, MGR та NieR: Automata, геймплей повинен все компенсувати…повинен же?
ІГРОЛАД
Перейшли до головного елементу слешерів – бойової системи. Із цим у гри також не все гаразд. Проблема полягає в тому, що місцевий ігролад просто нудніший та менш різноманітний, ніж в інших іграх студії. Тут він будується на маніпуляціях зі своїм Легіоном, тобто він робить майже всю брудну роботу за тебе. Б’ється він автоматично, нам тільки треба інколи активувати його скіли або проводити нехитрі маніпуляції, щоб заблокувати противника ланцюгом. І це в принципі все, що нам пропонує гра. Так, головний герой також може битися, у нього/неї є три види зброї для різних ситуацій, але це максимально нудно, просто нажимай одну кнопку та інколи ухиляйся. Ніяких несамовитих комбо або красивих спец. прийомів ми не маємо. Досить сумно, тому що ідея у гри досить цікава і має потенціал для створення комплексної бойової системи, але реалізували її не надто вдало. Ти всю гру чекаєш, що ось зараз мені навісять купу нових предметів та здібностей, і стане цікавіше, але такий момент так і не приходить.
Також слід сказати, що по сюжету ми будемо отримувати нових легіонів, між якими можна переключатися в будь-який момент, навіть в бою. Цей елемент повинен був урізноманітнити ігровий процес, але не зробив цього. Тому що хоч ми й маємо різних бійців, сама схема бою залишається незмінною: викликав Легіона, відправив до ворогів, активував скіл, змінив на іншого і повторив все те саме. При тому, що здібності у них доволі нецікаві і майже не відрізняються по суті. Єдиний момент, коли ти по справжньому відчуєш відмінності між Легіонами – це сегменти у відкритих локаціях, де ти можеш дослідити територію, знайти якісь предмети або додаткові квести. Кожен новий Легіон має свої особливості, які допомагають у експлоуренгу: хтось дає змогу стріляти із лука, хтось може копати або піднімати важкі предмети. Цей момент, в принципі, зроблений непогано і додає грі елементи метроїдванії, коли ти з новими здібностями можеш дослідити міста, які раніше були закриті.
Окрім бойових сегментів у грі також присутні і моменти, де нам треба буде зайнятися поліцейською рутиною: допитати свідків або знайти підозрюваного. На словах це звучить цікаво, але на ділі реалізовано доволі безідейно, просто щоб було. Як це взагалі працює. Наприклад, треба допитати свідків і дізнатися, що з сталося. Вам дають певну територію, де треба проводити розслідування, ви починаєте розмовляти з людьми, які там знаходяться, та фіксувати ключові слова з їх розповідей (це робиться автоматично). Потім проходите простеньку мінігру, де треба відповідати на питання, вибираючи потрібне слово із списку. Це максимально нудні сегменти, які збивають весь темп гри, чітко зроблені для того, щоб розтягнути ігровий процес.
Також у грі присутні додаткові завдання, про які сказати особливо нічого. Вони також просто є. Багато з них проходяться хвилини за дві та не мають взагалі ніяких цікавих моментів, окрім деяких винятків.
ВІЗУАЛЬНИЙ СТИЛЬ ТА МУЗИКА
З візуальним елементом гри все неоднозначно. Спочатку він мені подобався, коли події в грі відбувалися вночі. Там були такі вайби нічного міста з купою світла, все красиво переливалося і доповнювалося симпатичним блакитним фільтром. Але потім я почав розуміти, що ти постійно бачиш одне й те саме: або бігаєш всередині бідно обставлених та стерильних споруд , або ходиш по житловим кварталам, які не відрізняються один від одного. Для мене дуже важливе різноманіття локацій у грі, особливо в слешері, тут його немає. Особливо засмутив дизайн виміру химер, де постійно все в якихось червоних кольорах, від яких болять очі. Також не сподобався дизайн ворогів, вони всі якісь безформні штуку із купою кутів, наче в Sonic Frontiers. Ну й також не слід забувати, що Switch має слабке залізо, тому технологічності в графіці очікувати не варто.
А от музика в Astral Chain мені сподобалася. Так, тут немає якихось бомбічних композицій, які б врізалися в голову, але музичний супровід виконує свою головну функцію – підкреслює події, які відбуваються у грі. Якщо ти знаходишся в поліцейській штаб-квартирі, то музика буде мирною та розслаблюючою, а якщо б’єшся з химерами, то драйвовою і гучною. За це лайк.
ВИСНОВКИ
Гра мене досить сильно розчарувала та максимально не виправдала очікувань. Це може бути через те, що я рідко і не дуже вміло граю в слешери, тому не зміг розкрити її потенціал на повну, або через велику кількість схвальних відгуків, які сильно підняли планку. Але факт залишається фактом: Astral Chain просто нудна гра. Нудна своєї бойовою системою, сюжетом та візуальним стилем. За цими елементами вона програє майже всім своїм прямим конкурентам та іграм десятирічної давнини. Я можу припустити, що Astral Chain може сподобатися, якщо не порівнювати її з попередніми проектами Platinum Games, але не робити цього дуже складно. Усі їх минулі ігри відчувалися більш добре, грати було цікавіше. Чому ж тут все пішло не так? Чесно, не знаю, але таке відчуття, що це перша відеогра якоїсь студії (безумовно, з великим потенціалом), де вони тільки пробують себе в цьому жанрі, а не професіоналів з великим досвідом.
Кому ж можу радити цю гру, сказати складно. Якщо ви часто граєте в слешери, то десять разів подумайте перед покупкою. Якщо ви взагалі не знайомі із цим жанром, то, можливо, вам навіть сподобається, але для знайомства можна знайти й більш цікавих представників. Скажу так, Astral Chain це точно не та гра, яку треба придбати на Nintendo Switch в першу чергу (та навіть і в другу), і точно не за повної ціною. Можливо, можна взяти на знижках, або коли взагалі не знатимете в що пограти. В інших випадках будьте дуже обережні. Це перший ексклюзив світча, який я кинув і не допройшов, а це вже щось та й значить.
На цьому в мене все. Сподіваюся, що огляд був корисний і цікавий. Бережіть себе та не забувайте донатити на ЗСУ. А якщо вам подобається мій контент, то підтримати мене можна на Донателло. Па-па.
