Дональд Трамп хоче створити міжнародну коаліцію для захисту Ормузької протоки. Йому слід було подумати про це до того, як наносити удари по Ірану.
Одна з найвідоміших цитат про коаліційну війну належить Вінстону Черчиллю:
«Є лише одна річ гірша за війну з союзниками — це війна без них».
Саме ця думка виявляється напрочуд актуальною для адміністрації США під час ескалації війни з Іраном. Найбільший стратегічний прорахунок Америки у цьому конфлікті може бути не військовим, а дипломатичним — провал у формуванні міцної міжнародної коаліції ще до початку бойових дій.
Однією з головних проблем, які виникли у ході війни, стало перекриття Іраном Ормузької протоки — одного з найважливіших морських вузлів світу, через який проходить близько 20% всієї світової торгівлі нафтою. Перебої у цьому регіоні вже призвели до хаосу на глобальних енергетичних ринках і спричинили значні економічні потрясіння. Завдання США — забезпечити свободу судноплавства, стримати подальші атаки Ірану на торгові судна й уникнути масштабної ескалації, яка може охопити цілий регіон. Для виконання цієї місії недостатньо лише військової сили: потрібна злагоджена співпраця союзників для забезпечення безпеки на морських шляхах.
Звернення адміністрації Дональда Трампа до союзників — не просто спроба надати легітимності власним діям, а й практична необхідність. Проте від самого початку багато партнерів висловили небажання брати участь у військовій операції. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус заявив:
«Це не наша війна, ми її не починали».
Віцепрем’єр-міністр Італії Маттео Сальвіні підкреслив, що відправка військових кораблів у зону бойових дій означатиме фактичний вступ у війну.
Однак із посиленням атак на енергетичну інфраструктуру Перської затоки Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди та Японія стали відкритішими до участі в забезпеченні безпеки протоки. Водночас у США зростає розчарування через брак повної підтримки, і адміністрація навіть звернулася до Китаю із закликом долучитися до коаліції. Це суперечить риториці Вашингтона щодо необхідності стримувати вплив Китаю у регіоні й демонструє слабкість позиції США на дипломатичному фронті.
Незалежно від мотивів останніх рішень Білого дому щодо Ірану, очевидно, що у Вашингтоні забули ключові уроки формування коаліцій, які можна було винести з Першої світової війни та війни у Перській затоці. Розпочавши військову операцію без попереднього створення потужної міжнародної коаліції, адміністрація послабила власну стратегічну позицію, підірвала легітимність дій та зменшила свій вплив на майбутній повоєнний устрій регіону.
Під час вступу США у Першу світову війну у 1917 році уряд довго обговорював, яку роль відіграватимуть американські війська. Франція й Велика Британія хотіли використати американців для поповнення власних виснажених підрозділів. Але президент Вудро Вільсон наполягав на створенні незалежних американських сил, щоб забезпечити вплив США на післявоєнний порядок. Завдяки цій стратегії США не лише здобули вагому роль у бойових діях, а й стали ключовими гравцями на переговорах про мир.
Сьогодні адміністрація Трампа ризикує втратити важелі впливу, коли просить Китай та інші країни долучитися до коаліції вже постфактум. Це дає Китаю можливість зміцнити свої глобальні амбіції й послаблює позиції США, які тепер виглядають залежними від підтримки союзників. Такий підхід суперечить образу рішучого й самостійного гравця, який США намагалися формувати після успішної операції у Венесуелі.
Досвід війни у Перській затоці має стати для США ще одним важливим уроком. Президент Джордж Буш-старший і його радник з національної безпеки Брент Скоукрофт розуміли: щоб увійти у перший великий військовий конфлікт після завершення Холодної війни, потрібна широка міжнародна коаліція. У 1991 році адміністрація Буша створила об’єднання з 35 країн, які взяли участь у операції «Буря в пустелі» з визволення Кувейту. Коаліція діяла під мандатом ООН і включала як великі держави (Велика Британія, Франція, Саудівська Аравія, Єгипет), так і країни, які надавали логістичну чи дипломатичну підтримку. Ключове: це об’єднання було створено ДО початку бойових дій, що дозволило забезпечити єдність цілей та рішень.
Якби США намагалися сформувати коаліцію вже після початку воєнних дій, це призвело б до численних компромісів і втрати стратегічної ініціативи. У такому разі Вашингтон був би змушений погоджуватися на поступки, а не диктувати умови, що негативно вплинуло б як на хід війни, так і на майбутній мирний порядок у регіоні.
Уроки обох конфліктів — Першої світової війни та війни у Перській затоці — однозначні: найефективніші коаліції формуються завчасно, ще до початку бойових дій. І навпаки, спроби зібрати союзників уже після початку конфлікту послаблюють стратегічну цілісність і дипломатичні можливості. Якщо США прагнуть не лише здобути перемогу у війні з Іраном, а й вплинути на майбутній політичний устрій Близького Сходу, коаліційна дипломатія має бути не другорядною, а провідною складовою стратегії від самого початку.
У великодержавній конкуренції військовий успіх — лише половина перемоги. Інша половина — це вплив на встановлення післявоєнного порядку. І часто результат цієї боротьби вирішується ще до першого пострілу.
Джерело — The National Interest
