Автор: Едвард Лукас для The Times
Оригінальний допис був опублікований 12 лютого 2024 року
Блокування Конгресом життєво важливих для України 60 мільярдів доларів свідчить про те, що Атлантичний альянс смертельно поранений
Уряди приходять і йдуть, але протягом десятиліть ніхто не сумнівався у відданості Америки європейській безпеці. Вперше продемонстрований під час висадки в «День Д» в 1944 році і Берлінського повітряного мосту в 1948 році, а також закріплений у статуті НАТО, трансатлантичний альянс приніс величезні вигоди обом сторонам. Для Сполучених Штатів статус гаранту безпеки Європи надав їм вплив і союзників. Європейців, з їхнім фрагментарним прийняттям рішень, часто скупими витратами на оборону і сумнівним войовничим духом, американська парасолька безпеки захищала і давала свободу і безпеку.
Тепер цьому прийшов кінець. Боягузливий нігілізм прихильників Дональда Трампа в Конгресі заблокував життєво важливий транш фінансової та військової підтримки Україні у розмірі 60 мільярдів доларів (47,5 мільярдів фунтів стерлінгів). Попри те, що раніше республіканці підтримували українську справу. Неважливо, що адміністрація Байдена поступилася їхнім вимогам щодо зміцнення кордону США: це питання, яке не має відношення до України, було використано як політичний важіль. Під керівництвом Трампа республіканці радше штовхнуть Україну в прірву, ніж дадуть ненависному президенту Байдену політичну перемогу.
Витівки у Вашингтоні посилають шокові хвилі по всьому світу. Справа не лише в побоюваннях щодо другого терміну Трампа з його розмовами про заохочення російських нападників «робити все, що їм заманеться» з «неслухняними» європейськими союзниками. Політична система США вже зазнала катастрофічного провалу.
І справа не лише в республіканцях. Адміністрація Байдена ганебно, а для українців смертельно, вагається у своєму небажанні надавати сучасну зброю. Вона також зупинила поставки з інших країн. Навіть якщо якісь хитромудрі процедурні махінації означають, що гроші для України врешті-решт пройдуть через Конгрес, вже надто пізно. Занадто пізно для загиблих і покалічених в Україні, де невдачі на полі бою, жахливі втрати, постійні труднощі і політичні розбіжності нарешті почали підривати моральний дух. Занадто пізно також і для довіри до Америки в Європі та інших країнах. Сім десятиліть двопартійної уваги до національної безпеки закінчилися партійною істерією. Якщо це сталося одного разу, це може статися знову.
Члени Альянсу в усьому світі роблять похмурі висновки. «Урок полягає в тому, що Америка може заохочувати вас до боротьби, але потім кидає вас», - сказав мені один європейський міністр закордонних справ. Американські союзники в Азії, які стикаються з напористим Китаєм, уважно стежать за долею України. Менші країни вирішать, що краще пристосуватися до Пекіна. Більші, такі як Японія, можуть вирішити, що їм потрібна власна ядерна зброя.
Європа також розколота. Люди з живою пам'яттю про радянську окупацію будуть боротися з росією, незважаючи ні на що. Це естонці, латиші та литовці, а також поляки. Фінляндія - європейська країна, яка найкраще підготовлена до війни. Швеція також швидко переозброюється. Після цього список досить короткий. Румунія стає все більш серйозною військовою силою. А ось Норвегія, незважаючи на своє величезне багатство і стратегічне розташування, відстає, як і Данія: жодна з них поки що не досягла навіть мінімального критерію НАТО - витрачати на оборону 2 відсотки ВВП. Розрекламована в Німеччині Zeitenwende (зміна епохи) ще не принесла вирішальних результатів. Франції не довіряють прифронтові держави, частково через хронічну пихатість Еммануеля Макрона, частково через страх перед тим, хто може стати його наступником на посаді президента.
З іншого боку, лідер Угорщини Віктор Орбан є відвертим союзником Кремля; сусідні Австрія та Словаччина - відверті умиротворювачі; і багато інших країн є м'якотілими. За часів розквіту США могли подолати ці розбіжності, затикаючи прогалини і вмовляючи або викручуючи руки неохочим. У міру того, як американський вплив відступає, глибинні розбіжності в Європі стають все гострішими і небезпечнішими.
Невідкладність поглиблює прірву. Росії знадобиться лише два роки для перебудови своїх збройних сил після того, як бойові дії в Україні припиняться. НАТО не готовий. Його нові оборонні плани передбачають 50 боєздатних бригад. НАТО має в кращому випадку 25. Без США все ще гірше: Європі знадобиться щонайменше десятиліття, щоб налагодити свою оборону.
Прифронтові країни це розуміють: Фінляндія (яка витрачає на оборону близько 5 мільярдів фунтів стерлінгів) має 300 000 підготовлених резервістів, готових [стати до лав армії] за кілька днів, і може вести бойові дії протягом місяця. Жодна інша європейська країна не може цього зробити. «Європа поділяється на країни, яким нам не потрібно нічого пояснювати, і на ті, які дивляться на нас крізь пальці», - каже керівник зі столиці, що знаходиться на відстані досяжності російських ракет.
Британії доведеться добре подумати над цим. Наша багаторічна роль «других після Америки» застаріла, частково тому, що наші збройні сили занадто розпорошені, а головним чином тому, що США втратили бажання бути номером один. Логічною відповіддю було б відмовитися від наших глобальних претензій і зосередитися на посиленні оборони в Європі, де ми можемо зробити реальний внесок. Британія з її ядерними силами стримування і передовими озброєннями, а також більш раціонально витраченим оборонним бюджетом у 50 мільярдів фунтів стерлінгів могла б стати стрижнем безпеки країн Півночі та Балтії.
Незалежно від політики, нагальним завданням є негламурне спрощення, стандартизація та нарощування оборонного виробництва: боєприпасів, безпілотників, запчастин, які так гостро потрібні Україні зараз і незабаром знадобляться деінде. Росія виробляє десять артилерійських снарядів на один, який виробляють європейці. І російські снаряди, хоч і трохи грубіші і менш надійні, коштують вдесятеро дешевше за наші. Поки союзники намагаються заповнити ці прогалини, вони двічі подумають, перш ніж купувати американське. Лідерство США принесло величезні дивіденди - від продажу зброї до торговельних угод і привернення уваги союзників до американських проблем в інших частинах світу. Це була вигідна угода, поки вона тривала. Американці можуть не усвідомлювати або не перейматися масштабами свого відступу. Але вони будуть жити з його наслідками.
