Багатьом із нас добре знайома ситуація, коли замість того, щоб приступити нарешті до відповідальної чи не надто приємної справи, ми відкладаємо її та займаємося чимось несуттєвим — починаємо прибирання, розбираємо пошту, дивимося черговий епізод серіалу. При цьому нас постійно тягне почуття провини, а енергія марнується.
Як правило, таке невротичне відкладання справ, тісно пов'язане з перфекціонізмом. Впізнали себе? Ми боїмося помилитися, виконати справу не ідеально і почути критику на свою адресу, а для перфекціоніста це найстрашніше. І я багато років теж була одною з таких, тому знаю про що пишу.
Саме через нав'язливе прагнення робити все ідеально перфекціоністи ніяк не можуть почати діяти.
«Стартувати» їх змушують дедлайни та аврали: вони мобілізують їхні внутрішні сили, підганяють і навіть надихають. В екстремальних умовах не залишається часу сумніватися в собі і своїх силах, параліч перфекціоніста відступає, а тривога за результат парадоксальним чином знижується.
Після такого граничного навантаження перфекціоніст відчуває надзвичайну легкість і радість, організм «святкує» виживання і із задоволенням розслабляється. Небезпека в тому, що іноді це стає стилем життя: людиною рухає бажання знову відчути напругу, стрес і наступну ейфорію.
Можливо, для когось авральний режим — справді найкращий спосіб упоратися з проблемою. Але такий підхід не гарантує, що ми зробимо роботу ідеально і захистимося від критичних оцінок. Часті та сильні стреси здатні призвести не до успіху, а, навпаки, до зниження ефективності та виснаження.
Тому важливо дозволити собі помилятися.
Страх помилок не дає робити нове і розвиватися в тому напрямі, в якому справді хочеться.
Визнавши за собою право на помилки, ми не витрачаємо енергію на те, щоб приховувати їх від себе та інших.
І чим менше ми боїмося помилитися, тим менше відчуваємо напругу, тим більше шансів на успіх.
Але як це зробити на практиці?
По-перше усвідомити наступну річ.
Страх - це захисний механізм, спадщина первісних часів. Зробив щось не так — геть із племені і як хочеш рятуйся від ворогів чи хижаків. Так у мозку закріпилася установка: краще не помилятися – можна не вижити.
Нас ще й вчать зациклюватись на минулих невдачах. У дитинстві дитина десь помиляється - отримує шквал критики і закріплює досвід, що травмує. З цієї миті вона думає, що боїться помилок. Насправді її не так турбують помилки, як негативна реакція оточуючих — батьків, друзів, вчителів. Далі людина зростає, але звичка уникати помилок залишається.
Опишу історію своєї клієнтки (з її дозволу). Назвемо її Іванною. Вона все життя вибирала, що і як робити, виходячи з установки, як відреагують інші. Вона закінчила музичну школу і працювала у барі свого дядька — співала кожного вечора, заробляла стабільні 20 тисяч і тішила батьків своїми успіхами. У душі вона просто ненавиділа цей прокурений “кабак”, купу випивших “мужиків” навколо та однотипний репертуар, що замовляли гості. Вона мріяла відкрити свою власну вокальну студію, ділитись досвідом, навчати діток та дорослих вокалу, співати більш сучасні пісні, в тому числі свого написання і дарувати їх іншим. Але первісний інстинкт та виховання диктували не ризикувати.
Щоб ухвалити рішення, Іванні важливо було змінити ставлення до помилок і припинити їх вважати чимось неправильним. Якщо б цього не зробила, то страх узяв би своє — він завжди знайде причину відмовитися від мети.
Забігаючи наперед скажу, що завдяки нашій сумісній роботі в коучингу Іванна таки пішла з того ненависного кабаку і відкрила свою студію. Це досягається завдяки корегуванню мислення і плідній роботі над собою. Від мрії до цілі виявилося відділяло всього кілька кроків, але страх і інстинкт, уявіть, цілих 10 років не давав Іванні цього реалізувати.
Якщо тобі цікаво дізнатись наступні кроки, які допомогли Іванні і допоможуть тобі вийти зі свого страху і почати діяти, як трансформувати страх в задачу та дозволити собі помилятись, постав "+" в комент і я напишу це в наступній статті. Якщо було цікаво став вподобайку і до наступних зустрічей)
