ходжу туди-сюди, вивертаю кишені, розкидаю крихти минулого містом.
там іще стільки поживного - та я не їстиму.
хай забирають ліниві птахи, скарабеї, мурахи, репортери, криміналісти руками кривавими,
хай беруть по крихті усі зацікавлені.
давно не сплю у нашому ліжку - ночую у кроні світового дерева між сов і воронів,
уважно слухаю як біжить сок, притуляюсь скронею.
шумить, як знамення нового Потопу - швидкого й байдужого, як останній цілунок.
уві сні вода змиває будинки, згладжує контури вулиць.
так краще. водна гладінь, сонце, все сховане на глибині, ніби нічого й не було.
палеонтологи мовчки дивитимуться на це крізь музейне скло.
голос у трубці м'який, нездоланний, як стіни палати й гамівна сорочка.
я обіцяю не робити драми, робити у фразах паузи, в словах - прочерки.
так ти завжди зможеш щось вставити, виправити, поки я лежатиму, закривши очі.
поки мій гіперсон, мій саркофаг, мій стазис не винесуть кудись, де ріки молочні.
відстань і час дають карт-бланш - можна не грати у відстороненість і ворожнечу.
можна грати в приреченість,
робити спогади суперечливими, недоречними, піддатливими мов могильна глина і теле-експерти.
й ховати в опечатані конверти.
применшувати вагу і значення геологічної епохи, протягом якої ми формувалися.
я добре вдаю спокій - я тренувався.
бути жорстоким й холодним - поганий, але єдиний спосіб пройти ці манівці,
пронести таємно надію відчути знову руку в своїй руці.
кладу на вівтар сонце, голоси, вірші, фрукти і золото.
присягаю холоду.
