Буду ставити сюди свої статті попередніх років з різних видань, як правило - дописуючи щось актуальне. Ця стаття, написана надцять років тому для Дзеркала тижня https://zn.ua/ukr/SOCIUM/mistika_kiyivskih_potopiv.html , була використана у тестах ЗНО :) , що я випадково була виявила, й навіть опинилась у них поруч з прикладами із “Легенд старокиївських” Наталени Королевої (що я мала за честь).
Довідку про те, хто така князівна Либідь, написала для ВУЕ https://vue.gov.ua/%D0%9B%D0%B8%D0%B1%D1%96%D0%B4%D1%8C
Писала цю статтю, користуючись бабусиними переказами старокиївських оповідок та повір”їв.
“Містика київських потопів”
Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, немає впевненості, що багато киян упізнали б у небі лебедя, а тим паче його голос. Більшості й угору ніколи глянути. А ось авторка статті з далекого свого дитинства пам’ятає, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя над Подолом старші сусідки.
Тепер дуже мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Мало того, на диво, навіть Видибая ніхто не згадує в численних статтях на зазначену тематику, і це при тому, що чимало наших журналістів володіють неабияким хистом знаходити щось незвичайне. Звісно, читачеві потрібна насамперед об’єктивна інформація про стан справ із можливим затопленням, та й народні прикмети тепер далеко не завжди працюють, зважаючи на нашу екологію та численні «вдосконалення» природи. Хоча, якщо йдеться не про погодні прикмети, а про містику передбачень, перекази про яку передаються багатьма київськими поколіннями… Так чи інакше, попри спершу трохи тривожні, а останнім часом — більш заспокійливі звіти відповідних міських та всеукраїнських служб, все одно лише Господь достеменно знає, як воно буде цього і кожного разу насправді.
А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь старокиївських родів донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ раніше; коли таке, власне, почалося; що віщувало шкоду від водної стихії та які містичні «сили» «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. В дитинстві авторка, уродженка Подолу, чула від старших подолян все нові версії витівок Видибая — так називали отого самого Перуна, якого вкинули у Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а швидше віщуна, який міг і допомогти. А вже скільки київських хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубецького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали, що десь там на горі під монастирем жила київська ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак все ж не Видибай став для старих киян центральною фігурою у зв’язку з провіщеннями потопів, — він «відповідав» за порятунок плавців-невдах, особливо дітей.
Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Вперше за багато років, які минули з часу дитинства, авторка почула про неї у зв’язку з прогнозами розгулу водопілля цьогорічного березня, після того, як завалилася частина улюбленого пам’ятника киян на березі Дніпра. Мабуть, така непересічна подія, що «попала» до того ж у мейнстрім іншої, всеукраїнської, сколихнула й розбудила пам’ять, яка, здавалося, вже давно заснула. Тож у розламі пам’ятника, з якого «пішли» половина його персонажів, побачили не лише політичні, а й екологічні знаки.
Але, якщо вже пробувати аналізувати останні, було б гірше, якби «пішла» Либідь. Річ у тому, що саме вона, перевтілена в білого птаха, як вважали старі кияни, попереджала їх про небезпеку від води. Причому як дніпровської, так і будь-якої іншої київської, зокрема й від однойменної річки та від підземних потоків у плавунах. А останні, бувало, теж завдавали чималого лиха, пошкоджуючи, а то й «скидаючи» будівлі. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок у начебто підходящому місці, але на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь та в інших київських закутках було і є чимало, — широко відомі відповідні проблеми з приміщенням палацу «Україна», музеєм під «Батьківщиною-матір’ю» та низкою інших. Халепи бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав І.Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки і прохачі переважно й селилися.
Втім, цікаво, що в київських переказах згадується і про те, як Либідь допомогла одній працьовитій славетній майстровій родині: загасивши випадкову пожежу в майстерні побіля господи, вона милосердно прикликала Данину воду з неба у спекотний ясний полудень.
Однак найбільше й наймасовіше у старому Києві з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі старі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи під ніч гостинці в дуплах розлогих столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про погідну весну та добру, життєдайну, а не руйнівну воду.
А починалося все так: за старокиївським переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею — посвятною дівою. Відома цінителька київської старовини письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак трактує долю князівни досить вільно, як переважно й буває в художній літературі: наділяє її напруженим, фатальним драматизмом, що було якраз нехарактерно для старокиївської життєлюбної, оптимістичної, світлої автентики. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго і щасливо, та сповна виконала свою місію жриці Дани, божественного втілення водної стихії, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян на Даниному суді.
Цікаво, що певний час «заступатися» доводилося їй «по дрібницях»: хтось джерельце необачно замутив, хтось на річці насмітив, хтось коням не дав вчасно напитися. Найбільшим гріхом, при якому Либідь відступалася від заступництва, було утоплення небажаного немовляти, чим осквернялася вода і за що винна каралася вічними сльозами. Але одного разу, на початку смутних часів князівських незгод, один із нащадків Ярославичів піддався на умовляння купців трохи «підправити» — поглибити й розширити — ділянку Почайни біля київського причалу «Притики», щоб зручніше було туди підпливати важким суднам із глибокою посадкою, переповненим крамом. Подейкується в старокиївському переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь над «Притикою» з жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, картали купців-зачинщиків та князя. І що ж: робіт із «вдосконалення» Почайни не докінчили — щось там трапилося з виконавцями, й вони відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого літнього дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимсь із князевих родичів. Сам же він залишився на весь свій вік зганьбленим та безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під його новий терем, що не пішов йому на користь…
«Екологічний урок» був засвоєний та замолений, і тривалий час кияни особливо не потерпали від річкової води. Були чужинецькі навали, пожежі, грабунки й руйнування, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки не укріпилися в Києві останні зайди. Крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити разом із фундаментами київського «Кремля» саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, навіть з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, які завжди захищали місто зі сходу на захід, — було задумано і масштабний, як на XVIII ст., проект «підкорення річки».
Коли 1712 р., задля зручнішого проходження барок, почали виконувати перекіп Почайнинської коси (що відділяла Почайну як рукав від Дніпра й захищала Поділ від великої весняної води), старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурювалися, протестували й чекали клекоту Либіді, — і він не забарився… Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» та «забобонних протестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, підібравшись ближче до забудови, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати серйозніше, з чималими збитками для подолян, серед яких не лише пошкодження бурхливими дніпровськими потоками будинків та майна, а й смертельні хвороби від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів на Горі, та розмокання від цієї «мертвої» води осель.
Як казали старі кияни — то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либіді та весь свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови доводилося чути авторці в ранньому дитинстві, перед потопом 1970 року, коли залило значну частину нижнього Подолу, а вода у підвалах будинків верхнього, магістратського Подолу стояла довго, подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.
Останній (1979 р.) потоп у межах Києва авторка зустріла, вже живучи на лівому березі й у віці школярському. Перед тим вона зі своєю групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди. Якось, пропустивши одне заняття, побачила наступного разу на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала старокиївської легенди про віщунку Либідь, великого білого птаха над деревами. На запитання, що це за птах у неї летить, колежанка відповіла, що бачила його, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, — на що була заперечна відповідь. Розповідь про птаха і можливе витлумачення його появи викладачкою та іншими дітьми була сприйнята як гарна казка, однак незабаром пів-Гідропарку таки залило.
А, за старокиївським переказом, Либідь, що мовчки пролітає над якоюсь київською місциною, — це вістка-застереження про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж душа князівни з’являється навесні білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді старі кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з найближчого живого джерела: вона, «осінена» крилом Либіді, вважалася помічною проти хвороб (особливо водянки); для жінок-породіль; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.
Дай Боже бачити тільки добрі знаки над Києвом, над усіма нашими домівками, але для цього треба не просто не робити лиха самим, а й не допускати його від інших.
ПС: а пам”ятаєте оті водомети на Майдані? Чомусь? вода з них ніяк не хотіла струменіти з такої силою, на яку вони розраховані, і ці потвори не змогли розігнати народну живу барикаду…
