Пройшовши тисячолітній шлях історії, ми можемо говорити про чималу кількість проблем. Можемо розцінювати їх як історичну минувщину чи сьогоднішню буденщину, нагальні та другорядні, чіткі та розмиті тощо. Одначе сьогодні, хто б що не говорив, у нас на 5-й рік війни існує найбільш небезпечне явище суспільства – атомізація. Про неї ж і написана дана стаття.
Почнімо з визначення. Атомізація – це процеси розкладу народу шляхом відчужування людей від національної спільноти, насаджування ідей того, що нація це так звана «уявлена спільнота», що не має реальних коренів. Такий розклад характеризується ілюзією комфортного та стабільного життя, що може забезпечуватись матеріальними подарунками (грошима, автомобілями, житлом тощо), але в той же час повним забуттям сенсу свого існування. Під «сенсом» ми маємо на увазі пізнання самих себе не як об’єктів реальності, які мають жити «ось так і ніяк інакше», а як індивідів, які можуть і мають реалізовувати свої вміння, бажання та подекуди амбіції в прийнятному середовищі, яким є нація.
Історично нам цей процес притаманний ще з часів Речі Посполитої, одначе тоді він характеризувався егоїзмом (тобто вимаганням від інших) певних станів – в основному шляхти, але зі сторони духовенства, селянства та ремісників теж траплялись його випадки. Згодом за Російської імперії він почав характеризуватись денаціоналізацією панівної еліти за рахунок матеріальних стимулів та процесів «злиття» з єдиною фінансово-економічною системою царату. Селянство та ремісництво мали подібну участь, себто одні підкуповували інших заради матеріальної вигоди, постраждалі не могли нічого вчинити і або доживали віку забуті всіма, або від безвиході вчиняли самогубство. За часів СРСР атомізацію намагались приглушити, але не здоровими методами повернення людей до традиційних спільнот (церков, клубів, університетів), а насадженням колективістського та питомо московитського більшовизму, ідеї та психологія якого могли бути притаманні виключно таким деспотичним народам, як, власне, московити. Після розпаду союзу ми мали близько 20 років для того, щоби збудувати відроджену українську державу. За цей же період можна було б провести чималі реформи, пов’язані не лише з економічним (а від того і матеріальним), але й академічним (освітнім та науковим) та духовним (релігійним) розвитком. Ми мали потенціал, вищий за Польщу та країни Балтії разом узяті, проте замість цього знову дали запанувати над собою явищу атомізації. З років незалежності він набув абсолютно нової форми – більш плавної та поступової, але від того не менш небезпечної. А в умовах сучасної війни, ми не маємо права мовчати про потенційні наслідки подальшого ігнорування атомізації.
Що ж, перейдімо до перспектив, можливих заходів протидії та більше філософському аналізу. Почнімо з першого. Якщо оцінювати українську владу як продукт суспільства, то можемо впевнено сказати – з 90-х років мало що змінилось. Віра в месію, котрий чарівною паличкою зразу вирішить усі проблеми, дали про себе знати. А ще додайте до цього світове явище панування зліваченої форми лібералізму (так званий ліберальний тоталітаризм, який передбачає атомізацію та контроль через утворення фіктивної системи цінностей, яка подається як нормальна, і яка поступово перетворюється в інструмент контролю), і отримаєте ідеальне підгрунтя для фізичного розпаду України навіть без урахування війни.
Яким же є вихід із цієї ситуації? Перш за все – прийняття реалістичної картини. Це не означає що нам потрібно в цілому проводити антивоєнну чи пацифістську політику – не дай Боже! Але ми повинні розуміти, що не зможемо вижити в реальності рожевих окуляр без чіткого бачення війни такою, якою вона є. Урешті – решт, найголовнішими тут є академічні зміни, тобто освітні реформи. Ліцеї, училища, університети та інші навчальні заклади не мають поставати як фундамент чогось на кшталт партноменклатури, де те, що дали за наказом з міністерства – треба обов’язково виконувати, адже воно єдиноправильне, бо дуже часто програми МОН відірвані від реальності. Освітні заклади на сьогоднішній день є середовищем, де ми можемо і маємо виховувати людей, які не потерпають від колективного чи індивідуального цькування, припустимо, за цікавість політикою чи написання літератури. Навпаки, подібні приклади мають подаватись як позитивізм і за них повинно бути хоча б якесь визнання. Ніхто не має бути покинутий чи зраджений лише тому, що показав себе іншим. Оскільки, якщо продовжимо подібне ігнорувати та давати можливість фізично сильнішим ображати слабших безкарно, то отримаємо додаткове «паливо» для атомізації, адже психологічно шкільний досвід значною мірою впливає на поведінку людей в майбутньому. І в цьому контексті бачимо наслідки – скривджені індивіди, які не отримали достатньої підтримки зі сторони колективу, що є природною спільнотою, будуть поводитись явно егоїстично та готовими дійти до реалізації своєї мети (якою б вона не була) хоч «по головам інших». Це є небезпечною тенденцією, адже підриває саму основу народу та нації – спільну згуртованість та «вищу свідомість» (тобто духовне та психологічне єднання).
Перейдімо до останнього. Ми часто можемо почути новини про досягнення інших, що подекуди викликає заздрісність. Ці почуття варто використовувати як паливо для власної креативності та творчості, не зациклюючись на чомусь одному. Жити «однією миттю», не маючи змоги насолодитись нею – це самогубство. Люди, маючи можливість насолодитись моментом (цитуючи Фауста з однойменної трагедії Й.В.Гете: «постій хвилино, гарна ти!»), використовують все для підкреслення власної значущості, навіть будучи простою сірою масою. Будуючи картину «у всіх все добре, а в мене ні», підсвідомо вважаємо, що кожна людина є якимось звичайним «клерком», який сам мало чого добився. Здорове націоналістичне суспільство не має морального права жити за такою логікою, адже тут усі індивіди так чи інакше є особистостями (тобто самостійно вирішувати все необхідне в житті, не спираючись на нав’язані думки), і сприйматись іншими вони мають так само. В атомізованому ж суспільстві індивіди отримують псевдосвободу, тобто забезпечення базових норм для існування, поступове розкручування в стилі «права вище обов’язків», їхня демонстрація як існуючої та ідеальної реальності на шкоду суспільній підтримці (навіть конструктивної) та духовному пошуку себе не як простого «насолоджувача», а творця свого життя. У такій ситуації, будучи відчуженим та зрадженим, люди будуть ставати не особистостями, а мстивими, і сенс їхнього життя буде зводитись лиш до матеріальних благ на деякий час на зло комусь іншому. Особистості живуть не хвилиною, а всім життям. Бог дарував нам одне життя не для того, щоб ми зациклювались на одному та боялись когось чи чогось лише тому, що так собі придумали, а для того, щоб ми могли внести у цей злощасний світ хоча б краплину своєї душі. На цьому в мене все. Усім дякую за перегляд статті.
