Зараз у нас режим підвищеної тривожності. Бо у Польщі міжурядовий період і розбірки, бо у Нідерландах через події на Близькому Сході через ісламофобію вибухнуло з рейтингом у Вілдерса. Ну і головне — “зрада” зі США, де не можуть затвердити допомогу Україні. І Ізраїлю. І Тайваню. І на боротьбу з неконтрольованою міграцією також. Плюс, звісно, коли на фронті давно не було очевидних перемог, активізується синдром пошуку ворогів, зрадників і винуватців зсередини. На жаль, у багатьох є бажання знайти винних. У політичному чи військовому керівництві, серед партнерів, серед співгромадян.
Цей інформаційний треш ще доведеться трохи потерпіти. Але, знову ж таки, завдяки тому, що українська політика привернула забагато уваги партнерів, ситуація поступово заспокоїться.
Але на цьому фоні російська інформаційна війна і тези російської пропаганди чудово працюють. Рухають їх і тонко, і топорно. Майстерно граючи на різноманітних страхах. Російська пропаганда, загалом-то, не вміє у позитивний порядок денний. Але чудово вміє в деструктивний. І зараз російська пропаганда поширює, а вразливі до пропаганди люди (і у нас, і на Заході) підхоплюють дві тези: “План Путіна полягає в максимальному затягуванні війни, бо це вигідно Росії” і “Захід буде змушувати Україну до перемовин”.
Теза (в нашому випадку антитеза) про необхідність і неминучість перемовин є логічним продовженням тези про “вигідність довгої війни”. Бо якщо думку про те, що “в довгу” Росія неминуче виграє, вдасться укорінити, то і перемовини з фіксацією результатів (надовго чи накоротко) на фоні “втоми в Україні й на Заході” стають реальністю (і навіть уявною раціональною необхідністю). Тим більше, що й у самій Росії концепція перемовин стає все більш популярною (навіть в офіційній соціології), але росіяни хочуть перемовин на власних умовах.
Так, прихильників концепції перемовин прямо зараз вистачає і в Україні (переважно мовчазних), і в Європі, і в США. І рано чи пізно ті чи інші перемовини обов'язково будуть.Але поки маркери таких перемовин відсутні, бо двом сторонам нема про що домовлятися. Україна не готова піти на мир за будь-яку ціну, Путін не може піти на мир за будь-яку ціну. Тому обидві сторони готуються воювати далі.
Росіяни на початку робили ставку на бліцкриг. Не чекали чи боялися довгої війни. І тоді вони казали про Київ за три дні. Тепер вони вимушені казати про вигідність тривалої війни. Бо перемогти швидко вони не можуть. А історія “та нам вигідно воювати довго” і пояснює своєму населенню чому так, і лякає українців і партнерів. Точніше, має на меті налякати. А чому в нас це споживають радо? Бо відсутність очевидно гарних новин — дивитися початок тексту.
Стратегію (якщо його дії можна так назвати в принципи) Путіна набагато коректніше описати формулою “сьогодні помре він, завтра — ти, а потім вже я”, яка полягає у бажанні дотерпіти до певної події X, яка б докорінно змінила для нього розклад карт.
Якби наш контрнаступ був таким, яким його бачили наші союзники й наші вороги — тобто якби ЗСУ реально штурмувало укріплення, а не дуже швидко змінило тактику на більш обережну — так, це була б дурниця такого масштабу. Якої не трапилось. Ми помилилися у своїх розрахунках оборонної спроможності росіян, наші партнери помилилися, думаючи, що росіяни повтікають від “Леопардів”. Але не забуваймо, що у росіян з плануванням були більш масштабні провали стратегічного й оперативного рівня, їх було більше і їх наслідки для них були набагато більш катастрофічні.
Тепер давайте, власне, про саму концепцію “Росії вигідна довга війна”.
Росія далеко не завжди вигравала війни “на виснаження”, хоча вони кажуть про зворотне. Кримська війна тривала 4 роки й була Росією програна. Перша світова війна для Росії тривала більш як 3 роки й була програна. Афганська війна тривала 10 років і була програна. Найяскравіші й безумовні російські перемоги: війну проти Наполеона 1812 року було виграно за 8 місяців, Друга Світова війна була динамічною і високоінтенсивною війною, Друга Чеченська була війною з перевагою в силах і засобах 10-30 до 1, як і війна проти Грузії.
Оцінка вигідності визначається горизонтом оцінки.
Якщо “довга війна” — це війна до “перемоги Трампа” і “припинення допомоги Україні” плюс ще трохи — то чисто теоретично “довга війна” може бути вигідна Путіну. Якщо його сподівання справдяться. Хоча навіть за умови перемоги Трампа сприятливий для нього сценарій не гарантований.
Якщо “довга війна” — це війна на ЩЕ 2-3-5-7 років — то ситуація трохи ускладнюється. Для усіх. Бо чим далі заглядаєш, тим менш передбачуваною ситуація стає і для Росії, і для нас.
Потенціал мобілізації промисловості у Росії ширший ніж у нас, звісно. Наша економіка на 2022 поступалася російській в 10 разів (до 2014 різниця було гірше), а промисловість поступалася ще більше. Але й у Росії немає жодного шансу у промисловому суперництві з Заходом. З тих саме причин, що й у нас — брак виробничих технологій і людей. Росія, як і ми, останні 30 років послідовно звужувала свій науковий і інженерний потенціал. Не так катастрофічно, як ми, але достатньо, щоб безнадійно відставати від і Сходу, і від Заходу. Тому коли ви читаєте “росіяни збільшили виробництво того і того в 10 разів”, а потім Юсов каже, що ракет вони накопичили, але їх вдвічі менше, ніж було рік тому — це цілком логічно. Бо:
Будь-які дані від путінської пропаганди — брехня або дуже велике перебільшення.
Росіяни по ракетах, дронах, снарядах, танках тощо останні 15 років до вторгнення працювали “в склад”. І все, що вони накопичили на 24 лютого — це результат виробництва за 15 років.
Навіть за умови збільшення виробництва всього в 10 разів (а цього майже по жодному виду озброєння досягти неможливо) росіяни не зможуть навіть компенсувати те, що втратили за майже 2 роки. Не кажучи про нарощення спроможностей.
Виключення становлять тільки дрони, як і у нас. Але тут короткостроково російська централізація виявилася корисною. Вони централізовано вироблять 8-10 моделей під дахом держави або контрольованих підрядників, в той час, як у нас всі інженери розкидані по приблизно двох сотнях ініціатив, компаній і моделей.
А в умовах браку спеціалістів навіть за великого бажання зібрати цих людей “під дахом” Мігстратегпрому, Укроборонпрому, СБУ, ГУР тощо — потрібен час і надзусилля. Бо кожен сам собі найкращий інженер і його рішення крутіше за конкурентне. А держава взагалі “погана” і “нічого не розуміє”. Але справа йде, і про це я якось окремо напишу. Я вже не кажу про те, що випробування, сертифікація й інфраструктура обслуговування тим складніше, чим більше моделей ви використовуєте. Так, іноді “волонтерський підхід” чи навіть ринковий набагато гірші ніж державний.
Так, Росії можуть постачати снаряди Північна Корея й Іран, але й Україні формують замовлення на фабриках Пакистану й інших країн, які спроможні виробляти снаряди. І хоч Європа продемонструвала вкрай повільні темпи розгортання виробництв, але і додаткові потужності виробництва порохів (це головний дефіцит для виробництва снарядів зараз), і в принципі додаткові потужності військового виробництва розгортаються. Нас всіх справедливо дратує повільність, але як є.
Окрему ремарку зроблю щодо “КНДР і Іран виявилися надійними, ніж Європа й Америка, он вже мільйон снарядів дали”. Шановні, вибачте, але це повна маячня. Вони дали Росії снаряди зі складів. Нам зі складів дали понад 10 мільйонів снарядів. На дистанції та в питаннях можливостей конвеєра Європа й Америка разом з Кореєю і Японією сильно переважають потенціал диктатур.
Так, нам доводиться нервувати, що наші партнери з Америки чи Європи можуть “дати задню” або діяти занадто повільно. Але навіть американська бюджетна криза поступово йде до вирішення, яке нам сприяє: демократи готові поступитися республіканцям по міграційному пакету й одночасно тиснуть на республіканців через піар підтримки України як фактор створення робочих місць в ключових штатах. Так, це важко було уявити до 2022, але Україна стала частиною стратегічного порядку денного і це добре для нас. Навіть на фоні шаленої обережності Байдена і Саллівана.
По Європі. Так, ми взаємодіємо з ЄС в період, коли у самого ЄС якщо не інституційна криза, то великий перелік накопичених інституційних проблем — реальний виклик. Так і взагалі нам доводиться жити в час, коли західні суспільства (особливо у США і найбільших країнах Європи) хитає від накопичених проблем — соціальної нерівності, демографічних і міграційних викликів (коли треба помирити необхідність міграції через старіння населення з проблемою інтеграції й адаптації і “корінних”, і “нових”), зміни інформаційної парадигми, застаріння традиційних методів політичного управління тощо. Але не було б у Європі й Америці цих проблем, ніякі Росія і Китай та не нахабніли б.
Так ось. Долати правий популізм (який підживлюють Росія і Китай) — це виклик і для нас, і для європейців. Але не треба недооцінювати надійність і сталість європейських чи американських інституцій. Поки тільки Орбану після перемоги на виборах вдалося повністю підкорити державні інституції своїй політичній владі. ПіС у Польщі теж намагалися (і їх антиросійськість не виправдовує їх “орбаноподібності”), але програли. Трамп намагався, але програв.
За долю і позицію Нідерландів я взагалі не переймаюся. Так, Вілдерс здобув ситуативну перемогу на тлі загострення ісламофобії, але нідерландські інституції чи не найефективніші на планеті, не кажучи вже про Європу. Тому політичний тренд на правий популізм зрозумілий, але не треба результати виборів в країнах з потужними інституціями плутати зі зміною парадигм цих інституцій.
2024 рік Україні доведеться провести інакше, ніж 2023. Можливо, в обороні, виснажуючи росіян. Можливо, відкриються наступальні можливості. Можливо, нас чекає якийсь фактор Х.Нам точно доведеться працювати над адаптивністю. І у війні, і в тилу, і у власній голові. Тим, хто в тилу, наступного року донатити доведеться більше. Бюджетних коштів на війну піде більше. Партнерам теж, скоріше за все, доведеться витратити більше. І — як би вони не пручалися — так, скоріше за все, і буде.
Тому, власне, нас чекає багато змін, десь державна політика буде жорсткішою, десь нас ще чекає багато дратівливих чи дискомфортних подій.
Що ж стосується перемовин, їх реалістичності й умов завершення війни, то ситуація все ще залишається поліваріантною.
Якщо кожна зі сторін ще рік матиме успіхи на фронті порівнянного масштабу (тобто практично без відчутного фізичного просування) і обидві сторони будуть і далі виснажуватись — вірогідність сценарію “корейського миру” буде зростати.
Якщо наступного року будуть коливання в той чи інший бік (наприклад, ми будемо успішно захищатися чи десь у росіян посиплеться оборона або навпаки) — то перемовини можуть раптово стати життєвою необхідністю для однієї зі сторін.
Навіть досягнення рубежів 24 лютого 2022 чи 24 лютого 2014 року можуть як бути фактором, що спонукає реальні перемовини, так і можуть тільки бути символічним етапом війни.
І ще скажу не дуже популярні, але — на мій погляд — очевидні тези:
У нас нема місії знищити Росію, і ми не маємо ставити собі це за ціль, без досягнення якої війна програна. Хоча так може статися, переважно через дії самого Путіна. І ми, як андердог цієї війни, маємо бути гнучкими у визначенні параметрів її завершення. Наша місія — зберегти свою державу, зробити її невразливою для повторення агресії й успішною для наших дітей. Якщо вже хочете пафосну місію — ось вона.
У Росії немає місії знищити Україну, ця місія може існувати у голові Путіна і його оточення, як у голові Сталіна існувала ідея зробити Фінляндію Фінською РСР. Більшості росіян насправді начхати на нас. І на війну. І на самих себе. А плани Путіна змінюються, зустрічаючись з реальністю. Як змінилися плани Сталіна.
Нам для аналізу й оцінок корисно відійти від мислення що ця війна може завершитися знищенням чи капітуляцією однієї зі сторін. Адже наша головна мета — зберегти суверенну незалежну Україну з можливими бонусами. Як у Фінляндії 1939 — 1940. Мета Росії невідома нікому, навіть самим росіянам і формується виключно силою обставин. Тому боротьба триває.
Дякую за увагу.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
