У подальших пошуках у Музеї історії міста архівних газет про Івана Прошака виявилося, що ветеран УПА почав публікуватися ще в часи існування СРСР на початку 1990-х років, про що й буде розповідатися в даній статті.
Одну з перших газетних публікацій Івана Лук’яновича можна знайти в провідній свого часу газеті «Агро», яка належала агрофірмі «Прут», у далекому 1990 році, де була оприлюднена стаття «Оживають герої чорнового лісу», що було надзвичайно ризиковано, тим паче, після смертної кари у вигляді розстрілу воїна УПА Івана Гончарука у липні роком раніше. Там розповідалося про кавалера Срібного Хреста Бойової Заслуги другого класу, командира куреня «Чорний ліс» та співкаторжника у Воркуті Володимира Чав’яка-Чорноти (1922 – 1991). Ось так автор статті охарактеризував його: «Володимир Чав’як-Чорнота був людиною високої культури, умів в умовах каторги духовно підтримати людей, допомагав хворим і особливо нашій інтелігенції. Він ніколи не хвалився про особисті заслуги, був дуже скупий на спомини бойових дій УПА». Але, на відміну від публікацій п. Прошака подальших років, газета назвала останнього «інвалідом першої групи».
Далі родина Прошаків оприлюднила коротку звістку «По кому дзвін» в місцевій газеті «Вісник Коломиї» за 11 вересня 1990 року, де розповідалося про трагічну загибель від онкології крові внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС її онуки Надійки. Там подружжя дякувало і відділенню дитячій гематології при обласній лікарні, і керівникам Коломийської ЦРЛ, і донорам за допомогу в лікуванні, а також було вдячне учням і вчителям тоді ще Коломийської СШ №1 (зараз – ліцею №1) під керівництвом Козлової С. Л., де працювала донька Івана Прошака Олеся Гудимяк, за те, що «провели в останню путь Надійку». У кінці статті родина Прошаків закликала: «Тому ми звертаємося до всіх громадян нашої області й України, закликаємо рішуче протестувати проти експлуатації атомних станцій, хімічних рудників і фабрик. Заборонити отруєння нашої землі, рік і лісів!»
Далі в тій ж газеті за 28 листопада 1990 року Іван Прошак написав коротку статтю «Будьмо організовані», де розповів про те, що йому турбувала «політична конфронтація між депутатами комуністичного і демократичного напрямків» після того, як відбулася «інспірована провокація супроти народного депутата С. Хмари». Він зазначив, що більшість депутатів-комуністів «прагне будь-якою ціною утримати тоталітарний режим, знову наповнити свої тюрми новими жертвами, дати катам можливість і далі ламати кості і проливати людську кров». Там ж зауважив, що майбутній перший президент незалежної України Л. Кравчук, М. Потебенько та інші «були і будуть вірними слугами московської імперії», тому закликав «гуртуватися навколо Руху, Української республіканської партії, СНУМу, відстоювати наші законні права і суверенність України». Наприкінці статті Іван Прошак написав дуже влучні речення: «Боротьба тільки розпочинається, попереду може бути ще багато конфліктів. Тож будьмо готові на все. Як колись співали, ідемо в бій, в нерівний бій, за волю і свободу, за тебе, рідний краю мій, за тебе, мій народе!»
Далі у тій ж пресі за 31 травня 1991 року Іван Прошак написав свої враження про журналіста, редактора газети «Агро» та письменника Василя Лесіва та його книжку «Дощ із сонячної хмари».
Уже після референдуму про незалежність України та обрання першого президента України Іван Прошак у «Віснику Коломиї» за 19 грудня 1991 року написав розлогу статтю «Не вірте провокаторам», де зазначив про «чутки про негативну діяльність керівних осіб міськвиконкому, окремих депутатів та посадових працівників підприємств» з боку коломиян. Там колишній політв’язень наводить заслуги міських депутатів Першого демократичного скликання у сфері відродження релігії, декомунізації, переймуванні вулиць, у зведенні пам’ятника Степану Бандері і т.д. Але зауважив і недоліки тодішньої влади: «На останньому вічі громадян, 8 грудня, чомусь не було на будинку театру нашого синьо-жовтого прапора, а з парадного входу ще висить напис «соціалістична республіка» з колишнім гербом». Там ж і зазначив, що «окремі наші працівники мали б уже піти до демісії». Як приклад, він наводить епізод із життя його доньки Олесі, вчительки історії, яка з моменту переїзду до Коломиї не могла ніде влаштуватися через те, що її батьки були репресовані, попри вищу педагогічну освіту. «Враховуючи, що в дочки мала дитина, що в нас невелика пенсія, завідувач бібілотекою №3 пан Михайло Кучірка змилосердився над нами, прийняв дочку бібліотекарем на половину ставки – 40 карбованців на місяць. Ми раділи і такій праці. Однак, коли прийшли до завідувачки бібліотек Канчуги, щоби юридично оформитися на працю і та дізналася, що Олеся – дочка репресованих і народилася у Воркуті, заявила, що таких працівників їй не потрібно», - ось так писав Іван Лук’янович.
