Коли законопроєкт №15439 про перейменування топонімів у тимчасово окупованому Криму тільки-но вийшов у публічний простір, було цілком очевидно: фахові коментатори відреагують миттєво. Так і сталося.
Розлогий аналіз “Загрози законодавчої ініціативи №15439” від Юрія Смєлянського — людини, чий перелік регалій, від економічної експертизи до членства в Експертній раді при Представництві Президента України в Автономній Республіці Крим та Міжнародній експертній мережі Кримської платформи, здавалося б, мав би гарантувати найвищий рівень юридичної та історичної оптики.
Втім, за поважним титулуванням і турботою про “чинне законодавство” приховано класичний бюрократично-формалістський спротив деколонізації Криму, побудований на маніпуляціях, юридичному крючкотворстві та відтворенні імперських стереотипів.
Окремої уваги заслуговує візуальне оформлення цього “фахового допису”. Публікація про збереження топонімічної точності супроводжується халтурною ШІ-генерацією, де на спотвореній карті Кримського півострова виринають хімери на кшталт “Бахнкой” та “Джачисарай”, а Євпаторію нейромережа взагалі продублювала двічі.
Спроба розмірковувати про юридичну та історіографічну точність із такою ілюстрацією — це не просто відсутність банальної гігієни та нехтування смаком, а демонстративна робота “на відчепись”.
Ключовий посил про “незаконність” законопроєкту №15439 розсипається перед реальністю, адже автор повністю ігнорує тринадцять років окупації. В Автономній Республіці Крим та місті Севастополі досі не створено військово-цивільних адміністрацій, а провести консультації з мешканцями “на землі” фізично неможливо.
Запропонований у законопроєкті тимчасовий механізм залучення Меджлісу кримськотатарського народу, Кабінету Міністрів та Інституту національної пам’яті якраз і покликаний розблокувати процес повернення історичної топоніміки до моменту фізичного звільнення півострова, а не чекати невизначений термін.
Вимагати проведення “стандартних процедур” (як-от громадських слухань) на повністю окупованій території — це юридичний нонсенс та свідоме затягування процесу деколонізації.
Апеляції автора до “порушення прав караїмів, кримчаків та української громади Криму” є звичайною підміною понять. Закон України “Про корінні народи України” гарантує всім трьом корінним народам право на створення представницьких органів. Те, що караїми та кримчаки їх не сформували, є питанням розміру громад та внутрішньої самоорганізації, що не може бути підставою для блокування прав кримських татар.
Ставити ж на один щабель легітимний виборний представницький орган — Меджліс кримськотатарського народу — із приватними ГО на кшталт Крайової Ради Українців Криму (КРУК) юридично некоректно.
Це звичайна громадська організація, яку ніхто не уповноважував виступати від імені всієї громади, частиною якої я є. Більшість кримської молоді та активістів на материку навіть не знають про існування КРУК, і намагання видати цей гурток за суб’єкт репрезентації є ілюзією, відірваною від реальності не менше, ніж ШІ-карти.
Так само неспроможними є і лякання маніпуляціями довкола статусу Севастополя: зміна назви самого міста регулюється звичайним законодавством про топоніміку. Конституційні зміни знадобляться лише у випадку, якщо змінювати статус чи назву самого суб'єкта макрорівня у статті 133 Конституції України.
Пасаж про “османський пласт” топонімії — найбільш історіографічно безграмотний. Автор прирівнює його до російського імперського впливу. Проте для корінних народів ця топонімія є частиною власного етногенезу та мови, а не наслідком зовнішньої загарбницької політики. Лякати “османською експансією” — означає прямо відтворювати російський міт про “визволення Криму 1783 року”.
Закон України чітко визначає об'єкт деколонізації — вона спрямована саме на усунення наслідків російського імперіалізму та совєтського геноциду 1944 року, наслідком якого й стало тотальне затирання автентичних назв совєтськими маркерними штампами.
Намагаючись зупинити цей процес під приводом “дотримання процедур”, противники законопроєкту стають адвокатами совєтської топонімічної спадщини. Спроба шукати “давнішу топоніміку до появи корінних народів” є юридично й історично безпідставною, оскільки етногенез корінних народів України відбувався саме в Криму, вбираючи спадщину попередніх епох, зокрема античної, візантійської, середньовічної доби.
Заяви про те, що перейменування “не впливає на фронт”, а самі зміни нібито “розколюють суспільство та грають на руку ворожій пропаганді”, є класичною демагогічною маніпуляцією, яка закликає до повної бездіяльності. Символічна політика, юридичне повернення топонімів та підготовка до деокупації ніяк не заперечують і не заважають діям ЗСУ.
Вимога “спочатку звільніть, а потім міняйте назви” насправді означає “не робіть нічого”, що грає виключно на руку окупантам.
Посилання на те, що “це використає ворожа пропаганда” — це залякування, яке російська пропаганда використовує проти будь-якого українського кроку, від мовного закону до автокефалії ПЦУ. Позиція “давайте не дратувати росіян чи людей в окупації поверненням кримськотатарських назв” — це капітулянтська логіка, яка ставить під сумнів саму суть деколонізації.
Зрештою, головна помилка полягає в спробі натягнути шаблони нормативно-правового поля областей на Автономну Республіку Крим та місто Севастополь — регіони із прямо закріпленим у Конституції особливим статусом, які перебувають під тривалою окупацією і є домом для трьох корінних народів України.
***
Дякую за увагу! Долучайтесь до моїх каналів у Telegram, WhatsApp та на інших платформах, а підтримати мою роботу ви можете через Donatello або PayPal.
