Хроніки однієї меркантильної душі
Я люблю сюрпризи на день народження, але не вмію давати раду невдалим подарункам. Продавати не виходить, позбуватися — шкода, передаровувати — чомусь соромно. На щастя (?), обдаровують мене здебільшого лише наречений чи мама. Їм можна без зайвих церемоній “замовити” конкретну бажанку на конкретне свято.
— Золотко, дивись, які книжки, мені так їх хочеться!
За півтора тижні до свого дня народження підсуваю нареченому сторінку української книгарні. “Дім дивних дітей” — серія з шести книг у твердих обкладинках, з кольоровими ілюстраціями, на якісному цупкому папері. Здається, я навіть через екран відчуваю божественний запах того паперу.
— Мені аж свербить, так хочеться їх мати в колекції, — цілком щиро зітхаю я, уважно позираючи на нього краєчком ока.
— Виглядають круто, — легко погоджується наречений. — Аж шість штук.
— Ага, і ціна кусається… Але ж у мене скоро день народження.
Мовчить, не підхоплює мого натяку. Тільки кліпає в терплячому очікуванні на наступну фразу. Що ж, доведеться обирати гнучкішу тактику.
— Ну так, ціна захмарна, але ж це цілих шість книг, і це мій день народження, і я їх так хочу! Можливо, ти зможеш мені докинути на них в рамках подарунка, а решту я сама доплачу?
— Без проблем, — пожвавлюється наречений. — А скільки?
— Скільки вважаєш за потрібне, золотко, — щасливо щебечу я, вже розслаблена і переконана отримати щонайменше відсотків 80 потрібної на омріяні книжки суми. Це ж мій день народження, до дідька!
Того ж вечора переписуюся на Вотсапі з подругою Аліною, яка в переддень мого дня народження святкує річницю стосунків.
“А потім він сказав, що цього року обійдемося без подарунків, бо дуже затратно”.
“Гм. Який розважливий”.
“Але ж я хоч на квіточку сподівалася. Козел”.
“Може, буде й квіточка. Може, він так каже, щоб тобі сюрприз зробити. Він же так робив уже?”
Знаю, що робив, бо Аліна сама мені розповідала. І освідчення організував надзвичайно красиве і “сюрпризне”. Це ж цілком можливо, що і цьогоріч планує щось грандіозне, правда?
Запевняю її в цьому, хоч сама до кінця й не вірю. Мені важко розвинути в собі симпатію до чоловіків, які кажуть “давай не витрачатися на подарунки”. Навіть якщо це тільки прикриття для грандіозного сюрпризу.
Краще вже мати простого і прямолінійного, як моє Золотко. Сказала, що хочу на день народження — він дав гроші — я замовила. Всі у виграші: йому не треба сушити голову над подарунком, мені можна щасливо тішитися передчуттям свого свята. А ось і банківський переказ від нього, про вовка промовка!
“Ей, чого замовкла?” — пише Аліна. — “Вже спиш?”
“Ні, я просто трохи в ступорі. Пам’ятаєш, я тобі казала, що попросила у Золотка гроші на книжки до дня народження?”
“Ну?”
“І сказала, що він може мені дати стільки, скільки вважає за потрібне. Повну ціну він бачив”.
“Ох, дідько… Це те, що я думаю?”
“На жаль, так. Того, що він вислав, вистачить на дві книги з шести. Може, на три, якщо піднапрягтися і пошукати де дешевше”.
“Триндець. Що ти йому скажеш?”
“А що тут казати?”
Мій фемінізм і консервативна слов’янська ментальність у таких ситуаціях зчіпляються до крові, як розлючені леви. Якщо ви ще не почали мене засуджувати до цього моменту, то давайте вже — я сама в себе докину з обох боків по тухлому помідору.
Отож, у правому куті рингу — українська мамина доця, що мріяла про прекрасного принца, відколи себе пам’ятає.
“Чи ж я, чорт забирай, так багато прошу? Це не машина, не путівка на Мальдіви, не діаманти і не торба Біркін. Це книги вартістю в неповну суму нашого тижневого бюджету на їжу. Неповного, людоньки! За цю суму можна один раз сходити в ресторан! Невже вона така непідйомна для нього? Ми заробляємо однаково, але він, на відміну від мене, не сплачує рахунків за дитсадок і гуртки. Якби це був його день народження і він попросив у мене подарунок, я б зі шкіри вилізла, а виклала скільки йому треба! Де, чорт забирай, поділося лицарство, галантність, піклування про свою даму?”
“Якось і справді трошки дивно”, — Аліниним голосом погоджується Вотсап — мій віртуальний рефері.
Ну що, ви вже поцілили своїм помідором? Готові до раунду номер два?
У лівому куті рингу — жорстка самотня мама, яка щомісяця, не пропускаючи, ходить зафарбовувати сивину і знає, що покладатися в житті можна лише на саму себе.
“Якщо чоловік, так йому тепер треба спорожнити для тебе кишені? Ти вже раз розлучена, то чи не має він права боятися, що ти і його колись виставиш за двері? Відкладати на власну “подушку безпеки”? Самому визначати, які кошти він готовий виділити тобі на подарунок? Ти так захопилася своїм улюбленим принципом “ти мені, я тобі”, що тепер будеш за ним кожну копієчку рахувати?”
“Теж справедливо”, — погоджується рефері.
Консервативна мамина доця люто жбурляє в самотню маму особливо смердючу помідорну бомбочку. Рефері обурено зойкає і ховається в оффлайн.
“Який це до біса принцип “ти мені, я тобі”?! Що він отримав від мене на попередній день народження? Пікнік на території барокового палацу, з ресторанними делікатесами навинос! Що отримала від нього я?! Кулончик Пандора Чармс, і той неоригінальний! Один-однюсінький кулончик!”
Мама-феміністка зневажливо пирхає і покидає ринг, виставляючи за спину два середні пальці.
“Так тобі і треба, стерво меркантильне!”
“Якось до біса важко зрозуміти цих чоловіків”, — зітхає рефері Аліна.
“Ти зараз зовсім не допомагаєш, ти в курсі?”
“Бо це все ми дурні, неправильно виховані. Звикли пахати, як воли, і самі на себе розраховувати. І ділити з ними видатки 50 на 50, бо “ж соромно на шиї сидіти”. А деякі все життя живуть у шлюбі і ніколи грошима не переймаються. “Моя зарплата — наша зарплата”. І, здається, таких жінок навіть цінують більше за нас”.
Мамина доця вихляє бедрами в тріумфальному танку, розбризкуючи навколо томатні клоччя. А чи ж вона не казала?!
“Та блін, це якою відірваною від реальності треба бути, щоб сліпо довіряти чоловікові всі фінанси і не мати власної “подушки безпеки”? Життя непередбачуване: сьогодні рай, завтра край! А раз у мене є власні гроші і ми ведемо спільне господарство, то справедливо ж і ділитися порівну?”
Феміністична мама востаннє висовується з-за рингу і прицільно жбурляє по танцюючому “меркантильному стерву” свіжим помідорним снарядом.
“Козли вони і все”, — трохи недоладно, але цілком життєво підсумує Аліна.
“Мені на сьогодні, мабуть, вистачить. Добраніч”.
“Ну що, поговорила з ним?”
“Та яке. Замовила книжки, сама доплатила. А ви йдете кудись на ту річницю?”
“Біс його зна, я нічого не резервувала. Каже, посидимо вдома”
“Вдома теж можна романтику організувати, якщо постаратися”.
Перше, що я побачила, розліпивши очі в день свого народження, була велика рожева коробка. Вона зайняла дві третини моєї подушки, і я лежала, майже впершись у неї носом. Пахло з коробки чимось квітково-солодким.
І це точно були не мої довгоочікувані книжки про дивних дітей, бо ті ще маринувалися десь на митному контролі.
— Золотко! — несміливо погукала я. Він миттю прибіг і з нагоди свята здушив мене у ребротріскальних обіймах.
— З днем народження, кохана!
— А це що, Золотко? — відкашлюючись, я показала на коробку.
— Твій подарунок.
— Ей, зачекай, ти ж мені книжки подарував!
— Неправда, книжки — то ти сама собі подарувала. А це від мене. Сюрприз. Відкривати будеш?
“То що, що там було?” — Вотсап аж тріщить від Аліниної нетерплячки.
“Великий набір для домашнього спа. Така дивна куценька ковдрочка, свічки, трояндове мило, кольорові шкарпетки і бомбочки для ванної”.
Ну хоч не помідорні.
“Вааау, прикольно!”
“Але я почуваюся такою скотиною через те, що видоїла з нього гроші на книжки”.
“Ой, та перестань, заради Бога! Не збідніє”.
“А як минула річниця?”
“Та ніяк. Я допізна працювала, він сидів сам удома. Подзвонила йому, доки їхала, запитала, що на вечерю. З таким тонесеньким натяком, що якщо ще нічого не замовив, то зараз самий час. А він мене питає: а що ти збиралася готувати?”
“От козел безсоромний! І квітів не було?”
“Не було… Козли вони всі!”
Я люблю сюрпризи на день народження, але не вмію давати раду невдалим подарункам. Як скласифікувати набір для домашнього спа — чесно, я не знаю. Я точно про це не мріяла, але й невдалим подарунком його не назвеш. Може, визначуся після того, як протестую.
Одне мені відомо достеменно: Золотко найкращий. Навіть якщо ми ділимо видатки 50 на 50. Навіть якщо він не вважає за потрібне сильно витрачатися на подарунки.
Зате він точно не залишить мені голодною у вечір нашої річниці. І цього мені має бути достатньо.
Правда?
