Чому у мене не виходить заводити друзів
Прагнення подобатися — стандартний компонент прошивки хорошої дівчинки. На жаль, з умінням подобатися все складніше. Хороша дівчинка інколи навіть не усвідомлює, що ця навичка так і залишилася для неї недосяжною. Навіть у прошивці преміум.
Мабуть, все почалося з дитячого садка, де я першою в групі вивчила всі літери. А ще ніколи не плакала, не скаржилася, не бешкетувала й не галасувала. Ну чисто тобі ходяча мрія кожної виховательки.
Наша Марія Миколаївна мала на голові кучерявий йоржик кольору іржі та відвислі, як у бульдога, щоки. Вона не любила недоїдків на тарілці, розгардіяшу в ігровій зоні і повторювати сказане вдруге. Якщо добре подумати, вона не любила майже нічого — окрім як ставити маленьку Катю в приклад усій групі.
— Яка це літера? — суворо блимала на мене Марія Миколаївна, тикаючи указкою в дошку. Я слухняно озвучувала те, що вона показувала: А, Т, К, Ю…
— Ви бачите? — зловтішно тріумфувала Марія Миколаївна. — Вона вже всі літери знає! А ви що собі думаєте?!
У такі миті я почувалася особливою і собою пишалася. Завдяки Марії Миколаївні вони всі зрозуміють, яка я розумна і чудова, і захочуть зі мною дружити. До того ж, погодьтеся, це збіса приємно, коли тебе публічно хвалять.
Двадцять років потому мій світогляд залишився незмінним. Дитсадок виріс разом зі мною у корпоративний офіс, а хвалили мене тепер не біля дошки з алфавітом, а на щорічних зібраннях. Різниця, якщо поміркувати, не надто велика.
— Катерина — найкращий приклад того, як повинен працювати лідер кожної команди. Не забуваючи ані про клієнтоорієнтованість, ані про індивідуальні потреби кожного працівника… Бла-бла-бла, бла-бла-бла. Нагороджуємо…
Доки я, розпашіла від гордості, крокувала крізь натовп по відзнаку, збоку голосно шепотілися члени іншої команди зі своєю лідеркою на чолі. Вони дружно провели мене поглядами і, не змовляючись, синхронно парскнули сміхом.
Мавпи невиховані, що з них узяти. Авжеж, це просто заздрість. Нікого з моєї команди щось не видно, але я впевнена, що вони всі десь тут — і віддано мені аплодують, і мною пишаються. Я ж-бо виконую свою роботу для них — щоб їм було добре в цій фірмі. Щоб вони тут мали добрі заробки і добрих друзів. Бо вони всі — мої друзі, моя друга родина.
А тепер невеличке відступлення назад у шкільні роки — вибачте за порушену хронологію. Мені складно втулити цей епізод між садочком і роботою, бо у моїй голові він вибивається з асоціативного ряду. Можливо, це був чи не перший раз, коли невиліковна хороша дівчинка Катя від самого початку усвідомила, що подобається не всім.
Мене перевели в ту приватну школу, бо там нібито була краща програма з англійської та історії. Реальність, як то зазвичай буває, відрізнялася від рекламних буклетів, але я не нарікала. Я взагалі ніколи ні на що не нарікала. Тихо й затято вчилася, слухняно носила уніформу жахливого блакитного відтінку і разом з усіма під час обідньої перерви жувала смердючі пиріжки з м’ясом.
От тільки за партою здебільшого сиділа сама. І друзів у новому класі не мала.
Під час одного з уроків фізики хтось із хлопців поцілив в учительський стіл водяною бомбочкою. Фізичка від несподіванки заверещала — і не перестала верещати навіть тоді, коли з кінчиків її волосся і накладних вій вже стекла остання крапля вологи. Виховна тирада тривала довго, клас відверто нудьгував, звідусіль долинали то позіхання, то смішки. Але те, що вона зробила потім, відбило охоту сміятися навіть найзапеклішим хуліганам.
— Ти, — вчителька вказала пальцем на чорнявку за першою партою, — йди по куратора.
Клас одноголосно зойкнув. Це була недозволена, неетична до застосування зброя — і фізичка не могла того не усвідомлювати. Наша кураторка, чи то пак класна керівниця, була поважною дамою в літах, дуже чутливою і м’якосердечною. Нервувати її не можна було нікому — і навіть найзапеклішим хуліганам не хотілося ставати причиною її другого інфаркту.
— Будь ласка, ні, — несподівано розридалася чорнявка. — Я не можу по неї йти, ви ж знаєте, що не можна! Будь ласка, не змушуйте мене!
— Та що це за цирк! — розлютилася фізичка. — Хто піде по куратора?
Клас принишк, і разом з ними і я на передостанній парті. Але марно.
— Катю, будь ласка, приведи сюди куратора, — лагідно попросила вчителька. Лагідно, тому що була впевнена, що ця учениця її прохання виконає. Бо у таких, як вона, відсутність здібностей до фізики вдало компенсується старанністю і шанобливістю. На таких можна покластися, таким і оцінку за випускний екзамен можна підтягнути. Або й не підтягнути, якщо чимось таки розчарує вчительку…
Ну гаразд, я не була такою аж наскрізь меркантильною і не думала тільки про свою оцінку. Мені ще було просто по-людськи її шкода: і без того замучена по цілому дню уроків, а тепер ще й з мокрим волоссям, розмазаним макіяжем і з великою вологою плямою на сорочці фізичка здавалася геть жалюгідною. А якою приниженою вона мала тоді почуватися — годі й уявляти.
— Катю, ти що робиш? — панічно завалували однокласники, коли я слухняно підвелася і рушила геть із класу. — Катю, ти хоч розумієш, що тобі буде, якщо ти її приведеш?!
Я невпевнено озирнулася. Хорошим дівчаткам зазвичай бракує імунітету до відкритих погроз.
Але, можливо, вони ставитимуться до мене інакше, якщо я покажу, що я така ж, як вони? Якщо я їх не зраджу?
Однокласники все ще гуділи й сипали прокльонами в мій бік, а нещасна фізичка вже навіть не намагалася їх втихомирити, а просто мовчки дивилася на мене — жалібно і вже трошки приречено.
Я рішуче розвернулася спиною до них усіх і вийшла з класу.
Почуватися особливою, виділеною, похваленою — приємно. У будь-якому віці, навіть коли тобі чотири і це лише дитсадок, де ще навіть немає оцінок. Навіть якщо тебе хвалить крижана Марія Миколаївна з бундючно роздутими від обурення щоками: чому це Катя вміє, а інші ні? Лінтюхи, нездари, їм аби тільки мультики дивитися!
Коли пообіді група збирається надвір, Марія Миколаївна наказує дітям розбитися на пари. Чотирирічки слухняно шикуються перед вхідними дверима, але з невеличким нюансом.
Деякі воліють зчепитися долоньками навіть по троє, а не по двоє — бо ніхто не хоче ставати до пари з маленькою Катею.
У дорослому віці я вже звикла до того, що дружні стосунки треба вибудовувати і заохочувати — самі по собі вони до мене не прийдуть. Якщо хочу, щоб ми з командою дійсно були як родина, треба укріплювати зв’язки між нами і поза роботою. От візьму і запрошу всіх до себе в суботу! Може, навіть печива напечу!
Я настільки захопилася цією ідеєю, що негайно ж рушила зі свого робочого бокса на пошуки колег. Кілька секунд нервово кружляла опен спейсом, аж доки не зауважила кілька знайомих потилиць у конференц-залі за скляною перегородкою. Місця на кухні їм, мабуть, не вистачило, тож притулилися зі своїми булками та йогуртами де змогли.
— Ну ок, то на скількох бронювати тоді? — долинуло до мене крізь прочинені двері. — Скільки нас всього є: десять? Так, субота найкраще, погоджуюся…
— Ей, народ, що обговорюємо? — я незворушно влетіла до конференц-зали, змусивши декількох колег здригнутися від несподіванки. — Що там на суботу? Я тут якраз хотіла запропонувати зібратися у мене.
Ніякову тишу після моїх слів можна було ножем різати. Врешті-таки знайшовся хтось відважний:
— Катю, вибач, цієї суботи не вийде. Може, колись іншим разом…
Я ще хотіла на автоматі додати, що в команді нас не десять, а одинадцять, але потім зрозуміла.
Свою булку я обрала з’їсти на самоті, за робочим столом.
Коли я повернулася до класу і заявила засмученій вчительці, що кураторки ніде не знайшла, тридцять з гаком тіл у блакитних джемперах одночасно видихнули з полегшенням. Урок зі скрипом, але продовжувався. Залишалося кілька хвилин до дзвінка, коли у двері зазирнула наша класна керівниця власною персоною — усміхнена й безтурботна, мов дитина.
— Я перепрошую, чи я тут не залишила раптом своєї шалі? Бірюзової такої…
— О, Анно Іванівно! — неабияк пожвавилася фізичка. — А я ж саме вас і шукала! І навіть Катю по вас посилала, а вона вас не знайшла!
Я тихо вилаялася. Кураторка збентежено кліпнула, намагаючись зрозуміти, що відбувається — і зиркала то на мокру пляму на блузці фізички, то на мене, то на кам’яні обличчя на перших партах.
— Як це ти не знайшла мене, Катю? — здивувалася вона. — Я кілька годин просиділа в учительській, нікуди не виходила.
Дійсно, знайти когось в учительській може бути складнувато, якщо навіть туди не зазирнути. А якщо замість походу до учительської просто сховатися на п’ять хвилин в туалеті — тебе теж не знайдуть.
Це був прекрасний, ідеальний момент, щоб кинути чергову водяну бомбочку для розрядки атмосфери. Або вклинити вульгарний жартик, від якого всі загигочуть, як коні. Або дружно й переконливо запевнити, що нічого не сталося і нікуди Катя не виходила, і взагалі, відчепіться від неї, вона — одна із нас…
Але вони всі просто дивилися на мене і мовчали.
Мене вчили, що треба бути доброю і милою, щоб інші хотіли з тобою дружити. Ділитися, запрошувати, шанувати, слухати. Думати не тільки про себе. Це установки мені складно викорінити у своїй свідомості навіть на четвертому десятку життя.
Але принаймні я знаю, чому не вчитиму свою чотирирічну доньку. Вона, до речі, ще майже не знає літер — може, це й на краще.
