Навесні 2025 року Лівія знову опинилася в центрі уваги світових держав.
Конфлікт, що тлів після падіння режиму Каддафі, спалахнув з новою силою. Головний актор — Лівійська національна армія під командуванням Халіфи Хафтара — опинився в епіцентрі суперництва між Росією і Туреччиною. У той час як Кремль прагнув закріпити свій вплив після втрати Сирії, Туреччина зробила несподівану ставку на Хафтара, з яким раніше перебувала по різні боки фронту. Цей поворот став результатом стратегічного розрахунку обох сторін і змінив конфігурацію сил у регіоні.
Росія з 2019 року активно підтримувала Хафтара, надаючи ПВК Вагнера, озброєння, військових радників і логістику. З падінням режиму Башара Асада в грудні 2024 року та втратою ключових сирійських баз — Тартуса і Хмейміма — Лівія з «резервного» напрямку стала для Москви опорною точкою в Північній Африці і тилом для операцій в Сахелі. Перекидання вантажів через Тобрук, відновлення авіабаз, розгортання інфраструктури під охороною російських сил і розширення військово-транспортних маршрутів перетворили Східну Лівію на критично важливий елемент нової стратегії Кремля. Однак ресурсний потенціал Росії був обмежений: війна в Україні виснажила арсенали, знизила експорт озброєнь і змусила Москву перерозподіляти сили. До кінця 2024 року російський військовий контингент у Лівії був скорочений майже вдвічі, а ключові завдання були перекладені на Білорусь. Мінськ на початку 2025 року підписав з ЛНА і Росією тристоронній протокол, що закріплює за союзниками використання 11,7 кв. км інфраструктури в порту Тобрук, включаючи склади, ангари, ремонтні бази, а також право на присутність до 1200 військовослужбовців. Росія взяла на себе реконструкцію хвилеріза і будівництво інженерних мереж, Білорусь — модернізацію об'єктів і розміщення технічних підрозділів. Однак навіть цей союз виявився недостатнім, щоб стримати турецький наступ.
На початку квітня 2025 року Туреччина здійснила дипломатичний і військовий прорив. До Анкари прибув начальник штабу ЛНА, Саддам Хафтар, син Халіфи Хафтара. Він підписав угоду про стратегічне оборонне співробітництво, що охоплює поставки БПЛА, підготовку кадрів, спільні навчання та розвиток інфраструктури. Туреччина має намір створити базу в Гаті на південному заході країни, обстежуючи потенційні аеродроми для розміщення техніки та персоналу. Turkish Airlines відновила рейси до Бенгазі — вперше за десятиліття. Турецькі компанії розпочали масштабне відновлення міст Східної Лівії. У квітні фонд реконструкції, очолюваний іншим сином Хафтара — Бельгасімом, підписав 12 контрактів з турецькими фірмами на проєкти в Бенгазі, Ель-Бейді, Тобруку і Шахаті. Такі кроки дозволили Анкарі швидко зміцнитися в регіоні, запропонувавши ЛНА те, чого Росія не могла: інвестиції, робочі місця, відновлення зруйнованої інфраструктури і рівноправніше партнерство.
Хафтар, у свою чергу, отримав стратегічну перевагу. Він більше не залежав виключно від Москви, яка вже не могла забезпечити належного рівня підтримки. Баланс між двома покровителями — Росією і Туреччиною — дозволив йому маневрувати, посилюючи свої позиції всередині країни і на зовнішньому фронті. Кремль же опинився в вкрай незручній ситуації. Путін, який особисто зустрічався з Хафтаром в Москві, розраховував перетворити Тобрук на новий центр впливу. Але Росія не могла запропонувати те, що було потрібно польовому командиру: ні достатньої кількості озброєння, ні гарантій довгострокової економічної підтримки. Армійський потенціал обмежений, бронетехніка в дефіциті, багато ресурсів спрямовано на Україну. Росія поступово перетворювалася з провідного союзника на другорядного учасника лівійського процесу.
Європа уважно стежила за розвитком подій. Для Італії, яка уклала в 2023 році з Лівією газовий контракт на $8 млрд терміном на 25 років, стабільність в Сірті критично важлива. Будь-які бойові дії в регіоні можуть підірвати енергетичну безпеку країни. Франція через Total Energies також залучена до проєктів з видобутку вуглеводнів у Гадамесі та Сірті. При цьому європейські країни стурбовані можливою міграційною хвилею. Вже на початку 2025 року потік нелегалів з лівійського узбережжя знову збільшився. Наступ ЛНА на Тріполі може викликати нову кризу — десятки тисяч біженців за лічені тижні. У цій ситуації Туреччина, як нова покровителька ЛНА, пропонує європейцям стабільність, захист та інвестиції. Це робить її більш прийнятним партнером, ніж Росія, чия присутність сприймається як джерело нестабільності.
Сам Хафтар використовує ситуацію з максимальною вигодою. Отримуючи підтримку і від Москви, і від Анкари, він зміцнює контроль над східною Лівією, демонструє здібності в дипломатії та стратегічному мисленні. Такий підхід знижує його залежність, дозволяє уникнути тиску з боку одного центру сили і робить його самостійнішим гравцем. Крім того, він застраховується від потенційного розвороту політики Кремля, який у разі провалу може звинуватити Хафтара в невдачах. Поява альтернативного партнера — Туреччини — допомагає ЛНА почуватися впевненіше. Росія, у свою чергу, продовжує формально нарощувати присутність, але робить це в тіні: проєкти йдуть під білоруським «прапором», військові формально числяться у складі «Африканського корпусу», частина операцій проводиться через афілійовані структури. Незважаючи на все це, темпи турецької експансії виявляються вищими. Турецькі підрядники діють швидше, гнучкіше і прозоріше. Підтримка дронів, навчання, логістика, відновлення — все це дає Хафтару відчутні дивіденди.
На тлі всього цього російська стратегія виглядає застарілою. Москва спирається на важку бюрократію, застарілі канали впливу і обмежені ресурси. Туреччина ж пропонує модель гнучкого партнерства, яка виявляється набагато ефективнішою. Весна 2025 року вже стала поворотним моментом: Анкара витісняє Москву з її позицій, стаючи головним партнером ЛНА, а Східна Лівія перетворюється на арену суперництва, де російський вплив стрімко слабшає. Показово, що саме завдяки економіці Туреччина досягає військового результату. Замість прямого тиску — інвестиції, відновлення міст, реальна допомога населенню. Це дозволяє їй зміцнюватися без боїв і конфліктів, пропонуючи модель, в якій виграють всі — крім Росії. Якщо поточні тенденції збережуться, Москва буде витіснена з регіону, де ще недавно відчувала себе господарем.
Для Путіна це може означати необхідність шукати нового Хафтара — або новий Тобрук. Втрата впливу в Лівії — не просто дипломатичний провал, а стратегічна поразка, яка нівелює багаторічну роботу та інвестиції. В умовах триваючої війни в Україні, погіршення економічних показників і зростаючої міжнародної ізоляції, Росії стає все важче конкурувати на зовнішньому полі. А такі країни, як Туреччина, навпаки, демонструють, що гнучкість, прагматизм і інвестиції працюють набагато краще, ніж ставки на силу та ідеологію.
Джерело — The Insider
