Харків, кінець 1980-х. У задушливому напівпідвальному кафе на Сумській гуде «Сквозняк». Поміж шурхоту платівок і гітарних переборів кружляє різношерста тусовка: молоді панки впереміш зі студентами-фізиками, бородаті хіппі й маститі бітломани. У кутку хтось нишком читає самвидавний журнал про рок, поки надворі міліцейський патруль косо зиркає у вікна. Біля стійки, кутаючись в клубах сигаретного диму, стоїть високий чоловік – «чувак» з густою сивою бородою і в потертій джинсівці. Він усміхається кутиками вуст, слухаючи, як молоді музиканти сперечаються про останній альбом «Бітлів». Це Сергій Коротков – один із батьків харківського рок-руху, людина-епоха, яка ще з шістдесятих пливе проти течії місцевої музичної історії. Він тут майже завжди: чи то веде імпровізовану лекцію про хеві-метал, чи спокійно вливається в загальний сміх, коли хтось згадує божевільні міліцейські облави на сейшени. У «Сквозняку» його знають всі – свого часу це кафе стало серцем рок-андеграунду Харкова. І хоча на дворі вже перебудова, а рокери більше не ховаються від комсомольських інструкторів, Коротков продовжує робити те, що робив завжди: ділитися музикою і знаннями, гуртувати навколо себе музичний людеж і тихо керувати цим хаотичним святом непокори.
Перші «біти»: сешен 1966 року і журнал «Біт-Ехо»
За тридцять років до цих «золотих часів» харківського рок-клубу молодий Сергій Коротков теж опиняється в епіцентрі подій. 1 січня 1966 року у Харкові відбувається, як тоді казали, перший рок-сейшен – неформальний концерт рок-н-ролльних біт-гуртів у Будинку культури залізничників. На той момент 19-річний Коротков вже встиг закінчити музичну школу по класу фортепіано (ненавидів ті заняття всією душею) та захопитися «неакадемічними» звуками рок-н-ролу й джазу. Він співає у власному біг-біт гурті з промовистою назвою «Ідоли», репетує рок у студентських підвалах і водночас тягне «хімію» в університеті – вчиться на хіміка в ХДУ ім. Каразіна. Але офіційно жодної «рок-музики» в СРСР не існує – лише вокально-інструментальні ансамблі під контролем цензорів. Тому поява кількох харківських рок-груп наприкінці 1965-го і їхній перший концерт-«сейшен» на Новий рік 1966-го стало подією настільки ж вибуховою, наскільки й небезпечною. Сергій не лише брав у цьому участь, але й вирішив задокументувати момент: власноруч випустив машинописний журнал «Бит-Эхо» – тоненький самвидавський рок-н-ролльний часопис, який нині вважається першим рок-журналом у всьому Радянському Союзі. Це був майже партизанський вчинок. У ті роки інформації про західну музику бракувало катастрофічно: фанати рок-н-ролу нишпорили по коротких хвилях вишукуючи радіо Бі-Бі-Сі чи «Голос Америки», переписували «на ребрах» (на рентгенівських плівках) контрабандні платівки – а Коротков взяв і спробував видавати власний журнал для таких самих меломанів. Зрозуміло, така зухвалість не залишилась поза увагою «органів». Після кількох чисел журнал швидко прикрили, а «Біт-Ехо» фактично був репресований – радянська цензура давила рок-підпілля ще в зародку.
Молодому рокеру Короткову дали зрозуміти: досить гратися з західною культурою. Викликали «куди слід», мабуть, провели профілактичну бесіду. «Викликали мене в КГБ, але ніхто пальцем не торкнув і жодного пальця не зламав», – іронічно згадував про той епізод сам Сергій згодом. Тим не менше, довелося сховатися в тінь. Коротков на якийсь час пішов у глухе підпілля, відійшов від активної рок-діяльності майже на двадцять років. Але сказати, що він «здався», було б неправдою – радше перечікував слушного моменту. Він захистив дисертацію з хімії та став кандидатом наук, завідував лабораторією в університеті. Та паралельно продовжував слухати й збирати музику, плекаючи в душі свою альтернативну пристрасть. У 1970-х офіційного року як не було, тож Сергій Олександрович доклався до чого міг: став одним із перших у Харкові організаторів дискотек. В ті часи дискотека вважалася прогресивним, але прийнятним форматом дозвілля – танці під фонограми, жодних тобі «живих» гітар, отже й менше підозри з боку ідеологів. Коротков у 70-х виступав і ведучим дискотеки – фактично першого справжнього дискоклубу в місті. Від рок-вокаліста до диско-діджея – такий зигзаг був вимушеним кроком, щоб сучасна музика взагалі звучала в Харкові.
Водночас Коротков стає відомим у вузьких меломанських колах як володар фантастичної колекції платівок. Ще з кінця 60-х у нього з’явилися родичі за кордоном – сім’я отримувала посилки з Австралії, тож Сергій міг похизуватися справжніми джинсами «лівайс» і, головне, справжніми вініловими дисками світового рок-н-ролу. До нього додому потихеньку тягнулися сумнівні особи з усього міста, щоб переписати свіжий альбом Led Zeppelin чи виміняти дефіцитну бобіну з записом «вражеських голосів» (закордонних радіо). Коротков у ті роки жив у комуналці під назвою «Красний промисловець». В його кімнаті дзенькотіли важкі гітарні рифи, стіни були обвішані плакатами, а телефоном у коридорі Сергій годинами обговорював із кимось нову психоделічну платівку або деталі чергової зустрічі колекціонерів. Одного разу автор цих рядків (тоді ще малий шкет-сусід Короткова) підслухав уривок його розмови по телефону. Це прозвучало настільки загадково, що врізалося в пам’ять назавжди: «Ну, тоді дай йому в дИню!». Що там сталося та хто кому мав «дати в диню (в рило)», я так і не дізнався, але стало ясно: підпільне життя харківського року вирувало, хоч офіційно про нього не чулося ані слова.
Курси для діджеїв і нова хвиля свободи (1980-ті)
1979 рік. У Харкові відбувається подія, яка випередила цілу країну: місцеві профспілки влаштовують курси підготовки диск-жокеїв – перші в СРСР! Викладати новий предмет запросили, звісно, Сергія Короткова. Він читає цикл авторських лекцій про історію сучасної музики – від блюзу і бугі-вугі до хард-року, накопичуючи унікальний просвітницький матеріал. Молоді харківські діджеї 80-х виходять зі «школи Короткова» не просто крутити платівки, а зі справжньою музичною ерудицією. Ці лекції навіть записували на магнітофон – хтось із учнів приніс бобінний «Маяк» і потай зробив повний аудіоархів курсу. Сам Коротков про ті піратські записи, схоже, знав, але не заперечував: що поробиш, андеграундна копія – теж спосіб передачі знань. Зрештою в 1996 році до 50-річчя Сергія учні оформили ті конспекти й самвидавні аудіозаписи в книгу «Історія сучасної музики» – своєрідний збірник лекцій учителя. Перший наклад (300 примірників) видали як сюрприз до ювілею, з усіма помилками стенограми, а перевидати нормально встигли вже аж після смерті автора. Але про це пізніше.
На межі 1980-х почалася перебудова, і те, що рок-фани СРСР так довго робили нишком, нарешті вирвалося назовні. 1986 рік – по всьому Союзу, від Ленінграда і Москви до Києва та Свердловська, відкриваються рок-клуби – офіційно зареєстровані організації самодіяльних музикантів, покликані легалізувати рок-музику. Харків не став винятком. Восени 1986-го Коротков у числі ініціаторів створення Харківського міського рок-клубу – першого неформального творчого об’єднання музикантів у нашому місті. Разом із трьома молодими рок-ентузіастами – Олександром Мартиненком, Андрієм Шуміліним, Сергієм Олійником – і колегою-радійником Ігорем Кедровським він відкриває нову сторінку історії харківського музичного андеграунду. Короткова невдовзі обирають президентом рок-клубу – таким собі почесним куратором, «хрещеним батьком» руху. І він виправдовує цей статус сповна.
Наприкінці 1980-х рок-клуб провів у Харкові цілу серію масштабних фестивалів. Незважаючи на заборони і страхи, з листопада 1987 по грудень 1989 року відбулося кілька триденних фестів харківського рок-клубу – заходів гучних і скандальних на ті часи. На сцену Палацу культури ХТЗ виходили місцеві рок-гурти поруч із приїжджими гостями, грали від душі, зал тріщав по швах від фанатів, а партійні чиновники хапалися за голови – бо публіка відривалася так, ніби то був не радянський заводський палац, а справжній Вудсток. Старші учасники згадують, що ті фестивалі мали ледь не революційний вплив на культурне і навіть політичне життя Харкова. Рок нарешті вирвався з підвалів на велику сцену, і вже неможливо було його загнати назад. Коли в залі ДК ХТЗ дрижали стіни від рифів, на вулиці під стінами чергувала міліцейська «бобік» – але то вже був час свободи, її неможливо було спинити. Коротков і його побратими по рок-клубу свою маленьку культурну революцію зробили: Харків голосно заявив про себе як один з центрів радянського рок-руху.
Паралельно оформилася і постійна тусовка рок-клубу – легендарний «Сквозняк». Так харків’яни прозвали маленьке затишне кафе на вул. Сумській, 50, що у другій половині 80-х перетворилося на справжній клуб для неформалів. Щовечора до «Сквозняка» стікалися люди з гітарами, нотами, журналами, касетами – обмінятися музикою, похвалитися імпортним платівками, позичити одне одному підсилювач чи просто поспілкуватися про життя і рок-н-рол. Тут читали самвидавні книжки, які більше ніде було дістати – приміром, заборонений роман Єрофєєва «Москва-Пєтушки» вперше багато хто почув саме на публічних читаннях у «Сквозняку» під чай і портвейн. Тут же відбувалися і напівтаємні квартирні концерти легендарних виконавців: шепочуть, що якось для своєї компанії у Харкові співав сам Борис Гребенщиков – правда, через небезпеку облави цей камерний концерт не ризикнули провести у кафе, перемістили на конспіративну квартиру. Справді, обережність тоді не завадить: хоч рок вже і почасти дозволений, але тотальної довіри від влади немає. Та харківські рокери не надто переймалися – навпаки, кружляли у вирі власної субкультури. «Сквозняк» став епіцентром рок-двіжухи у місті, куди заходили всі свої – від школярів до майбутніх депутатів, від поетів до бізнесменів. Недарма згодом казали, що ця тусовка виростила ціле покоління талановитих діячів культури, політики та підприємництва. У тому кафе зароджувалися не лише нові гурти й пісні, а й міцна дружба та навіть кохання. На одному зі зборів рок-клубу 80-х років, пригадують очевидці, учасниця клубу Ріта зізналася, що тихцем була закохана мало не в половину хлопців-рокерів – «Да я во всех была влюблена, ужас какой!» – аж сама злякалася, почувши таке публічно. Такий він був, цей світ: бунтарський і романтичний водночас.
Сергій Коротков у цій стихії був мов риба у воді. Він не пропускав жодного фестивалю, сидів у журі рок-конкурсів, допомагав організовувати концертні тури. Здавалося, що встигає всюди: і статтю до якогось московського журналу надіслати, і новий гурт прослухати на репетиції. Коли наприкінці 80-х рок-музику нарешті перестали переслідувати, Коротков скористався моментом: повернувся до публіцистики. У союзному рок-самвидаві з’являються його статті під химерним псевдонімом «Морковна корова» – так підписувався Сергій у виданнях на кшталт «Рок-кур’єр» чи «Похождения дел». Поки харківські рок-групи напролом рвались до великої сцени, Коротков акуратно прокладав для них «інформаційний фронт», популяризуючи тутешню сцену. Він навіть пішов на співпрацю з владою, щоб полегшити життя музикантам: разом з однодумцями увійшов до ради при міському управлінні культури, яка займалася проведенням оглядів, семінарів і фестивалів самодіяльної рок- та поп-музики. «Ми з ним разом створювали при управлінні культури раду, щоби витягти всіх рок-музикантів, коли вони не дуже схвалювались партійними органами, – згадує Валентина Слободян. – Ми їх витягували на світло і робили семінари, конкурси, фестивалі». Іншими словами, Коротков допоміг зробити рок частиною офіційного культурного життя Харкова, щоби зі сцени Будинку культури зникли остаточно всі заборони. Недарма його сучасники говорили: Коротков задавав тон музичному життю міста, був своєрідним камертоном.
«Коротко про рок»: на радіо, ТБ і в студії (1990-ті)
На початку 1990-х Україна здобуває незалежність, з’являється незалежне телебачення і комерційне радіо. Для харківського рок-гуру це нова авантюра: він іде у медіа. Власне, до цього все йшло – ще наприкінці 80-х Сергій Олександрович разом із товаришами заснував при рок-клубі експериментальну радіостанцію «Радіо-50» (названу так на честь 50-річчя комсомолу, аби задобрити начальство). Тож перший досвід радіоефіру він вже мав. А тепер Коротков отримує можливість виступати на більш широкий загал. Своїми глибокими знаннями і харизмою він швидко завойовує аудиторію. На міській радіохвилі з’являються його авторські передачі: «Коротковолновка» (каламбурна назва, яка поєднує його прізвище зі «короткими хвилями» радіо) та програма «Монстри рок-н-ролу». У першій він віддається улюбленим темам зі світової класики рок-музики, розповідає історії про легендарних музикантів; у другій – популяризує рок-н-рол як феномен, знайомить слухачів з іконами жанру Елвісом, Літтл Річардом, Джеррі Лі Льюїсом. Слухати ті передачі збиралася вся харківська рок-тусовка: тоді ж бо інтернету не було, і почути про нову платівку AC/DC чи Nirvana можна було хіба від Короткова, цього «ходячого музичного енциклопедиста». Музиканти згадують, що він умів говорити просто, але дуже влучно – кожне слово «сприймалося як одкровення», ніби він говорить притчами. Одна з улюблених фраз Короткова, яку він повторював у різних варіаціях: «Реальність – це ілюзія, викликана відсутністю музики». Для нього справді не існувало нічого реальнішого, ніж музика – решта життя була бляклим сном.
Паралельно Сергій виходить і на телебачення. У 1990-ті в Харкові стартує кілька комерційних телеканалів, зокрема «Приват TV». Короткова, з його неординарною зовнішністю та енциклопедичними знаннями, радо беруть у команду незалежного ТБ. Він веде цілу низку музичних програм – «Коротко(в) про рок», «Musicbox», «Драйв», «Музична кафедра», «Смутні часи» – фактично обличчя харківського музичного телебачення 90-х. Його авторська рубрика «Музична кафедра» виходить у програмі «Вітражі» на «Приват-TV» і робить Короткова впізнаваним навіть за межами міста. Він стає настільки популярним ведучим, що глядачі запам’ятовують: «О, це ж та програма, де Коротков!». Харків’яни із задоволенням дивляться на цього поважного рокера в кадрі: борода, люлька, добрий і трохи іронічний погляд з-поза круглих окулярів – Сергій Олександрович виглядав людиною з іншої епохи. Кажуть, на початку 80-х через ту саму бороду та джинсовий стиль його довго не пускали на державний ефір – надто вже «неформальний», з точки зору радянських телевізійних канонів, у нього був імідж. Та в 90-х це стало плюсом: Коротков стрімко здобув культовий статус на місцевому ТБ. Режисери взагалі любили з ним працювати – він був невибагливий, слухняний у роботі перед камерою, завжди ретельно підготовлений. «Довіра була шалена. Я задаю тему, Сергій готується, а в день зйомки все міняється – і він з ходу видає все, що треба, бо був “ходячою енциклопедією”!» – згадує режисер Сергій Андрюнін. А коли Короткову стукнуло п’ятдесят, колеги жартома розвісили по місту афіші: «Короткову – 100 років», а нижче дрібним шрифтом: «рік за два». Через його пишну бороду багато хто повірив, що йому справді сотня. Сам Сергій оцінив гумор – почуття самоіронії йому не бракувало.
У ті ж 90-ті Коротков трохи попрацював і «по другий бік» сцени: навіть відкрив невелику звукозаписувальну студію. Він зібрав свої численні каталоги платівок і на замовлення перезаписував раритетну музику на касети всім охочим – звісно, за невелику плату. По суті це теж була просвітницька місія: дати меломанам те, чого не знайти у вільному продажу. Харків почав 90-ті як місто, де «рок-н-рол був не професією, а солодкою сіллю існування тут і зараз». Ніхто не гнався за комерцією – Коротков тим більше, він про гроші взагалі рідко думав. Йому було достатньо робити, що любить, – читати лекції, писати статті, вести шоу, збирати нові платівки. До речі, окрім музики, в 90-х він серйозно захопився філософією Сходу: переклав із англійської кілька книжок з дзен-буддизму та Ошо, ще в самвидаві – потім їх перевидавали без зазначення автора перекладу. Коротков не ображався – для нього головне, що ці тексти дійшли до читача. Сам він жартував, що його порівнюють із Олександром Бородіним – мовляв, той теж поєднував науку з музикою. Із Бородіним паралель справді цікава: професор-хімік удень, а композитор вночі. Так і наш герой: офіційно викладач і науковець, а в душі завжди рокер. У 90-х він навіть встиг трохи попрацювати за своїм основним фахом – читав лекції з хімії в університеті, паралельно із курсом історії музики в Інституті культури. Але де б не був Коротков, навколо нього завжди виникала музична «тусовка». Наприклад, він частенько з’являвся на репетиційній базі гурту «Резонанс» і там, серед магнітофонів та підсилювачів, збирався гурт молодих музикантів – слухати чергову байку від дядька Серьожі про «справжній рок».
Одна з таких легендарних зустрічей сталася влітку 1991 року на звичайній харківській кухні. Лідер місцевого гурту «Разные люди» Олександр Чернецький зібрав друзів у себе вдома – взяв гітару і почав награвати нові пісні. На кухні кілька людей, магнітофон записує «квартирник». І от наприкінці сеансу до квартири заходять ще двоє гостей: музикант Сергій Чиграков (відомий як Чиж, приїхав з Росії підтримати друга) і Сергій Коротков з першим номером газети «Драйв» у руках. Всі вітаються – прийшов Коротков, можна сказати, сам рок-н-рольний «хрещений батько» міста завітав. Він показує хлопцям свіженьке видання – то нова харківська рок-газета, яка щойно вийшла друком. Цей момент навіть зафіксований на плівку: на аудіозаписі 30 липня 1991 року чути, як у кінці домашнього концерту Чиграков і Коротков з’являються на кухні, і хтось оголошує: «Сергей Коротков показывает газету “Драйв”». Це справді була епохальна зустріч поколінь: культовий харківський рок-журналіст приносить молодим музикантам символ нової свободи – рок-видання, яке тепер виходить відкрито, легально, те, про що в 60-х він міг лише мріяти. Молодь зустрічає його з пошаною, але й по-свойськи: для них він уже не просто сусід-«дідусь», як колись, а справжній наставник і друг.
«Дідусь українського року» і його спадок (2000-ті)
До кінця 1990-х Сергій Коротков заслужено здобув у рок-середовищі статус «legendary». Хтось називав його «гуру», хтось – «душею харківської сцени». А один журналіст якось обізвав його «дідусем українського рок-н-ролу». Попри шанобливі прізвиська, сам Коротков залишався скромною, доброзичливою людиною. Він ніколи не чванився своїми знаннями, хоч їх було навалом – досить було назвати при ньому прізвище якогось музиканта, і Сергій Олександрович тут же міг видати цілу лекцію про того, хто і де грав. «Нею ні разу не повів себе зверхньо, хоча його ерудиція вражала», – згадують колеги. Молоді музиканти цінували в ньому передусім доброзичливість і підтримку. «Сергій Олександрович ніколи нікому з музикантів не сказав поганого слова», – підкреслює звукорежисер Сергій Кондратьєв. Коли якійсь молодій групі бракувало майстерності чи вона стояла перед загрозою розпаду, Коротков знаходив потрібні слова, аби їх надихнути продовжувати. «Він казав: “Ребята, все класно, займайтеся музикою. Ви схожі на таку-то групу такого-то року”», – тобто порівнював навіть слабкий гурт із якимось відомим, давав зрозуміти, що в них є потенціал. Таким чином він виховав ціле покоління харківських музикантів, які завдяки йому не опускали рук.
У середині 2000-х здоров’я Сергія похитнулося: дався взнаки шалений ритм життя, та й вік уже був не молодий. Але він продовжував працювати до останнього. У нульових Коротков очолив Журналістський клуб Харкова – став його першим президентом. Це був майданчик для зустрічей творчої інтелігенції, де зазвичай обговорювали пресу, культуру, спілкувалися без краваток. Якось навіть проводили виїзне засідання клубу в Туреччині, на байдарках – і Коротков, з бородою, в шоломі, веслуючи проти бурхливої течії, настільки вразив місцевих, що ті з берега кричали щось незрозуміле. «Вони кричали “баба-ба!” – це “отець” по-турецьки», – жартома пояснив тоді Сергій. «Він спокійно, тихо плив проти течії», – скаже потім його колега Сергій Потімков, маючи на увазі не тільки байдарки, а взагалі стиль життя Короткова.
На превеликий жаль, хвороба не відступала. Стало відомо, що у Сергія Короткова – рак нирки, і потрібна важка операція за кордоном. Харківська рок-спільнота, дізнавшись про біду, згуртувалася на допомогу своєму натхненнику. В 2007, 2008 і 2009 роках у місті пройшли благодійні концерти на підтримку Короткова, де виступали і «старі», і «молоді» легенди харківського андеграунду. Зусиллями друзів збирали кошти йому на ліки, намагалися оплатити клініку. Наприклад, у грудні 2009-го в ККЗ «Україна» влаштували великий концерт «Заробимо Короткову на ліки», участь у якому взяли яскраві зірки різних поколінь – від рокерів Захара Мая та Олега Скрипки до молодого інді-гурту Poke з Британії. На прес-конференції перед цим концертом, що відбулася у приміщенні старого рок-клубу (колишнього клубу «Драйв»), зібралися журналісти, промоутери, музиканти – всі свої. У повітрі витав сум і надія одночасно. Головний організатор Максим Бондаренко відзвітував, що минулі акції дали 5 тисяч і 25 тисяч гривень допомоги, а цього разу сподіваються зібрати ще більше. Сам Коротков, вже слабий здоров’ям, на зустріч не прийшов. Але поруч була його родина і найближчі. Продюсер Євген Фрідлянд заявив зі сцени: «Ми розраховуємо, що цього року передамо родині Сергія близько 50 тисяч». Рокери мовчки кивали – кожен розумів, що гроші можуть і не врятувати, але підтримати треба.
Врешті-решт, головне, що Коротков не залишився наодинці. Він десятиліттями об’єднував інших, і тепер інші об’єдналися заради нього. У вересні 2009-го харківський рок-клуб гучно відсвяткував свої 23 роки – у клубі «Jazzter» зібралися різні покоління рокерів, «було багато музики, випивки і спогадів», як написала преса. Старі й молоді співали разом, згадували пригоди юності. Усіх героїв тієї доби перелічили поіменно, і, звісно ж, ім’я Сергія Короткова лунало чи не в кожному тості. Без нього годі уявити харківську рок-історію – від 60-х і до сьогодні. Пам’ятаєте, на початку цієї розповіді ми застали Короткова серед гулу «Сквозняка»? Так ось, наприкінці 2000-х мало що змінилося. Хіба що кафе «Сквозняк» давно перетворилося на модний ресторан, а юні колись біг-бітники постаріли. Але атмосфера свободи, яку він допомагав створювати, нікуди не поділася. У Харкові й досі збираються компанії музикантів – у барах, студіях чи на чиїйсь кухні – і щоразу в розмовах спливає добрим словом «дід Коротков». Мовляв, от він би нашу пісню зацінив, або – а пам’ятаєш, як Коротков казав?..
Сергій Олександрович сам любив повторювати рядок Курта Воннегута про епітафію: «Such-and-such, he tried» – мовляв, головне, щоб на могильному камені було написано: «Він старався». Та насправді ніякі підсумки й епітафії не здатні охопити всю ту живу стихію, яку він прожив. Можливо, найкраще про нього і про весь той шлях скажуть слова, з якими він незліченну кількість разів звертався до молодих харківських гуртів, проводжаючи їх зі студії або з концерту: «Хлопці, все класно, займайтеся музикою!». І вони займалися, займаються й будуть займатися – а значить, музика грає, і реальність не перетвориться на ілюзію.
