🇺🇦 Єдина / Одна з небагатьох / Одна з багатьох
🎬 IMDb — 8,3 (на старті — 8,9) · Trakt — 8,2 (8,5)
⏫ 9 епізодів, поновлено на 2 сезон, у планах 4
⏳ Тривалість серії: 41–60 хв
⚡️ Коротко: Це проєкт, у якого цікава концепція й мізер наповнення на кількість матеріалу. Навіть не хочу висловлювати свої думки після фіналу сезону, адже мені все зрозуміло з цим серіалом, особливо після шостої та сьомої серій. Сюжет всіх наявних епізодів можна було вкласти в три серії. Оммаж на оммажі, от тільки не тарантінівської якості, а просто аби було — і все. Кінематографія заради кінематографії
Оцінка: 5️⃣, або ★★½ / 5
🚶♂️ Розлого:
Серіал занадто повільний, проте це абсолютно не проблема, а перевага, коли є вагоме наповнення:
▪️ це може бути надзвичайно якісна поліцейська процедуральна драма з величезним ухилом в психологію, як 🇩🇰 «Вбийство» (Forbrydelsen; IMDb — 8,4) чи 🇬🇧 «Бродчорч» (Broadchurch; IMDb — 8,3);
▪️ або ж глядачам показують локальні історії, котрі розбиті на блоки в сезоні, як в 🇺🇸 «Андорі» (Andor; IMDb — 8,6), свого роду повнометражки в форматі серіалу;
▪️ навіть просто невелика історія на весь сезон, що зробили цьогоріч у 🇺🇸 «Миротворці» (Peacemaker; IMDb — 8,3), де вийшло досить насичено за 5 годин чистого хронометражу;
▪️ чи щільно наповнений 🇺🇸 «Розділ» (Severance; IMDb — 8,7), теж з унікальною концепцією, проте з яскраво вираженою характерною естетикою, таємничістю і слоубернером-головоломкою, в якому теж автори роздумують про екзистенційні теми.
«Pluribus» — свідомий вихід Вінса Ґілліґана за межі власного спадку, адже будь-яку його нову роботу неможливо не порівнювати з 🇺🇸 «Пуститися берега» (Breaking Bad; IMDb — 9,5) та 🇺🇸 «Краще подзвоніть Солу» (Better Call Saul; IMDb — 9,0). Та цього разу шоуранер не копіює себе: він повертається до sci-fi, де свого часу формувався як сценарист 🇺🇸 «Цілком таємно» (The X-Files; IMDb — 8,6).
Це акуратний продакшн з продуманими кольорами і схемами кадрування, візуальний стиль тут стриманіший, виважений і майже академічний, в серіалі ще залишаються впізнавані деталі — панорами Альбукерке, маніакальна увага до побутових дрібниць.
Проєкт знайомить нас із письменницею жіночих романів, яка раптом усвідомлює, що стала єдиною людиною на планеті, здатною відчувати негативні емоції. Усі інші поглинуті «вірусом щастя» — концептом, що звучить одночасно сатирично й тривожно. В перших епізодах Ґілліґан вибудовує атмосферу, де за милою фантазією приховано щось набагато темніше. Він грає з ідеєю колективної ейфорії та спотвореного відчуття безпеки, і в цих темах добре відчувається його досвід роботи над «The X-Files», де загадка завжди була дзеркалом людських слабкостей.
Попри обережний старт, на етапі третього, четвертого і п'ятого епізодів дійство все ще виглядає як проєкт із великим потенціалом. І от здається, що попереду на нас чекає куди більше, ніж проста антиутопія про вірус радості. Але далі концепції й незначних моментів досліджень головної героїні, історія особливо не рухається. Нам усі епізоди показують просто рефлексію, в якій доноситься думка про те, що людина — це соціальна істота: в сьомій серії герої «ламаються», Керол намагається створити для себе ілюзію того світу, який був раніше, а Манусос попри всі намагання демонструє, що один у полі не воїн.
Бачив деякі виправдання, що це імерсивний серіал, просто глядачі його не розуміють, одначе мені здається, що Ґілліган при спробі перевершити свої культові проєкти вирішив показати який він крутий кінематографіст. Це дуже нагадує ситуацію з сиквелом «Джокера», в якому Тодд Філліпс пішов цією стежиною чи «Мегалополіс» Френсіса Форда Копполи, котрий мав стати magnum opus великого режисера. І що найсмішніше, то ці релізи були цікавіші за «Єдину». Тож, можливо, для мене це навіть 4️⃣.
На жаль, не завжди топовий творець може створити щось неймовірне знову через низку різноманітних причин. Як би я не любив «Бродчорч», Кріс Чібнелл не впорався у ролі шоуранера «Доктора Хто», так само як автор «Чорнобиля» Крейг Мейзін не зміг зробити гарний другий сезон «Останніх з нас».
Власне, Вінс Ґілліґан зробив посередній серіал. Можливо, другий сезон буде кращим, дізнаємось роки за два. Я люблю повільні серіали, адже зазвичай діапазон емоцій та глибина оповіді, які ти можеш отримати потенційно вагоміші, бо часу на розкриття банально більше, але це не той випадок.
Підписуйтесь на канал у Telegram.
t.me/yevheniirudniev
