Зустріч із минулим крізь біографії імператорів чи полководців — захоплива, але часто однобока. Такий підхід нерідко залишає за кадром чинники, що істотно впливали на їхні рішення, — зокрема географічні умови та епідемії. У цьому циклі статей я спробую заповнити цю прогалину.
Не є таємницею, що аграрні економіки критично залежать від клімату. У цьому випадку все доволі просто: посуха чи різке похолодання майже гарантовано призводять до падіння врожаїв, тоді як помірний або теплий клімат сприяє їхньому зростанню. Втрата цієї крихкої рівноваги — завжди сигнал тривоги.
Саме це й сталося приблизно у XXII столітті до нашої ери: масштабна посуха вдарила по Аккадській державі й панувала на її території — та загалом у регіоні — близько трьох століть.
На території Месопотамії, що нині належить до Близького Сходу, існувала Аккадська держава — одна з перших імперій людства. Вона буквально висохла в добу кліматичних змін.
На сайті Єльського університету [1] можна знайти коротку статтю, присвячену дослідженням цієї давньої цивілізації. Там зазначено, що приблизно у 2200 році до н.е. Аккад почав занепадати, а вже за кілька десятиліть остаточно зник з мапи.
Після аналізу ґрунтів і письмових джерел (зокрема глиняних табличок), археолог Єльського університету Harvey Weiss разом із колегами дійшов висновку: різка зміна клімату спричинила глибоку кризу, яка й призвела до краху держави.
Аккад став першим прикладом так званого "ідеального шторму" — руйнівного ланцюга подій, за якого багато давніх цивілізацій зазнавали занепаду або навіть повного знищення.
Усе починалося зі змін клімату. Посуха або похолодання нищили врожаї, що призводило до голоду. Голод, у свою чергу, загострював боротьбу за ресурси між елітами. А вже на тлі внутрішньої кризи — під ударами зовнішніх ворогів — держава зрештою падала.
Ще одне цікаве дослідження, яке демонструє зв’язок між кліматичними змінами та долею цивілізацій, належить професорці G. Margaritelli та її співавторам [2]. Вони вивчали середземноморський регіон та деревину з метою виявити температурні аномалії за останні 7000 років.
Отримані дані виявили чітку кореляцію між кліматичними змінами та занепадом людських цивілізацій — зокрема під час Катастрофи Бронзової доби та навіть у період пізньої Римської імперії.
Однак не поспішайте робити висновок, що географія — це першопричина всього. Так, вона є важливим фактором, але далеко не єдиним у поясненні успіху тих чи інших держав — як у минулому, так і в наш час. І головна причина — в тому, що багато цивілізацій існували в доволі схожих кліматичних умовах, але досягали абсолютно різних результатів.
Щоби переконатися в цьому, звернімося до одного з найбільш цитованих досліджень сучасності — роботи Дені Родріка та його співавторів [3].
Географія справді відіграє роль: вона визначає клімат, доступ до природних ресурсів, рівень поширення хвороб, транспортні витрати тощо. Це безпосередньо впливає на продуктивність сільського господарства й навіть на потенційне багатство. (Недарма кажуть: забери в Московії природні ресурси — і Європа позбавиться одного з головних джерел зла.) Але ні в історичному контексті, ні сьогодні саме географія не дає остаточної відповіді на запитання: чому одні країни успішні, а інші — ні?
Дені Родрік і його команда проаналізували три вибірки сучасних країн — 64, 80 та 140 держав. Провівши економетричні розрахунки, вони дійшли висновку: найкращим поясненням відмінностей у рівні економічного розвитку є саме якість інститутів. Ба більше, інституційна якість впливає і на здатність держави інтегруватися у світову економіку.
Адже там, де панують рівні правила гри — верховенство права, незалежна судова система, розвинені інститути контрактування — там і вища економічна активність. Бо економічні агенти відчувають: їхня діяльність захищена, ризики знижені, а правила — стабільні.
Примітка: сюди доречно додати і так званий «парадокс Лукаса», який також акцентує на ролі інститутів у поясненні глобальних інвестиційних диспропорцій.
Водночас Родрік та колеги визнають: географія може впливати на формування інституцій. Зокрема, вони погоджуються з висновками дослідження Easterly & Levine “Tropics, Germs, and Crops: How Endowments Influence Economic Development”. У цій праці йдеться про те, що сприятливі природні умови могли створити підґрунтя для формування ефективніших інститутів.
До речі, цей підхід цілком можна застосувати і до аналізу Римської держави — як у добу Республіки, так і в період Імперії. Географічні переваги справді могли сприяти появі інституцій, які зменшували транзакційні витрати для економічних агентів. Однак, якщо подивитись ширше, то Карфаген або держави еллінського світу перебували в не менш сприятливих умовах. І все ж перемогу здобув саме Рим.
Римський кліматичний оптимум. Тоді було тепліше, ніж сьогодні?
Назвою в підзаголовку іменують кліматичні умови, які існували в добу панування республіканського та імперського Риму. В роботі G. Margaritelli та співавторів вони створили графік кліматичних умов різних частин Середземноморського басейну від Альборану (Марокко) до Егейського моря (Греція):
Як ми бачимо, графіки різних регіонів Середземномор'я ледве не зійшлися в період з 1 н.е. по 500 рік н.е. (сам оптимум тривав з 250 до н.е. по 400 н.е.). Саме в цей час на просторах імперії панував теплий клімат зі стабільними температурними умовами, який сприяв аграрній економіці. Цей факт підтверджують не тільки дані з регіонів Середземномор'я, але й з Атлантичного океану.
Додаткові дані, які відтворили по дослідженню дерев (дендрохронологія - досліджує кільця дерев) вказують, що в Європі з 50 року до н.е - 250 рік н.е. панував вологий, але теплий клімат:
Примітка: Щоб не отримати сильні локальні сигнали від одного або кількох дерев у конкретному лісі чи гірській місцевості, команда дослідників використовувала дані щодо тисяч дубів по всій Центральній Європі. Для реконструкції опадів було використано понад 7000 дубів у Франції та Німеччині.
З 250 року н.е і до падіння Західної Римської імперії (476 рік), відбулось зростання кліматичних коливань, що ми і бачимо, як по графіку так і з джерелах тої доби. Наприклад, наступ більш волого клімату міг згубити врожаї, ба більше саме ці кліматичні примхи могли спровокувати війни за ресурси серед сусідів імперії. Але це вже інша історія.
Примітка: Наприклад, важкі для Риму Маркоманські війни в 166-180 рік нашої ери були частково спровоковані погіршенням кліматичних умов на землях германців.
Римський кліматичний оптимум був щедрим до жителів імперії і тому римляни могли вирощувати деякі культури та рослини там, де сьогодні, наприклад, набагато холодніше. Саме про це розповідають знахідки з міста Сагалассос, яке було розташоване в гірській місцевості Малої Азії:
З середини ІІІ століття до н. е. до середини VII ст. н. е. цей період був відносно теплим та характеризувався чергуванням сухих та вологих періодів. Це яскраво ілюструється великою кількістю римських/ранньовізантійських оливкових пресів і ваг на висоті до 1 400 м, тоді як сьогодні в цьому гірському регіоні понад 900 м надто холодно для вирощування оливок [4].
Якщо зазирнути на Північ імперії – до Британії, то там можна знайти чисельні факти існування розвиненої виноробної галузі римлян на Півночі Англії. Деякі з винарень були настільки великі, що могли давати 10 тис. літрів вина на рік [5]. Сьогодні британці продовжують римську традицію, але здебільшого на Півдні держави, де розмістились досить імениті винарні. Для прикладу відзначені чисельними відзнаками ігристі вина виробника Gusbourn з Гемпшира.
Примітка: Додам, що в другій половині ХХ століття у зв'язку з глобальним потеплінням частково виноградники повернулись і на Північ, але серце англійської винарні б'ється на Півдні.
На Півдні імперії, а саме в Африці, історик Rhoads Murphey, який написав своє дослідження про Північну Африку в середині ХХ століття писав:
“Загальний річний обсяг зерна, яке відправляється з усієї Північної Африки (прим. крім Єгипту) до Риму, було достатньо для того, щоб прогодувати близько 350 000 осіб” [6].
Примітка: В середині ХХ століття та навіть зараз ніякого розвинутого сільського-господарства в цьому регіоні немає. Ба більше, розвинена іригаційна система римлян використовується і по сей день або закинута.
Його робота особливо цікава, бо відкриває не тільки те, що клімат досить довго був сприятливим для отримання хороших врожаїв в Африці, але й привідкриває історію на те, що римляни звели чудову іригаційну систему, яка допомагала сільському-господарству вижити в добу посухи. Себто імперія була досить адаптивна до кліматичних викликів. До слова, саме руйнування в добу арабів іригаційної системи і пов'язують з занепадом сільського-господарства в регіоні.
Підкреслюю, що завдяки сприятливому клімату у римлян були колосальні запаси капіталу (землі) для розширення виробництва продуктів харчування. Це в свою чергу було одним з факторів імперії, що допомагало оминати “Мальтузіанську пастку”, як мінімум до початку “Чуми Антоніна”.
Примітка: Про “Мальтузіанську пастку” детальніше в цій статті.
Цікаве доповнення про сьогоднішню дискусію щодо змін клімату: Хоч температури в добу Риму в окремих регіонах Європи і були вищі ніж сьогодні (наприклад, Іспанія була гарячіша на 2 градуси), але не варто сприймати ці факти як те, що потепління, що насуває на світ сьогодні, є цілком природним або циклічним процесом. Маса досліджень говорить не тільки про вплив людини на клімат (СО2), але й те, що до “Промислової революції” регіони планети мали різну швидкість нагрівання чи остигання. Себто теплий клімат в Середземномор'ї та Європі були локальним явищем [7], а не глобальним. Це важливо розуміти, коли ми в цілому говоримо про кліматичні зміни. Також, якщо подивитись на температуру на планеті, то ми побачимо аномальний стрибок саме в нашу добу:
Важливо розуміти, що кліматичні умови на всіх землях імперії не були однаковими впродовж 500 років. Певна стабільність характерна лише в ранньо добу імперії (себто до кризи ІІІ століття). Наприклад, історик Kyle Harper [8] вказує на деякі документальні свідчення, які згадують посуху в Північній Африці вже в ІІ столітті нашої ери. Історик посилається до одного з древніх біографів імператора Адріана, що правив з 117 року по 138 рік:
"Коли він прибув до Африки, вперше за п'ять років пішов дощ, і за це Адріан став улюбленцем африканців"
Kyle Harper в своїй книзі також вказує, що віддаленим відлунням суворості тої засухи можуть слугувати ціни на пшеницю в Єгипті: з десяти підтверджених цін на пшеницю в римському Єгипті до Антонінової чуми найвищий показник було зафіксовано у 128 р. н.е. (лише за чотири роки до цього в тому самому маєтку пшениця продавалася на 25% дешевше).
Для боротьби з посухою в Африці імператор Адріан розпочав будівництво великого акведука, що доставляв воду в Карфаген. Простягнувшись загалом більш ніж на 120 км, він входить до числа найдовших водопроводів коли-небудь побудованих римлянами:
Додам, що акведук це не просто сама конструкція, яка спрямовує потік води це ціла маса додаткових споруд на кшталт басейнів та сховищ. Це була колосальна інвестиція в інфраструктуру у ту добу:
Широкомасштабні африканські посухи 120-х років н. е., можливо, були першими поштовхами кризи посушливості, яка охопить регіон протягом наступних кількох століть. Цей епізод - лише одне нагадування про те, що золотий вік ранньої імперії не усбди був періодом безтурботного спокою.
Однак римляни, завдяки ефективним ринкам, інфраструктурі та розвитку іригаційних систем в Африці та на Близькому Сході, вчились протистояти природі.
Управління ресурсами та протистояння голоду.
Так як одним з головних джерел палива в ту добу була деревина, масова вирубка була дуже поширена. Ліси розчищали під сільське господарство, а римська економічна машина споживала величезні обʼєми деревини як для будівництва, так і для палива. Самі римляни були свідками цієї величезної вирубки лісів і вважали її невід'ємною частиною процесів в цивілізації.
Проте згодом вони замислились, що безконтрольна вирубка веде їх до нестачі цілого ряду типу деревини, тому вони зупинились. Історик Kyle Harper згадує в цьому контексті цікаву історію:
"День за днем вони змушували ліси відступати в гори і поступатися своїм місцем обробленим землям". (...) Адріан був достатньо стурбований скороченням запасів довгомірної деревини, тому оголосив деякі сирійські ліси імператорською власністю задля контролю їхню експлуатації.
Цей приклад привідкриває нам ще одну важливу деталь минулого: римляни досить непогано управляли ресурсами. Не усюди їм це вдавалось, але вони намагались раціонально підходити до своїх потреб та можливостей природи.
Для управління ризиками примх природи римляни вибудувати цілу мережу зберігання продуктів харчування з масою постачальників та виробників, аби посуха в тому чи іншому регіоні не поставила імперію на коліна.
Найвідомішою системою стійкості було продовольче постачання Риму. Залишки монументальних громадських зерносховищ (хореум), у яких зберігалися запаси продовольства метрополії, досі вражають уяву:
Наприклад, Хореум Galbae в Римі використовувалося не тільки для зберігання зерна, а й оливкової олії, вина, одягу і навіть мармуру. Horrea Galbae мало 140 кімнат (тільки на рівні землі) загальною площею близько 21 тис. кв. м². Обсяг сховищ у громадських складах можна оцінити на основі згадок про Септимія Севера, коли він, помираючи (211 р. н. е.), заявив, що залишає місто з достатньою кількістю їжі, щоб утримати мільйонне населення упродовж 7 років. Менша, але подібна хореа була побудована для кожного римського міста, містечка чи фортеці по всій Римській імперії [9].
Kyle Harper в книзі пише, що у ІІ близько 200 000 громадян Риму щомісяця отримували по 5 модій пшениці - це становить 80 000 тонн пшениці на рік тільки на суспільні потреби. Щоб нагодувати мільйони столичних ротів, море перетинала ціла флотилія глибоководних суден-зерновозів. Сигнальні човни в авангарді олександрійського флоту були видовищем, яке приводило радісні натовпи до берегів Італії, щоб подивитися на їхнє прибуття. Але найприкметніше, що перевезення зерна до Риму залишалося в приватних руках: купці отримували субсидії на перевезення зерна до міста, але в зерновий ринок була закладена така стійкість, що в період розквіту імперії Рим можна було прогодувати без застосування складної системи реквізицій (проте, Єгипет платив зерном свої податки).
В свой монументальній праці “The Roman Market Economy” історик економіки Peter Temin якраз досліджував ринкову економіку імперії. За його даними [10] принаймні половина пшениці, імпортованої до Риму за часів Августа, а можливо, і більше, була ввезена “підприємцями” того часу. Він посилається до одного з істориків, що стверджував, що частка зерна, ввезеного до Риму для Cura Annonae (державне підприємство імперії, яке забезпечувало Рим зерном), була приблизно 15%, що робить приватну частку сильно переважаючою.
Ба більше, Peter Temin, аналізуючи поведінку цін та писемні дані прийшов до висновку, що ринок зерна (ячмінь, пшениця і тп) більшість часу ним керувався виключно попитом та пропозицією. Втручання уряду у ціни відбувалось лише в часи турбулентності. До слова, Рим був не першим, який покладався на риночок, багато років до цього еллінський Вавилон також забезпечувався приватними постачальниками. Як доказ, він наводить вцілілі записи цін на зерно в Вавилоні (ячмінь):
Ціни в Вавилоні на вовну:
Період 464 рік до н.е. по 74 рік до н.е. це доба коли місто було підконтрольне спочатку імперії Ахеменидів, а потім після війн Діадохів перейшло до імперії Селевкідів (еллінська династія, засновником якої був діадох Александра Македонського на ім'я Селевк).
Тепер давайте подивимось на графік цін на єгипетську пшеницю. Зазначу, що як не дивно, але даних по цінах Риму не настільки деталізовані, як по Вавилону (краще збереглись в силу обставин). Однак, ми знаємо, що після Антонінової чуми імперія потонула в інфляції, й ці обривисті дані, що на графіку нижче й справді реагують на цей фактор, якщо дивитись на тренд:
Коливання, які ми спостерігаємо на всіх графіках чудово співпадають з політичними та фінансовими кризами, кліматичними змінами та іншими катаклізмами, які впливали на сторону пропозиції товару. Фактично перед нами й справді класична поведінка ціни, яка реагує на ринкові сили.
Якщо повернутись до державного підприємства Cura Annonae, то вона активно покладалась на приватних перевізників. Що нам говорить про досить розвинений ринок вантажних перевезень (просто уявіть потреби міста з мільйонним населенням). Cura Annonae укладала договори з приватними товариствами на поставку пшениці, а також пропонували купцям брати участь у цьому процесі.
Стимулами для залучення приватних перевізників були державні привілеї. Наприклад, імператор Клавдій різними способами винагороджував купців, які використовували власні кораблі, що перевозили щонайменше 10 000 модій, для імпорту зерна до Риму протягом п'яти років. Якщо купець був громадянином, він звільнявся від Закону Папія-Поппея, який карав бездітних. Якщо купець був жінкою, вона могла скласти заповіт без втручання опікуна-чоловіка. А якщо купець не був громадянином, йому надавалося громадянство. Згодом вже імператор Адріан розширив ці привілеї.
Цікаве доповнення про роль еліт: Окрім ринку та втручання уряду ще одним стабілізатором ринку пшениці виступали еліти. Зокрема, історик Kyle Harper в своїй книзі наводить ще один цікавий момент. У класичних містах існувала сильна ідеологічна настанова на те, що багаті люди вкладатимуть свої кошти у видимі суспільні блага. Ми дізнаємося про вельможу з римської Македонії, який обіймав посаду верховного жерця: власним коштом він ремонтував дороги, влаштовував ігри та змагання для народу, спонсорував полювання на звірів і гладіаторські бої; що особливо показово – він продавав зерно за ціною, нижчою від ринкової, в часи гострої потреби.
Епілог. Ми майже не можемо зробити ніяких кількісних оцінок імперії, бо у нас не вистачає даних, тому наші знання фрагментарні. Тим не менш, ці фрагменти складають враження, що перед нами держава абсолютної величі, яка придумала все до деталей, яка вміло використовувала свій час та природу, ефективно застосовувала принципи “ризик-менеджемнту”. Здається, що може бути не так? І тут на допомогу нам прийдуть археологічні дані, які повідають про хворобливе населення, епідемії та жахливу антисанітарію. Наступного разу зазирнемо на інший бік цієї золотої монети.
Підписатись на телеграм канал автора | Patreon
Джерела:
1.
2. G. Margaritelli, I. Cacho, A. Català, M. Barra, L. G. Bellucci, C. Lubritto, R. Rettori & F. Lirer. Persistent warm Mediterranean surface waters during the Roman period. 2020.
3. Dani Rodrik, Arvind Subramanian & Francesco Trebbi. Institutions Rule: The Primacy of Institutions over Geography and Integration in Economic Development. Journal of Economic Growth. Volume 9, pages 131–165. 2004.
4. Eva Kaptijn. The impact of climate on daily life. 2012.
6. Rhoads Murphey. The Decline of North Africa Since the Roman Occupation: Climatic or Human?. Annals of the Association of American Geographers: Vol 41, No 2. 1951.
7. Raphael Neukom, Nathan Steiger, Juan José Gómez-Navarro, Jianghao Wang & Johannes P. Werner. No evidence for globally coherent warm and cold periods over the preindustrial Common Era. 2019.
8. Kyle Harper. The Fate of Rome Climate, Disease, and the End of an Empire. Princeton University Press. 2017.
9. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D1%80%D0%B5%D1%83%D0%BC
10. Peter Temin. The Roman Market Economy. Princeton University Press. 2013.
