Сьогодні я відрізав у свого і без того недовгого сну годинку, щоби дістатись «Нової пошти», поснідати в «Першій пекарні»(бо вдома не встиг би) й подивитися собі нові теплі домашні штани — старі не дуже теплі, а в двох ходити не хочеться.
Мене тиждень не було на ринку, а стільки всього змінилося! Найбільша втрата — зник мій улюблений «Трикотаж із Узбекістану». Власне, там я і хотів подивитися штани. Я стільки гарних однотонних трусів із натурального матеріалу купив у тому магазині! Це було те, що я шукав багато років.
З'явився «Алі-Баба» — східні солодощі й сухофрукти. Навіщо? Уже є декілька схожих магазинів. Він виник, щоби ми до нього звикли, а потім би він зник, бо не треба нашому району стільки східних солодощів.
«Перша пекарня» працює з 7-ої. Тепер я розумію суть її назви. Можу припустити, як це: ти приходиш на роботу о 6-ій чи 6:30, навколо нікого немає, окрім волоцюг і голодних псів, нічого не працює, ти відкриваєш пекарню в щемкому передчутті можливості дарувати радість людям хрумкими круасанами й запашною кавою...
У всіх трьох закладах, які я відвідав цього ранку, я почув щось цікаве. Перше було в «Першій пекарні». Поїдаючи свою булку, я читав, і не звернув уваги, про що говорили працівниці, але чітко запам'ятав одну фразу: «Она нє вєріт ні в рай, ні в ад»...
На «Новій пошті» співробітниця казала своєму напарникові про іншого їхнього колегу: «Він уже не може працювати... Йому треба взяти вихідний. Він має пограти до ночі, а потім поспати цілий день». План порятунку відділення 107.
У магазині, де я шукав штани, грало радіо, і там я вихопив такий поетичний фрагмент:
Така на пафосі
А я на ланосі
...
І ти казала
Що таких як я
Не можна любити
Любити любити
Уявляєте: людина, яку не можна любити?
