Легка музика, приємний смак кави, аромат свіжої випічки… За вікном проносяться автомобілі. Чекання. Те, що вона найбільше ненавиділа. Відчуття безпорадності стискало її зсередини. Здавалося, час завмер. Вона дивилася на телефон що дві хвилини й з роздратуванням відкладала його назад.
Пальці нервово постукували по столику. Навіть неймовірний аромат кави не міг заспокоїти.
«Ну де ж він… Чому досі не на зв’язку? Він уже мав дістатися бази…»
Знову — телефон у руках. Повідомлень немає. Заряд: 39%. Вона підійшла до стійки:
— Вибачте, у вас можна зарядити телефон?
Бармен кивнув у бік розеток.
Вона неквапливо підійшла до іншого столика, підключила телефон. Знову — перевірка повідомлень. Порожньо. Сльози блиснули в очах. У голові рояться нав’язливі, жахливі думки: «Він же казав — найскладніше це дорога. Дістатися позицій і повернутися назад. Там — найбільша небезпека…»
Тривога стискала душу. Востаннє вони бачилися три місяці тому — на кухні, з мартіні в руках. Пів години обіймів. Тиша. І дзвінок: машина вже під’їхала. Коли він відходив, по щоці скотилася сльоза. Занадто мало слів, занадто мало часу.
Її вирвав з думок голос Олі:
— Ліна, ти? Привіт! Давно не бачились!
З випускного — жодної зустрічі. Та й у студентські роки тісно не дружили. Хоча кав’ярня була улюбленим місцем перед парами — тут завжди варили найсмачнішу каву.
Оля щебетала:
— Як ти? Чим займаєшся? — І не чекаючи відповіді, плюхнулась на стілець поруч. — Гарно виглядаєш.
Сиділа манерно, літери ковтала — пухкі губи заважали розмовляти. Моргнула довжелезними віями:
— Уявляєш, я така зла на Ромчика! Забув документи, його перестріли ТЦКшники. Довелося терміново шукати адвоката. Витягнувто він його швидко, за півгодини! Але сума… Жах! Довелося скасувати похід у салон.
Ліна кинула погляд на телефон.
— Старенький у тебе. Мені Ромчик на день народження подарував найновішу модель. А ти так собі нікого й не знайшла?
Оля нахилилась до столика, вочевидь чекаючи на відповідь.
Ліна неквапливо відпила каву:
— Я нікого і не губила. Та й у хованки не граю.
Оля далі говорила про море, групу, адвоката, витрати… А Ліна вже поринула в інше.
Він подзвонив. “Я тобі надіслав подарунок. Цього разу не відмовляйся. Знаю, як ти любиш фотографувати природу. Фотографуй для мене — я тут бачу лише пусту землю й сіре небо. Ну, фейєрверки не рахуються.”
На пошті вона отримала той самий телефон, який зараз повільно заряджався. Але вже давно нічого не фотографувала. А даремно… На вулиці цвіли каштани — неймовірні, на тлі блакитного неба з білими хмарками.
— Оль, мені вже час. — сухо сказала Ліна, взяла телефон і сумочку. Пішла, не озираючись.
На зупинці вона побачила ще одну однокурсницю — втомлену, з важкими пакетами. З-поміж продуктів стирчав блок цигарок.
Небо тьмяніло, легкі білі пухкинки поступились важким, сірим хмарам. Лише з краєчка виглядало блакитне небо і жовте сонце.
— Привіт, Кать.
— Привіт. Гуляєш?
— Так. Вирішила трохи розвіятись, пройтися по центру. Зараз усе таке зелене. І небо гарне. — Ліна підняла голову. — Он яка величезна хмара, крізь яку пробиваються сонячні промені.
— Та ніколи й угору глянути… — буркнула Катя.
— Завезу продукти і на другу зміну. Я ще на одну роботу влаштувалась.
— А як Саня? Він на фронті? — запитала Ліна, поглянувши на блок цигарок.
Катя замахала руками:
— Та ти що, не дай Боже! Я сказала хай краще вдома сидить. От днями хотів у магазин за пивом заскочити, а біля під’їзду вже ті вурдалаки у формі. Чекають! А куди йому воювати — тиск, серце, ендокринна система… навіть діабет. Хай оті депутати воюють чи поліція.
Ліна з сумом подивилась на жінку. Підійшов тролейбус. Катя поспішила сісти. Вона залишилась й вирішила пройтись пішки. Поки немає дощу.
Телефон билимкнув:
«Привіт. Я ок. Вибач, що не писав. Сарлінк нахитнувся, та й світла не було. І ще — до вас табун летить. Наші частково збили, але їх надто багато. Будь обережна.»
Сирена. Її завивання перекрило все.
Ліна поставила сердечко під повідомленням. Почала набирати відповідь. Стирати. Набирати знову. Стільки хотілося сказати: що вона хвилюється, що скучила, що згадує обійми… Їй страшенно бракує його.
Нарешті написала коротеньке повідомлення, прикріпила смішну картинку й фото каштанів на фоні блакитного неба, яке вже затінювала сіра хмара.
Вона пішла через Алею Героїв. Жовто-блакитні та червоно-чорні прапори тремтіли над портретами. Знайомі обличчя. Знайомі прізвища. А у вухах лунали голоси — Олі, яка розповідала, як чоловік “відкупився”, і Каті — про Сашка, що ховається під її спідницею.
Ліна заплакала. Перед нею — маленький хлопчик з мамою. Вони стояли біля портрета Героя. Він пишався своїм татом і страшенно сумував за ним.
Раптом — наростаючий гул. Постріли. Вибух. Небо розчахнулося червоним. Земля здригнулася. Машини заголосили сигналізацією.
І знову — повідомлення:
«Як ти? Напиши,
будь ласка. Мені сказали, у вас там прильот».
