Автор есе — Роман Гурський
Спеціально для The Rock Spectrum
Преамбула
Якось мій хороший друг із Німеччини запитав, що йому варто послухати з української музики. Йому вже понад 70, він прихильник Доннована і The Rolling Stones. А ще додав, що йому сподобався «Океан Ельзи». Мене мов струмом вдарило. І не лише тому, що я особисто не люблю Вакарчука і його творчість. А в першу чергу тому, що в нас є набагато крутіша музика. Проте як пояснити старому німцю всю велич, наприклад, «Гадів» і як передати суть гурту? Так, звук і музику він почує, але погодьтесь, що «Гадюкіни» — це не лише музика, бо значну їхню вартість становлять саме вірші. Та і як пояснити культовість цього колективу? Чому він такий важливий і дорогий для нас? Спробував це описати. Що з того вийшло — до вашої уваги.
Відразу висловлюю вдячність двом класним хлопакам і не менш крутим музикантам. За передмову — людині, без клавіш якої не було б «Гадів», Павлу Крахмальову. А фронтмену «Мертвого Півня» та автору книги «Всьо Чотко: Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» Юрку Рокецькому за фотографії, якими він залюбки поділився із власного архіву.
Передмова.
Дуже дякую Роману за думки, відношення і точку зору.
Феномен «Братів Гадюкіних» не розгаданий мною досі...)
Кузя (Сергій Кузьмінський) вмів зарядити музику геніально-простими, і водночас, поетичними образами та лінгвістичними зворотами. Він вмів розповісти правдиву історію звичайної людини, що живе поруч. А ще, він був геніальним Менеджером! Кузя створив, напевно, сам того не розуміючи, таку собі «свою комфортну бульбашку» — колектив-формацію, з якою можна було йти і в розвідку, і на барикади — обʼєднання кардинально різних людей («аби був не фраєр»), яким є, що сказати.
В 2011 році в Київському Палаці Спорту «Гади» з провідними Пацанами українського рок-н-ролу проводили трибʼют-концерт памʼяті Кузі... Велика дяка кожному, хто був там... Радість і сльози; крики, співи і мовчання; політики; характерний запах під растаманськими прапорами в залі; вагітні жінки; діти... Всі були разом. І тоді ми вирішили нести свій штандарт далі. А Кузя, знаю, все контролює зверху.) Так шо, ше «поговоримо» трохи.
Я люблю ту формацію «Гадів» тому, що вона, сука, якась правдива.)
Ще раз дякую.
Павло Крахмальов — музикант, клавішник гурту «Брати Гадюкіни».
Біблія каже, що всі ми брати. Я б додав, що всі ми Брати Гадюкіни
Конвульсії «совка»
Для того, щоб розуміти явище «Братів Гадюкіних» в Україні кінця 80-х і початку 90-х, треба ширше розуміти контекст і культуру України загалом. Після послідовних смертей кількох генсеків СРСР, які в народі назвали «перегонами на лафетах», у 1985 році до влади в «тюрмі народів» приходить Горбачов. Не можна сказати, що Горбі, як його ніжно називали на Заході, дуже хотів щось змінювати чи мав якісь ліберальні або тим паче демократичні погляди. Навпаки: каральна психіатрія продовжилася, цензура нікуди не зникла, а ідея утисків інших націй у «совку» тільки зміцніла.
Проте він не мав вибору. Трагедія в Чорнобилі, яку не вдалося замовчати, провальна війна в Афганістані та різке падіння цін на нафту призвели до ослаблення режиму. Тому, хочеш чи ні, ти не зможеш у таких умовах тримати величезну державу в кулаці. Особливо якщо вона складається з багатьох різних націй, культур та традицій. Так настала «Перестройка».
Спів як засіб
Україна посідає перше місце у світі за кількістю народних пісень. Це дійсно правда, на відміну від міфу про «другу наймилозвучнішу мову». У нас співають усі та про все, незважаючи на талант або вміння. В нас є бажання співати. Наші пісні часто сумні, що ріднить їх із піснями пригноблених темношкірих рабів у Південній та Північній Америці, зі співів яких колись народився блюз, а від нього і вся сучасна популярна музика. Ми — щось схоже, тільки нас намагалися зробити рабами набагато довше.
Ми співаємо, коли нам болить, коли ми обурені, коли нам добре і просто коли маємо час. Ми співаємо про кохання, війну, секс і сміх. Весілля, похорон, хрестини, будь-яке застілля, військовий похід чи просто пиво з кумом — ми на все маємо пісню. Ми співали під бандуру 300 років тому, а сьогодні граємо метал або читаємо реп. У піснях ми, як і всі, прославляємо своїх героїв і знищуємо ворогів.
А ще — і я вважаю це унікальною особливістю українців — ми багато сміємося. Причому навіть із найстрашнішого. Психологія каже, що цей механізм працює дуже просто: якщо ти висміюєш потужного і величезного ворога, він перестає бути загрозою і стає комічним. А з таким легше боротися. Як співала Віка Врадій: «Моя Україна з горя почорніла, тяжко заробляє, але ще співає рок-н-рол».
Весь багаж української музики збирався дуже багато років. Нагадаю, що тяглість нашої державності ми починаємо від скіфів, сарматів та Трипілля. Потім на території сучасної України виникла потужна держава, яку історики назвали Київською Руссю, згодом була Гетьманщина і так далі. Тобто історичності нам не позичати. До речі, цікавий факт: у мові Київської Русі було дуже багато слів, які збереглися в українській до сьогодні. Одне з них, наприклад, — мед. Нагадаю, що до повномасштабної війни саме Україна посідала перше місце у світі за експортом цього продукту.
Але повернімося до новітніх часів. Українську культуру і мову забороняли протягом століть, але ми — нація, яка ніколи не кориться. Тому було би безглуздо очікувати, що ми дослухаємося до всіляких «емських указів» чи «валуєвських циркулярів». А отже, ми продовжували співати своїх пісень, хрестити дітей у своїй церкві й пам'ятати свою історію. Але робили це тихо — на своїх кухнях і в підпільних товариствах.
І от настає 1985-й. Ніби є гласність, Перебудова і так далі. Проте нам усе ще страшно. І цей страх обґрунтований — після репресій, Голодомору, каральної психіатрії, Розстріляного відродження та справи Стуса, яка на той момент була ще зовсім свіжою в нашій пам'яті.
Вудсток по-українськи
Але у 1989 році стається український Вудсток — саме так називають фестиваль «Червона Рута» у Чернівцях. Його назва — це пісня Володимира Івасюка, нашого генія, який у 70-х писав речі, не гірші за Джона Лорда з Deep Purple. Він був настільки крутий, що перемагав у всесоюзних конкурсах виключно з українськими піснями. А це, скажу я вам, показник.
І от у 1989-му ми проводимо свій фестиваль української пісні. Там ще присутня номенклатурна «партія», але люди потайки проносять на стадіон синьо-жовті прапори. Все відбувається під наглядом КДБ, але зі сцени звучить виключно українська мова. Нас ще б'є міліція, але ми вже заявили про себе. Комсомольцям аж зуби зводить, коли наприкінці фестивалю на сцену виходить Василь Жданкін з українською бандурою і разом з усім стадіоном виконує «Ще не вмерла України», якій згодом судилося стати славнем нашої держави. Подейкують, що під час його виступу радянські спецслужби навіть намагалися перерубати кабель живлення, щоб знеструмити сцену. Інформація не підтверджена, але дуже в дусі СРСР. Нагадаю: до остаточного повалення режиму залишалося ще два роки.
І подібно до того, як сексуальну революцію та епоху хіпі уособлює американський Вудсток 1969 року, так само відродження модерної української культури в сучасній історії можна починати від «Червоної Рути 1989». Весь фестиваль просто вибухає новою українською піснею. Виявляється, вона у нас є. Виявляється, люди роблять якісну, фірмову музику. Виявляється, мову не забули. Тут грають рок, співають барди, читають перший український реп і роблять перші спроби в євроденс.
«Брати Гадюкіни», «Кому Вниз», Марія Бурмака, «Мертвий Півень», «ВВ», «Тартак», «ТНМК», «Димна Суміш», Катя Chilly, Сестричка Віка, Тарас Чубай, Олександр Пономарьов — усі ці зірки у різний час засвітилися саме завдяки «Червоній Руті». Крім того, цей фестиваль був конкурсним, і «Брати Гадюкіни» свого часу беруть на ньому друге місце. А перше виборює наша рок-діва Віка Врадій з піснями, які їй написав фронтмен «Гадюкіних» Сергій Кузьмінський. Тобто це був його персональний тріумф і бенефіс.
Who is Kuzya?
І аж тепер ми можемо перейти до «Гадюкіних» і Кузі особисто. Власне, почати варто з нього самого. Фронтмен, вокаліст, автор більшості текстів та музики. Як він сам казав, син «русскіх асвабадітєлєй» — його тато був типовим совєтським інженером, а в сім'ї панувала виключно російська мова. Проте свідомість Кузі та конфлікт із батьком підштовхнули його до чіткого вибору: він вирішив бути українцем.
Сам Сергій — класичний рокер тієї епохи. За спиною — музична школа класу фортепіано, колосальний досвід гри на весіллях по всьому заходу України та в'язниця за зберігання наркотиків. Коли він виходить на волю, на вулиці якраз вирує Перебудова. Залізна завіса ще не впала, але з-під неї вже щосили просочувалося свіже повітря. «Голос Америки», «Радіо Свобода», контрабандні платівки Led Zeppelin чи Pink Floyd — за все це ще можна було сісти, але воно вже масово з'являлося в підпіллі. Йшов шалений обмін інформацією.
Саме в такий світ виходить Кузя, який вперше закрив питання з наркотичною залежністю. І що робить цей львів'янин? Звісно, марить створенням рок-гурту. Кілька дзвінків з комутаторного телефона, кілька зустрічей, знайомі музиканти, і так у 1988 році починається ця історія.
Львів тих років мав величезну перевагу: він географічно й ментально був ближчим до Європи. Сюди приїжджали перші хіпі з москви, країн Балтії і навіть з-за Кавказу. Тут було значно простіше дістати прогресивну музику, і цим Кузя користувався на повну. У підлітковому віці він уже заслуховувався The Rolling Stones, Tina Turner, Suzi Quatro, Free, The Yardbirds, Led Zeppelin та Deep Purple. Подібний коктейль не міг не справити враження на юного музиканта в СРСР, якому раніше це було недоступно. Тому відгомін цих виконавців ми чуємо як у музиці, так навіть у назвах пісень «Гадюкіних». І це я маю на увазі «Імігрант Сонг» як омаж на «Цепелінів».
Причому, якщо Захід отримував цю культуру дозовано, альбом за альбомом, то на радянських неформалів вона вилилася цунамі — усе й одразу. У пісні «Америка», наприклад, Кузьмінський іронічно фантазує, як він вперше поїде до США і що там на нього чекає. Окрім хмарочосів, марихуани та «МакДональдсу», він співає, що зустріне там Міська Джаггера (переінакшивши ім'я фронтмена Stones у галицькому стилі), і разом вони підуть у гості до Тіни Тернер. Цей мікс блюзу, панку, ска та класичного рок-н-ролу став музичним фундаментом «Братів Гадюкіних».
Але не менш важливими є тексти. Кузя мав унікальний талант загортати свої вірші в подвійну обгортку. Якщо не вникати в суть, то вони здаються просто веселими хуліганськими піснями: соковитий галицький діалект, кумедні метафори, побутові комічні ситуації. Але якщо копнути глибше, за цим фасадом ховається глибока недовіра до радянських реформ, тотальна критика радянської системи та режиму, сатира на «совкову» ментальність та абсолютна віра в майбутню незалежність України.
В цьому і є геній Сергія. Наведу кілька прикладів.
У пісні «40 пачок "Верховини"» він співає про «вітер змін», про те, що «в країні стало весело», «всі переродилися» і «навіть захитався трон КПРС». Здавалося б, ось вона — свобода. Проте ліричний герой пісні все одно тримає недоторканий запас: 40 пачок цигарок «Верховина», мило, майтки і майка, шапка, чоботи, куфайка і з начосом калісони. Про що це? Мило — тотальний дефіцит в СРСР, куфайка (тепла ватяна куртка) та теплі підштанники — це класичний набір для заслання на Сибір або чергового тюремного терміну. Тобто, попри всю ейфорію Перебудови, український обиватель не розслабляється, а чекає, що за ним ось-ось може приїхати «чорний воронок». Ну а цигарки — це одвічна тверда валюта радянських (і не лише) таборів і тюрем.
У пісні «Міську, вважай» він звертається напряму до «Міська» (Михайла Горбачова) з відвертим попередженням, аби той начувався і не намагався силою втримати імперію. Наприкінці 80-х таке застереження до першої особи держави було просто немислимим і смертельно небезпечним кроком. Це була шалена сміливість, замаскована під побутовий стьоб. Але в останньому куплеті з'являється метафорична надія: «Очі позатуляли руками з мозолями, може, над вертепом щось знову засіяє». Це пряма відсилка до Вифлеємської зірки та Різдва — символу народження чогось нового, нової епохи.
Всі ці геніальні у своїй простоті сентенції в темах, образах, способах вираження та лінгвістичних зворотах мали підтримку в групі, а відтоді й в суспільстві. Така собі Правда, яка була зрозумілою, яку підтримували самі музиканти і вміли це доступним чином донести до слухача.
Поруч із цим, весільний досвід Кузі дозволяв йому філігранно, з хірургічною точністю описувати українське село: сварки, бійки, кохання, ревнощі, шлюбні звичаї та сусідські війни. Він давав своїм персонажам настільки архетипові імена, що слухач миттєво впізнавав у них своїх знайомих: «Петро Величко дембельнувся, Наталку Щур повів на шлюб…». Це портрет самого народу. Бо ти, коли слухаєш, згадуєш, що у твоєму селі є Наталка, є люди з прізвищем Щур і є не один Петро. А його фірмове поєднання непоєднуваного створювало неповторний пасторальний сюрреалізм і гумор: «Трактор в поле виїхав орати, участковий свій мотоцик наладнав, а мені так хочеться співати, бо в житті я вперше покохав». Це одночасно і смішно, і неймовірно тепло.
Всі хочуть «Гадів»
Після 1991 року «Брати Гадюкіни» виходять на абсолютний пік популярності. Вони випускають альбом «Ми хлопці з Бандерштадту» (1991), на обкладинці якого майорів червоно-чорний прапор та серп з молотом. Заголовна пісня про львівських батярів, які хоч і здаються хуліганами, але насправді відповідальні та готові взяти до рук зброю заради захисту своєї землі, стала маніфестом покоління. Життя підтвердило це пророцтво: сьогодні дуже багато колишніх футбольних фанатів та неформалів захищають Україну в лавах ЗСУ.
Наступний альбом «Було не любити» (1994) з пишногрудою дівчиною у самому лише віночку на обкладинці взагалі шокував консервативне українське суспільство початку 90-х. Західні гурти на кшталт KISS робили таке давно, але «Гади» перенесли цей рок-н-рольний епатаж на наш ґрунт, вплітаючи в нього суто українську ідентичність.
Вдумайтесь у це ще раз: 1991 – чорно-червоний штандарт, 1994 — дівчина топлес. І мова не про «якісь там фото», а про обкладинки альбомів. Це був ризик, причому не лише репутаційний. Такі речі вимагають «підпису про повну згоду» від всього гурту, бо в разі провалу, «на Соловки» їхати всім. Вкотре нагадаю: Україна щойно відновила незалежність і ніхто не знає, чи втримається вона і чи не буде радянського реваншу. Тим більше, ми всі вже були навчені минулим: УНР, ЗУНР, Акт злуки, сварки, міжусобиці, втрата незалежності – все це ми мали всього 70 років тому.
І такі вчинки були би нереальними, якби Кузьмінський не зібрав навколо себе гурт однодумців, які дивились в одному напрямку і підтримували ідеї одне одного. Мабуть, тому, що в той час в такому напрямку насправді дивились українці. Це просто була формація, дуже схожа на нашу країну в мініатюрі. Навіть з певними «особливостями» нашого тогочасного суспільства. І, подібно до всієї нації, «Брати Гадюкіни» також пішли ва-банк, відчувши, що так буде правильно. Тільки так буде по-справжньому. Вони тоді зрозуміли важливу річ: про це не можна мовчати, тому голосно заявили про те, що люди потай обговорювали вдома.
Але великі концерти принесли перші серйозні гроші, а з ними повернулися й старі демони. Кузя знову зривається у важку наркотичну залежність. Мій хороший друг у 90-х жив у квартирі навпроти одного чувака з тусовки «Гадюкіних» і згадував, що в сезон там ледь не цілодобово варили макову соломку. Контекст епохи теж сприяв: розвал економіки, дика гіперінфляція, цілі валізи купоно-карбованців, які не вартували нічого, сірість буднів і повна відсутність розуміння майбутнього. Для творчої людини з тюремним досвідом за плечима це були ідеальні умови, щоб шукати розради в одному уколі.
Лікування і розпад гурту
Кузю врятувала музика та віддані слухачі. Українська діаспора в Бельгії допомогла організувати Сергію виїзд на серйозну європейську реабілітацію. Він пройшов цей шлях і зміг відмовитися від важких речовин, залишивши у своєму арсеналі хіба що легку марихуану. Хлопці з гурту в той час займались музикою порізно: хтось грав із «Лесик Бенд», хтось пробував роботу на студії, хтось і зовсім відклав інструмент.
Проте після трьох знакових альбомів Кузя відчув, що «виписався» з рокабілі-формату. Живий рок-н-рол його більше не надихав — Сергія повністю поглинула електронна сцена. Нове захоплення, хороші гонорари за діджей-сети та стріла Купідона вказали йому шлях до москви, де він жив і працював як DJ Кузя, а згодом DJ Pubert наприкінці 90-х та на початку нульових. Під час Помаранчевої революції він палко підтримував Україну, але повернувся додому лише у 2006 році. Повернувся, щоб гучно грюкнути дверима. Хоч тоді він ще не знав свій страшний діагноз, та онкологія гортані прогресувала.
Що таке Україна нульових?
Щоб розуміти контекст того самого повернення «Гадюкіних» у 2006-му, варто згадати, чим була Україна тих років. росія методично готувала підґрунтя для нашого поглинання. Перша серйозна військово-політична спроба «промацати» наш суверенітет відбулася у 2003 році під час конфлікту навколо коси Тузла. Тоді президент Кучма зреагував максимально жорстко — розгорнув артилерію і продемонстрував готовність стріляти на ураження. Росіяни відступили, але змінили стратегію на «м'яку силу».
З початком 2000-х розпочалася тотальна культурна експансія. Російські медіаменеджери очолювали українські телеканали, ефіри були забиті російськими серіалами, які возвеличували їхнє військо, правоохоронні органи і бандитів («Менти», «Бригада», «Солдати», «Кадети»), російськомовною попсою та книжками. Куди не глянь — всюди імперський культурний продукт. Ти зранку прокидався під російськомовне шоу, їхав на роботу під російський блатняк у таксі, весь день мав справу з російським бізнесом, а на завершення дня дивився їхній серіал або читав їхню книжку.
Українські артисти, порівнюючи мізерні гонорари вдома і величезні бюджети в москві, масово переходили на російську мову. Фоззі з «ТНМК» колись розповідав мені в особистій розмові, що їх теж активно кликали на гастролі до росії, але ставили жорстку умову: записати 3–4 треки «на общєпанятнам». Наші слобідські козаки принципово відмовилися. Але загалом це були метастази окупації мізків, які згодом і призвели до того, що частина людей на Сході та Півдні перестала сприймати росію як чужу державу. Російські спецслужби за гроші своїх платників податків блискуче підготували інформаційний плацдарм для майбутнього вторгнення.
Лебединий концерт
І ось у 2006 році, у самий розпал цього російського культурного шабашу, «Брати Гадюкіни» раптово анонсують грандіозний концерт у київському Палаці Спорту. Сам Кузя спочатку поставився до цієї ідеї скептично. Він не вірив, що старий україномовний рок-н-рол здатний зібрати публіку в часи, коли з «кожної праски» лунала модна російська попса з напів оголеними співачками. Тим більше, що на той момент від останньої збірки «Гадів» минуло вже 10 років, а альбом виходив цілих 12 років тому.
Але далі просто творилась історія. Квитки розмели за лічені дні. І це без додатків, а ніжками до каси треба було йти. У залі зібралася вся політична, культурна, спортивна та журналістська еліта країни. Але головне, що прийшли люди, які пам’ятали, що таке «Брати Гадюкіни». Восьмирічні діти разом із батьками напам'ять співали кожен рядок. «Гадів» не просто не забули — вони закріпили за собою звання легенд. Маючи в активі всього три студійні платівки, вони назавжди змінили траєкторію нашої культури.
Наступним історичним моментом став триб'ют-концерт «Я вернувся домів», організований уже після смерті Кузьмінського у 2009 році. Мабуть, народ відчув потребу в «Гадюкіних» і їхній музиці. Тому на одну сцену вийшли гурти абсолютно різних епох, аби зіграти пісні «Гадів». Багато з тих каверів настільки прижилися, що сьогодні важко уявити «Кому Вниз» без їхньої монументальної версії «Хлопців з Бандерштадту», а «ТНМК» — без «Файного міста Тернопіль». Свою шану Кузі тоді ще віддали «ВВ» («Всьо чотко»), Святослав Вакарчук («Мостиська»), «Гайдамаки» («Гей, Іване»), Саша Чемеров («117-та стаття») та багато інших. Ну і, звісно, весь час на сцені були інші учасники гурту, які грали разом із запрошеними гостями. Я впевнений, що без них всі ті пісні позбулись би левової частки своєї ідентичності. Тому тут велика вдячність їм за ідею, організацію та сам виступ.
Пам'ять
Поховали Сергія Кузьмінського з почестями на Личаківському цвинтарі у Львові — поруч із Франком, Шашкевичем, Крушельницькою та тим же Івасюком. Його пам'ятник — це унікальний монумент: ідеальне дзеркало з лицьового боку та фактурна іржа з тильного, що символізує дуалізм його бунтарської натури.
Щодо пам’ятника досі точаться дискусії, наскільки він точно передає особу Кузі, оскільки автор монументу не знав музиканта особисто. Але його, я вважаю, можна сприймати саме як думку шанувальника збоку. Звісно, люди, які дружили з Кузьмінським, могли б багато чого додати чи забрати з цієї концепції, але, все-таки, більшість українців знають свого кумира «здалеку», рівно настільки, наскільки він це дозволяв.
Що таке «Гадюкіни» сьогодні?
Сергій Кузьмінський і всі «Гадюкіни» ніколи не прагнули бути голосом покоління, трибунами чи пророками — вони просто хотіли грати свій чесний рок-н-рол, зібравши довкола себе пістрявих і професійних однодумців. Але не стати ним у часи руйнації радянської імперії вони просто не могли. Їхні чесні тексти сьогодні слухає вже третє покоління українців, тому що хлопці змогли намацати оголений нерв нації. Сам Кузя не був рафінованим, вилизаним чи ідеальним героєм. Він просто був «своїм чуваком» із сусіднього під'їзду, від якого в найпохмуріші часи хотілося почути: «Всьо чотко!». І цим словам повірила вся країна.
Чи є такий підхід чимось новим для нашої культури? Ні. Першим, хто почав розмовляти з народом його ж живою, нецензурованою мовою про болісні рани, був Тарас Шевченко. Кожна епоха народжує своїх пророків, навіть якщо самі вони від цього статусу всіляко відхрещуються.
Бо коли сьогодні в навушниках школяра звучить «117-та стаття», коли мер Тернополя підспівує зі сцени про «ширку й димедрол», і коли вояки в бліндажах під Констахою заявляють, що «Ми хлопці з Бандерштадту...» — це все і є Брати Гадюкіни. Це і є той рок-н-рол, який і досі лікує наші «совкові» рани.
Роман Гурський, палкий шанувальник творчості «Братів Гадюкіних».
