Трава гладила її старі шкіряні чоботи, вмиваючи їх собою. Засохлий бруд танув під її лагідними дотиками, залишаючи темні сліди на зелені. Вона знала: треба зберігати спокій. Проте серцевина була занадто схвильована, щоб вдавати байдужість. Очікування тривало вічність і поки чекала вона не жила, але нарешті тепер ця енергія прокидається в ній, а кайдани чекання тануть, як роса скоро розтане на ній. Ні, вона не могла — просто не мала сили стримуватись, ніби все минає як завжди. Вона тремтить, бо тремтиться, розсипається прокладаючи забутий шлях, бо так має бути, вона торкається, бо хоче. Бо вона жива...
Він відчував її. За кілометри, крізь туман і ліси, але відчував. Це почуття текло по ньому, вирувало в жилах, заповзало під старі мостини, які тріщали й розсипалися порохом, невзмозі втримати цієї дикої напруги. Воно гатилося об кам’яні стіни будинку, вибиваючи з них вікову старість, пил і пісок. Сиза пліснява загравала з ним, намагаючись сховатися по кутках. Тріснуте скло кричало в шибах, розлітаючись на друзки, та це почуття його не відпускало. Воно заполонило весь дім, просочилося в кожен заіржавілий цвях, змушуючи стіни дрижати. Ще трохи. Ще зовсім трохи... Все ж таки, довге чекання — то найгірший вид психоз.
Вона йшла. Просто вперед. Углиб лісу. Довкола вирувало стільки життя — напевно, як колись у ній самій. А може, вона завжди була такою? Вже й не пам'ятає. Та й навіщо пам'ятати, якщо часом легше взагалі не відчувати? У голові роїлася купа думок, зате на душі панувала холодна пустка. Дивно, коли людину зсередини розриває між цими двома світами. Дивно, бо що саме вони тоді відчувають? Трава так чіплялася за її ноги, ніби бачила в ній божество, що несе останню надію. Чому взагалі існує ця надія, коли навколо — нічого? Потрібно було придивитися до цих холодних обіймів природи, можливо, серед них знайдеться щось корисне. Дерева намагалися тиснути їй руки; їхні гілки були такими ж холодними, як і вона сама. Але навіщо ці зайві контакти? Вона ніколи не любила доторків чужих людей, от і закувала себе колись у тонку павутину мережива. Одні не підійдуть, бо засоромляться власної нікчемності; інші не зачеплять, бо шукатимуть виточеніших ниток, дрібнішого мережива, яскравіших кольорів ніж у неї. Хтось не живе лише для того щоб робити перед оточуючими вигляд життя. І лише хтось один наважиться прийняти себе і наблизиться, хоч і не зможе повністю торкнутися її. Прекрасно.
Зі старими гілляками у неї було куди більше спільного. Може, дозволити собі один дотик? Може, там вона знайде те, що шукає? Дівчина зупинилася біля старої берези, чиє віття накривало стежку, мов шатро. Почала повільно знімати тонку пальчатку і знову поринула у роздуми. А що ж вона шукає? У грудях завило пронизливо, ніби вовки голодної зими, і зашкребло, мов скажені кішки. Тварин вона хоч бачила, знала їхню природу, знала, як лікувати рани після їхніх укусів... Але що робити з виразками в самій душі, коли жодні ліки туди не дістають.
«Не думай. Просто йди. Видихни і йди», — наказала сама собі. Вона впевнено натягнула пальчатки назад, міцніше перехопила важкий шкіряний саквояж і рушила далі, не знаючи кінцевої мети. Дощ моросив, зрошуючи її пухнасте волосся, западаючи в нього, як у м'яку подушку. У вишині її супроводжували чорні ворони, які ніби силилися щось прокричати. Але вона мовчала. Вона завжди мовчить. Що більше мовчиш, то легше, чи не так? Сил говорити вже не лишилося, а зупинятися вона не звикла. Та й про що розмовляти, коли думки в голові самі ведуть свій нескінченний діалог? Цікаво, це знову теплі сльози на щоках, чи це просто холодний дощ посилюється?
Шкіряний шнур із силою вдарив по спині кобилиці, підганяючи її щосили. Зроду бідолашна тварина ще так не мчала. В очах візника все злилося в суцільну сіру пляму, але кінь не збавляв шаленого галопу. Важкі грозові хмари закрили собою весь білий світ, і він став темним, як у старих грізних казках, як в сивих історія, як у забутій правді, що тепер поверталася на землю. Краплі дощу періщили безжальніше за батіг. Посохла, спрагла земля жадібно вбирала вологу.
Повізка влетіла до міста якраз у ту мить, коли небо розітнула сліпуча блискавка. Грім на мить змусив усе селище заніміти й зупинитися; всі погляди з острахом звернулися до неба. Тишу перервав лише хрипкий крик кобилиці — вона прагнула виговорити свій біль не менше за людину на козлах.
— Лихо прокинулося! — несамовито крикнув візник, і налякані городяни миттєво оточили його, поки густий морок непомітно стискав свої обійми навколо них.
