Розділ 2. Темрява

" Що відчуваєш? Що ти відчуваєш?". Один знайомий лікар казав їй частіше думати про те, що вона відчуває. Якщо зможе почути себе, то їй стане легше чути інших. "Що відчуваєш? Холод? Так, напевно, холод. Але цей холод зовні чи всередині?" Якщо вона живе в цьому холоді, то як зрозуміти, де він, звідки походить і що вона взагалі відчуває? "Як це — знати, що відчуваєш? Знати й не затерпати, не завмирати, вдихати й не плакати?". Ні, це була погана порада.

Темрява, дощ, вітер, розмокла дорога, яка перетворюється на калюжу, і невідомість — це все, що її зараз оточує. "Цікаво, що відчуває все це довкола?" У неї інколи виникали думки — так, думки, це єдине, що в неї залишилося, — що ВСЕ забрало її відчуття.

Ось вона ступає крок, і брудна вода збуджено підстрибує, розлітається, падає — і стільки в цьому експресії й життя. Ось довкола тремтить гілля, вітер шалено несе його з собою, і в цьому стільки людського спілкування та взаємодій. Ось втомлено темрява опускається все нижче, наче працювала весь день, і, здається, видно, як вона повільно позіхає й простягає зморені руки.

Вихопивши одну думку, мов пташку з зграї, вона читає її: «Навіщо я тут? Чому? Я могла б бути в місці, яке називаю домом». Напевно, одне зі значень дому — це комфорт, а комфорт — це завжди неволя. Вона хотіла бути вільною, настільки, що лишилася без почуттів, але стала заручницею власної голови.

Ну ось, майже нічого не видно, лише силуети. "Страшно? Вже занадто доросла, щоб боятися, просто йди вперед. Насолодитися? Хотіла б... Коли ти востаннє так робила? Тепер не вмію".

Уперед. Довго ще? Вона 99.9 відсотків життя тут не була, звідки їй знати? Напевно, ні. Темно, як же йти? З відкритими очима в темноті — люди так ходять усе життя, нічого, і вона зможе деякий час. Але незрячих вона дуже любила: завжди здавалося, що вони бачать так багато того, чого не може побачити вона. І це було цікаво — цікаво знати.

А що тепер дізнається вона?

Мокра дорога, що була стежкою на болотах, приймала в себе краплі дощу, які сильними ударами падали в неї, і ці удари можна було почути. Та насправді вони її лоскотали. Падали, лоскотали, і вона, радісна, зривалася на сміх, підстрибувала, розлітаючись феєрверками, і падала знову. Почувала себе живою. Кожну свою молекулу вона відчувала в собі: як радіє, зривається, сміється, кружляє.

Навіть у темряві вона намагалася вести прямо й рівно. Попри свою радість, вела дуже дбайливо. Вона була щаслива і боялася, що це щастя мине. Тож за вибухом емоцій слідувала обережна турбота про НЕЇ. Так, саме про НЕЇ. ВОНА розбудила цей світ, і за це їй були вдячні.

Коли пітьма згущалася, трави й мохи розступалися ще ширше, а волога земля м'яко вигинала спину, наче задоволена кішка, аби ЇЙ було зручно робити кожен крок. Старі, засушені дерева повертали своє гілля вглиб шляху; вони скручувалися, скрипіли й тяжко зойкали від ваги літ, але зараз почувалися знову молодими та надзвичайно потрібними — для НЕЇ та для юного підліску, вказуючи їм єдино правильний шлях.

Нестримний вітер завивав і бився об їхні стовбури, згинаючи крони в химерному танку. Повний молодечої снаги, він наполегливо підставляв плече старим і знесиленим деревам — і скільки гармонії було в цьому союзі! Лише ЇЇ він торкався з особливою шаною, оминаючи ледь помітним подихом, бо не мав права безцеремонно втручатися.

Темрява повільно опускалася — уперше така втомлена, але глибоко задоволена, несучи із собою бажаний спокій. Уперше панувала така тиша всередині, а отже, можна було нарешті розслабитися, не тримати увесь світ на власних плечах, заснути й поступитися місцем місяцю.

Дивна постала картина: дощові хмари розсунулися, показавши білий місяць, у світлі якого краплі дощу розпочали свій бал і закружляли в танку. Дорога виблискувала сяючою посмішкою. Ліс рідшав. Всюди панував аромат м'якого моху та дощу, що схиляв до сну. Лише юний вітер у пориві пристрасті молодості не втримався й почав підштовхувати її далі, далі, швидше, швидше.

Ще хвилина, ще три кроки — і він виштовхнув її прямо до нього, освітленого місяцем.

За крихким сяйвом свічки сиділи люди, яких називали сім'єю. Вони нічим не відрізнялися від інших: абсолютно як усі, з крихким щастям зовні та зі знищеним життям усередині. Свічка горіла боязко. Чоловік їв швидко й упевнено, жінка дивилася на нього недовірливо, а діти сиділи зламані, навіть не знаючи про це. Лише один шукав себе у полум'ї свічки.

— Та кажу вам, ця дівчина якась схиблена, недобре нам принесла! — давлячись, голосно розповідав чоловік. — Ні слова з неї не витягнеш!

— А тобі аби лиш язиком молоти, — невдоволено мовила дружина.

— Та що ти знаєш?! Це ж я людей бачу, говорю з ними й бачу, хто не такий, як має бути!

— Тату, можливо, це просто якась несповна розуму панночка вирішила так повеселитись? — мовила старша донька, прибираючи за собою посуд.

— Е, ні. Кажу вам, це зло. Вона відьма, не інакше...

— Фея? Добра відьма, як фея? — запитала маленька дівчинка, чиї ноги зі стільця ще не діставали підлоги, але яку вже вчили жіночого життя.

— Фей не існує, як і добрих відьом. Хто тобі цим голову заливає? Краще б навчили її по господарству щось робити!

— Та ти ж і сам говориш казна-що!

— Жінко, мовчи, бо ще будеш жалкувати, що не слухаєш мене. Кажу, ця злива через неї прийшла! Скільки років тут не було дощів? Усе посохло, усе. А за тим лісом земля не просихає. Люди зникають чи знаходяться, як вона, ніби нізвідки. Думаєш, просто так це? Ти подивись, яка темрява довкола все огорнула! Думаєш, просто так це?

І на цих словах гримнула блискавиця, що освітила всю хату, наче серед ясного дня. Усі шестеро людей підстрибнули й зойкнули в один голос.

— Бачите! Я ж вам кажу! А ви не вірите...

— Та не знаю я, хіба таке можливо?

— Жінко, ти зовсім розучилася в щось вірити.

— Після життя з тобою...

Запала тиша. Усі мовчки доїдали рештки вечері або просто за компанію сиділи за столом.

— Смачно було, — сказав юнак на вигляд років 14–16. — Я піду гляну, як наші коні, чи не треба сіна підкласти.

— Бачиш, Генку, бери приклад! Молодший за тебе, а вже в батьковій справі допомагає. Не те що ти! Боронь Боже, ще люди почнуть говорити, що мій син без клепки або з нечистим подружився. Та й що ти на ту свічку витріщився, хоч би слово мовив!

— Та залиш його в спокої.

— Жінко, ти сьогодні геть без настрою. Знай, цього разу вибачаю, бо маю добрий заробіток — хоч відьма, а при грошах. Але наступного разу знай, як поводитися! Між іншим, твого чоловіка сьогодні все село слухало, і не раз ще буде.

— Це ж єдине, що тобі потрібно! А те, що грошей нема, їжі нема — байдуже?!

— А тобі байдуже, що чортівня робиться?!

— Коли моїм дітям їсти нема чого, то мені на весь світ байдуже, і на те, що поза ним!

Гримнув грім, затремтіла хата. Порив вітру відчинив вікно й залетів до кімнати, гасячи єдине джерело світла та змахуючи все зі столу. Маленька дівчинка підхопилася й заридала.

Блискавка вдарила об землю лютіша й більша, освітлюючи хату та силует хлопця, який на її тлі виглядав зітканим із пітьми, але швидкими рухами рук запалив знову свічку. Дівчина, старша на вигляд, але ще дуже юна всередині, хоч і намагалася бути дорослою, швидко зачинила вікно.

Запала тиша. Дитина побігла до матері в обійми.

— Я ж казав, щось недобре тут робиться! — напівналяканий, напівзасмучений і напівпишаючись собою, крикнув чоловік.

— Так, — тихо, з розчаруванням і прийняттям мовила жінка, обіймаючи дитину, що вчепилася за неї.

Увесь вечір і всю ніч у тандемі дощу й вітру виринали грім і блискавка. У будинках то спалахувало, то гасло світло. Хтось плакав, хтось вірив, а комусь було байдуже. Хтось віддавався почуттям, хтось їх приховував, а хтось їх не мав.

Темрява і світло безперестанно перетікали одне в одного.