У 2019 році нарешті світ побачив український переклад феномену англійської літератури - “Утраченого раю” Мілтона. Це дуже красиве видання з неперевершеними ілюстраціями Ґюстава Доре. Це є прикраса для кожної книжкової полиці та справжня скарбниця всередині.
Неозброєним оком
На перший погляд “Утрачений рай” є оповіддю про зародження зла у світі, гріхопадіння Адама та Єви й надію людства на спасіння через прощення та любов Бога. Ця поема переглядає біблійні сюжети, викладаючи їх мовою віршів, лірики, мистецтва. Але не дарма вона вважається чи не найсуперечливішим літературним твором на біблійну тему.
“Утрачений рай” занурює читача в поневіряння тих, хто втратив прихильність бога з власної волі. Ця поема розкриває перед людиною почуття, жадання та прагнення ворога людства, Люцифера. Певно, це є перший твір, де Люцифер виступає не якимсь неуявним мерзенним злом, що його поглинули гріхи та ненависть, не чужорідним та огидним чудовиськом, а тим самим антагоністом з тяжкою долею та своїми мотивами. Останнім часом аргументовані злодії, що викликають симпатію та співчуття, вже стали кліше та загальноприйнятим прийомом в творчості, але за часів Мілтона створення харизматичного, сильного, сміливого, хоч гордовитого та пихатого, Сатани було сенсацією. Ворог людства, першопричина його страждань, той, кого людина має ненавидіти та чиїх гріхів зрікатися, викликає розуміння та співчуття.
Автократія та конфлікт між батьками та дітьми
Люцифер (той, що несе Світло) постає у поемі в новому амплуа. Здається, доки ще ніхто не змальовував Отця Зла настільки сірим, неоднозначним та навіть чарівливим. Мілтон не позбавляє Сатану його вроди, пишноти та гідності й не перетворює на огидне втілення всього відразливого та лихого. Читач бачить осяйного янгола, найвродливішго споміж тих, що існували, улюбленця Бога, який зрікся інтересів свого Творця та виступив проти його намірів. Він є гордовитою, сильною, харизматичною особистістю, що надихає своїх янголів-побратимів не здаватися, зберегти гідність та самоповагу, не падати ниц у каятті та розпачі, а відстоювати свої ідеали. Він є талановитим лідером, що згуртував інших янголів, вселив у них надію, прагнення та вольність.
З точки зору людства Люцифер є джерелом усіх нещасть - гріхопадіння, смертности, віддаленості від Бога, спокус та поневірянь. Люди за своєю природою завжди шукають винуватця, щоб зробити його винним у всіх своїх гріхах. Саме цей пошук “крайнього” й символізує Люцифер для людства, адже тільки якщо він існує, у всіх своїх переступах винні не злочинці, а Великий Спокусник.
Та якщо відступити від пошуку цапа-відбувайла та винуватця усіх наших бід, чи дійсно Люцифер є однозначним злом?
Чи є злом той, хто виступає проти авторитарного деспота, що підкорює та поневолює кожну живу істоту своїм бажанням та примхам, позбавляючи усе суще права на власні почуття, думки, погляди, смаки, свободу дій? Чи є злом той, хто прагне самостійності від батьківської фігури та відмовляється підкоряти усе своє життя плану, який склали за нього? Саме це я й хочу розглянути.
По-перше, Люцифер постає проти Бога не тому, що він хоче абсолютного зла, хаосу, болю та страждань на небесах. Він підбурює згодних з ним янголів на боротьбу за рівність та гідність, за право не лише безмовно та слухняно підпорядковуватись Богу та Сину (до речі, чому Ісус вже існує, якщо не існує ще ані людства, ані, тим паче, жінки, що його народить?). Люцифер боровся за ідеали рівності, свободи, гідності. Він заперечував, що янголи мають прийняти долю безмовних рабів, що лише виконують волю Бога та в усьому підкоряються його бажанням. Протест Люцифера - це протест проти необмеженої влади, зловживання авторитетом та силою, підкорення іншої істоти своїм забаганкам. Гадаю, українцям, що століттями боряться проти окупанта, який намагається зломити та підкорити наш народ, позбавити самостійності та зробити рабами імперії, будуть зрозумілі ці почуття. “Краще правити у Пеклі, ніж служити на Небесах”. Люцифер та його поплічники вигнані з Раю, вони не змогли перемогти у цій битві, та війна для них ще не закінчилася.
По-друге, у конфклікті між Богом та повсталими янголами простежується одвічне непорозуміння між батьками та дітьми. Бог породив янголів і як депотичний батько визначив подальшу долю своїх дітей. Так само, як авторитарні батьки вважають дітей лише своїм продовженням, певною формою власності, залежною та зобов’язаною за сам факт появи на світ, так і Бог очікує від янголів цілковитої покори та схвалення. Він вже обрав янголам їхнє призначення (так само, як батьки змушують дітей обирати кар’єру юриста чи лікаря незалежно від їхніх бажань) та віддає накази. І так само, як у родині, частина дітей приймає батьківську волю та підкоряється їй, а частина влаштовує бунт та сепарується. На жаль, не є рідкістю, коли через те, що діти не згодні покірно виконувати усі вимоги батьків та проживати своє життя виключно за батьківськими вказівками, дітей виганяють з дому, позбавляють спадку, перешкоджають спілкуванню з іншими родичами. Падіння янголів насправді є дуже зрозумілим та близьким людству, бо у його основі лежить те саме непорозуміння між владним батьком, який хотів контролювати життя дітей, та дітьми, які прагнули до самостійності.
До того ж, до свого улюбленого творіння, що його Бог дорівняв свободою волі та розумом до небесних духів, Людей, він застосовує те саме покарання. Бачачи як Сатана здолав шлях з Пекла до Едему, Бог не втручається та не заважає Сатані зваблювати рід людський. Перед янголами Бог виголошує, що наділив людей волею обирати, адже любов без права вибора нічого не варта, і хоч він вже наперед знає, що людству не оминути гріхопадіння, він дозволить своїм дітям обректи себе на смертність та страждання. Він не намагається, мов дбайливий батько пояснити людям, що “не можна розмовляти з незнайомцями та довіряти чужим людям”, не застерігає, не піклується. Він залишає людство сам-на-сам с Люцифером, мов курей з лисицею, вже заздалегідь знаючи, що вижене людей з Едему. Єдина ласка, яку Бог надає людям, на відміну від янголів, це можливість отримати прощення після покаяння.
Можливо, Бог вже й створював Людину з цілковитим усвідомленням, що покарає своє творіння? Можливо це була лише ілюзія вибору й насправді Людині не було дане вічне життя в Едемі, а це була лише прелюдія, щоб нав’язати почуття провини за власну смертність та гріховність пізнання?
Також варто пам’ятати, що Біблія писалась кілька століть аж до 1ст. до нашої ери, а “Утрачений Рай” Мілтон писав у 17 столітті. Про сімейні цінності та методи виховання у родинах до нашої ери судити взагалі неможливо, а погляди людей 17 століття суттєво відрізнялися від сучасних. Те, що зараз навіть на рівні закону визнається як насилля над дітьми, тоді таким не вважалося, тим паче на рівні біблійно-міфологічному. Так само, як ми не застосовуємо наші моральні орієнтири для оцінки героїв епосу (інакше улюблені герої дитинства на кшталт Геракла та Одісея виявляться геть не героями, що вже казати про давньогрецьких Богів), майже неможливим буде перенести сприйняття постаті Люцифера тим самим Мілтоном чи багатьма авторами Біблії. Образи біблійних героїв формували люди, що зростали за інших суспільних правил, які ми б зараз вважали беззаконням та апокаліпсисом аморальності.
У далекому минулому, можливо, з суто людської та ціннісної точки зору хтось і міг визнати тоталітарність Бога несправедливою, але навряд хтось став би серйозно сперечатися з його правом владарювати так само, як з багатьма іншими ціком реальними самодержцями. Люди жили в іншій культурі й вимірювали навіть свої вірування з огляду на те, що вважалося нормою.
Добро проти Зла?
Протистояння Бога з його ангелами та Люцифера з його легіонами подається як боротьба Добра проти Гордині, вигнання зародку гріховності з Небес, покарання невдячності та непокори.
Але чи цей розподіл дійсно настільки очевидний? Мені так не здається.
Люцифер є втіленням бунтарства, волелюбства, гідності, нескореності, вірності своїм переконанням та ідеалам, сміливості та сили духа. Ці якості можуть бути притаманні як абсолютному злу, так й абсолютному добру. Але Люцифер не є ані тим, ані іншим. Він відданий своїм побратимам, мільйонам янголів, що його пітримали, виступили разом з ним проти всевладдя Божого та пали з Небес. Він залишається їм вірним і у битві проти небесних сил, і у Пеклі, коли зголошується заради загальної мети піти у далеку небезпечну подорож, на яку не зважуються інші. Він виступає проти суворої ієрархії, що панує на Небі, де янголи мають ранги та відповідний до них “соціальний статус”, тож по суті розділяє ідеї рівності та рівноправ’я.
Бог за замовчанням є символом Добра. Та, якщо чесно, з добротою що класичного біблійного Бога, що Мілтонівського, можна посперечатися. Чи є добром сотворення світу з нічого, якщо по суті Бог зруйнував та привласнив частину царства Хаосу та Ночі? Гадаю, привласнення чужих володінь не є абсолютним добром з об’єктивної точки зору. Чи є добром сувора ієрархія, підпорядкування, створення класової нерівності, де не враховуються особисті здібності та амбіції й усі янголи від самого свого створення мають чітке положення у цій ієрархії? У мурах в мурашнику більший потенціал до саморозвитку. І чи точно Богові не властива гординя, якщо одним з неухильних обов’язків янголів є оспівування божої величі? В “Утраченому раї” кілька разів описується, що усі мільйони янголів кидають свої справи, щоб хором заспівати хвалу господові, подякувати та помолитися йому. Гадаю, якби Люцифер очікував від своїх побратимів хвалібних од та щоденних подяк, цьому б присвятили кілька зневажливих рядків про пиху, гординю та ницість, але коли цього вимагає Бог - то все гаразд. Чи було добром висадити у Едемі Дерево Пізнання, щоб люди мали потенційний шанс бути вигнаними з раю? Бог є всезнаючим, тож він від самого початку, ще до створення Людей, знав, чим це закінчиться. Знав, що люди стануть смертними, страждатимуть від хвороб, воєн, голоду, катастроф. Чи не було примхою та себелюбством очікувати від Людей самозреченої любові, фанатичності й поклоніння, але з їхньої власної волі, бо ж якщо вони не обирають зректися інтелекту та змістовності життя заради поклоніння та молитов, то це вже не справжня любов. І чи не було гординею так жорстоко покарати людей за те, що їх обдурив Сатана? Наголошу, Бог завчасно знав про падіння, він його передбачав. Ісус згладив наслідки своєю жертвою. Бо абсолютне Добро вимагало кривавої жертви лише за можливість покаяння для людства.
Якщо ж судити не об’єктивно, а оцінювати з точки зору впливу на людство, то ані Люцифер, ані Бог не є Добром. І, мабуть, Злом теж. Гадаю, Люцифер, як найдосконаліший та найулюбленіший колись янгол є чи не найповнішим відображенням свого “батька”. Вони є рівними протилежностями. Вони дотримуються різних ідеалів, але в них багато спільних рис. І вони обоє переслідують свої цілі та мають власні ідеали, які сягають понад долю людства. В “Утраченому раї” Люди для Бога є способом задовольнити свою гординю. Він пишається Адамом та Євою, як скульптор пишається довершеністю свого витвору. Він наділяє Адама та Єва свободою вибору тільки для того, щоб вимагати від них щирих покори та поклоніння. Вони мали добровільно відмовитись від власного “Я”, від саморозвитку, й існувати для того, щоб бути окрасою новоствореного Едему та щодня і щоночі дякувати Богу у молитвах. Але як тільки Бог знаходить у Людях певний недолік, він, як розчарований митець, відкидає “бракований” витвір. Зрештою, в Бога є Небеса, де він може створювати безкінечні дива для янголів, які будуть їм дивуватися та оспівувати кожну нову річ на Небесах молитовними хорами. Люцифер же теж не сприймає Людей як окремих живих істот. Для нього це лише знаряддя помсти. Безособистісне. Він хоче дошкулити Богові та зруйнувати спокій на Небесах, внести розбрат та хаос, щоб помститися та підлаштувати нову нагоду для наступної битви. Особисто, на рівні спілкування, Люцифер шкодує Єву, яка стає жертвою цих підкилимкових політичних ігор, але цього співчуття недостатньо, щоб почати сприймати Людей як особистостей, а не пішаків.
На мою особисту думку, протистояння Небес та Пекла є не битвою Добра проти Зла, а перерозподілом влади та райськими політичними зворушеннями. В обох сил мораль сіра й неоднозначна, а їхні амбіції та плани масштабніші, ніж людство і його страждання або благополуччя.
Географія Пекла та Всесвіту
Менше з тим, не лише моральні дилеми та незвичний “сірий” образ як Бога, так і Люцифера є цікавими у цій поемі. Мілтон додає деталізованості християнській міфології. Як Данте надав структури Пеклу, Чистилищу та Раю у своїй “Божественній комедії”, так і Мілтон структурує будову світу у християнській міфології.
Мілтон доволі детально описує Пекло, й в його уяві сплітаються елементи давньогрецької міфології - ріки Стікс, Флегетон, Ахерон та Лета, Коціт (що в Данте була озером, де й знайшов свій пристанок Сатана). В Пеклі Мілтона присутнє не лише безмежжя вогню та розпеченої землі, там є льодовитий Суходіл, вкритий сніжними кручами, пустелі, болота, долини, скелі й печери. Межі Пекла оповиті полум’ям, та сама ця земля не є якимсь суцільним озером із лави.
Що цікаво, Мілтон населяє Пекло міфічними істотами, яких називає настільки жахливими монстрами, що навіть палі янголи їх жахалися - фуріями, Медузами, гідрами, химерами, гарпіями. Це свідчить про те, що Пекло було створене Богом-отцем ще до того, як до нього були заслані повсталі янголи на чолі з Люцифером. То чи дійсно Люцифер був “батьком зла”, без якого б ані на небі, ані на землі не існувало лихого? Сумнівно, інакше для чого б Бог створював Пекло завчасно й населяв його моторошними стражами. А оскільки Пекло було створене ще до світу людей, Бог вже завчасно мав намір карати всіх незгодних та незручних.
Отже, Пекло постає неосяжною землею, оточеною вогненними ріками, де навіть небо палає. Там дуже спекотно, земля розпечена настільки, що навіть Люцифер “ступає не так впевнено, як ходив на Небесах”. Втім, Пекло все ж не є одним великим багаттям, інакше б пекельні ріки та болота, що згадувались раніше, усі випарувались, та й не існувало б льодовитого Суходолу з Коцітом. Пекло можна уявити як величезний край, що має як неймовірно спекотні, палаючі пустелі, так й засніжені північні регіони, де градом та снігом наносить льодяні гори.
Столицею Пекла є Пандемоніум - палац, зведений вигнаними янголами. Архітектором виступив, як не дивно, Гефест (Мульцибер). Бог вогню та ковальства у Мільтоновій поемі виявляється янголом, небесним зодчим.
Він й у Пеклі звів палац небаченої краси, чию пишноту не змогли б собі уявити й найвеличніші людські правителі. Мілтон наголошує на тому, що в Пеклі є багато золота й Пандемоніум вражає кількістю пілястрів та колон, позолоти, вишуканістю форм та сяйвом.
Також читач дізнається, що увесь світ існує у Хаосі та темряві. Створивши Небеса, Пекло та Едем, Бог відібрав простори неозорої порожнечі в Хаоса та Ночі. За межами кожного з вимирів є Нічого. Саме тому Хаос та Ніч, правителі первородного простору, допомагають Сатані. Вони незадоволені тим, що Бог країть та розриває їхнє царство й хочуть повернути законні простори після того, як новостворені світи зазнають руйнації. Знову ж таки, Бог тут виступає загарбником, що всупереч волі, без домовленостей, займає простір, який належить Хаосу та Ночі.
Новостворений світ, той самий Едем, за уявленням Мілтона підвішений на золотому ціпку до Небес, “мов зоря під Місяцем”.
В цілому світобудова нагадує чимось космос без зірок та небесних тіл, цілковиту непроглядну темряву, безладдя й порожнечу, серед якої існують острівці життя - Небеса, Пекло та Земля. Зірки ж існують лише біля цих острівців, живлячи їх своїм світлом, тоді як є й ті самі володіння Хаосу та Ночі - цілковита порожнеча, де немає нічого, окрім безладу, бурь та “чудовиськ”.
Образ Сатани
Мілтон відступає від загальноприйнятого сприйняття Диявола як спотвореної істоти з драконячими чи козлячими рисами. Палі янголи є покараними, вони - в’язні Пекла, вигнанці, зневажені Небесами. Та описуючи зміни, за якими інші янголи розуміють, що Люцифер не є одним з них, Мілтон каже, що обличчя Люцифера спотворюють невластиві янголам емоції. Саме за емоційністю та мімікою Уриїл, янгол та сторож Сонця, розуміє, що прекрасне сором’язливе янголятко з золотими кучерями, що просило поглянути на Людей - це Люцифер під личиною. Так читач розуміє, що Люцифер не тільки зовнішньо не відрізняється від янголів, а й може змінювати свою подобу.
У своєму сні, коли Люцифер у подобі ропухи нашіптує Єві у вухо, вона бачить прекрасного й доброго янгола, що куштує заборонений плід та дивуєиться його соковитості.
Ніде в “Утраченому раю” не описується саме потворна зовнішність палих янголів. Потворними їх називають за те, що їхні обличчя здатні виражати емоції - злість, дратування, розчарування, сум, сумніви. Обличчя ж небесних янголів є незмінними. Люцифер що під час заколоту на Небесах, що після падіння описаний Мілтоном як прекрасний та гордий, в осяйних обладунках, харизматичний та статечний.
Зрештою, можливо, зовнішність Люцифера взагалі не має великого значення, адже він може змінювати свою подобу - перетворюватись на будь-який чин янгола, людину або тварину, як коли він підкрадався до Адама та Єви у подобі лева чи змія.
До того ж, високі чини янголів не здалися б читачеві прекрасними. Нижчі чини, до яких відносяться зокрема архангели, мають більш людську подобу, бо є божими вісниками та можуть контактувати з людиною. Тож логічно, що ці нижчі янголи, які є глашатаями, виглядають майже як ті, до кого вони звертаються. А от найближчі до Бога янголи мають геть інакший вигляд.
Оскільки Люцифер був одним з найвищих янголів, Божим улюбленцем, до падіння він міг вигладяти і якось так:
Та й після падіння також, бо янголи зберегли свій зовнішній вигляд у Пеклі, за виключенням короткочасного періоду покарання, коли Ісус перетворив їх на зміїв. До того ж, вищі янгольські чини, на відміну від нижчих, мають здатність змінювати свою подобу за власним бажанням. Можливо, саме тому Люцифер у християнстві може втілитися у будь-якій формі.
Ну і наостанок: гомосексуальність янголів
Коли Рафаїл спустився на Землю, щоб попередити перших людей про загрозу з боку Люцифера та застерегти від поїдання заборонених плодів, Адам втягує Рафаїла у розмову. Адама можна зрозуміти - в нього немає друзів, близьких, родичів. Єдина, з ким він може спілкуватися - це Єва. Вони обоє є самотніми, обмеженими компанією одне одного. Але оскільки Адам не сприймає Єву як рівну собі (бо Біблія та погляди людей минулого були далекими від об’єктивності та здорового глузду), та й одна-єдина людина не може закрити потребу у спілкуванні та позбавити самотності, Адам намагається втримати Рафаїла. Таким чином розмова повільно доходить до історії сотворення Адама та, закономірно, Єви. Отже, у Адама виникає питання - чи доступне янголам кохання та та ейфорія, яку дарують почуття до іншого?
Рум’янець (знак кохання) спалахнув
Усміхнено на ангельськім лиці.
Озвавсь: “Одне повім тобі: нам - добре,
А без любови не бува добра.
Вам дано чистих радощів зазнати
(Бо чистими ви сотворені) тілесно.
Ми безтілесно вищому екстазу
Віддаємо себе без перепон
У м’язах чи кінцівках. Наче легіт
Із леготом, в пориві абсолютнім
Зливаємося наскрізь і без послуг
Дебелих тіл і душ.”
Тож, хоча янгольська любов та “зливання наскрізь” відмінні від людського досвіду, їм є доступною насолода коханням та екстаз. Але ж ми знаємо, що усі розумні істоти до Єви були сотворені за подобою Бога і мають чоловічу стать. Ісус, Син божий, янголи, Адам. Єва стала першою жінкою. Це підтверджується і словами Адама після гріхопадіння:
Наш творець,
Премудро населивши Небеса
Мужськими духами, дав лиш Землі
таку принадну помилку Природи.
О, чом Він зразу не наповнив Світ цей,
Як Небеса, началом чоловічим
І нам розмножуватись не велів
Якось природно, тільки без жінок.
З цього уривку витікають дві речі: приналежність усіх без виключення янголів до чоловічої статі та латентна гомосексуальність Адама. Й сам Адам у цьому уривку шкодує, що Бог створив йому у пару жінку, а не чоловіка, як на Небесах.
Отже, робимо висновок, що янголи є гомосексуальними. Шкода тільки, що Рафаїл виявився таким сором’язливим і не розкрив деталі “злиття в екстазі”. Сподіваюся, теологи в майбутньому вивчать це питання.
Ось таким кумедним способом патріархальне упереджене суспільство вистрілило собі в ногу. Ймовірно, за часів написання Біблії гомосексуальність не була такою табуйованою або ж мала якесь сакральне чи культурне значення (на кшталт того, що було у Древніх Римі та Греції), але оскільки ця релігія дожила аж до пуританського 17 століття, коли Мілтон писав “Утрачений рай”, виходить, що у тогочасному суспільстві поєднувалося засудження гомосексуальності Церквою при тому, що первісним проявом кохання, який з’явився задовго до людей, є гомосексуальність янголів.
І дійсно, якщо приймати за догму, що жінка походить від ребра (що вже було спростовано шляхом виправлення помилок у перекладі Біблії, бо скоріше за все там йшлося про поділ одного цілого на дві рівні частини, оскільки ребто означається іншим словом) і є нижчою за чоловіка, то виглядає послідовним бажання Адама будувати пару з рівним собі, тобто - чоловіком. Вищі істоти, втілення краси, добра та Божої волі, себто янголи насолоджуються компанією одне одного - рівних та однакових. Адам, порівнюючи себе з ними, відчуває свою недосконалість. Цілком логічний наслідок, коли суспільство запевнює одну половину людства, що інша половина - якась не така, не досконала.
Але якщо у грецькій традиції бісексуальність Зевса не сприймається як щось упосліджене та заборонене, то в християнстві ця відраза до вигаданої жіночої недосконалості, латентна гомосексуальність та відверте одностатеве кохання янголів погано поєднуються з засудженням гомосексуальності церквою.
А ще, якщо вам хтось скаже, що якась жінка одержима Дияволом чи Диявол спокусив жінку - посмійтесь цій людині в обличчя, бо тепер в вас є беззаперечні свідчення, що Люцифер - гей. Та й усі інші янголи, палі чи ні.
Післямова
В нашому суспільстві до класичної літератури, зокрема до таких величних та піднесених творів всесвітнього мистецтва, прийнято відноситись з піїтетом та якимсь трепетно-лякливим поклонінням. Як тільки твір потрапляє у перелік “літературних святинь”, його більше не можна сприймати в якості дозвілля, хоббі, приємного читання. Святість класичної літератури набуває якоїсь релігійності, вивищеності над людським, ба більше - стає оруддям зверхності та засобом вивищитися над іншими. Я такий підхід не люблю.
Словом, “Утрачений рай” - це більш цікавий та фансервісний переказ біблійного мотиву про створення світу та гріхопадіння. В цього твору є велика культурна цінність, та й як історію його читати цікаво, якщо розуміти контексти та вплив поглядів тієї доби, коли він був написаний.
Ця книга буквально написана білим привілейованим чоловіком високого положення у суспільстві. Звісно ж у ній присутній сексизм, який обумовлений патріархатом як біблійним, так і притаманний сучасникам Мілтона. Звісно ж в “Утраченому раї” ви не помітите й натяку на те, що насправді перші представники Homo sapiens мали темну шкіру, оскільки наш вид зародився у теплій Африці. Звісно ж Мілтон підносить популярний тоді образ щастя у єдності з природою - як і численні освічені та забезпечені люди, що оспівували життя в хащах під кущем, але все ж сиділи у затишних вітальнях перед каміном та пили вино.
В цій книзі, як у будь-якій іншій, немає ані відповіді на усі питання, ані прихованого сенсу буття та істини. Це мистецький поетичний переказ біблійних мотивів, огорнутий у епічність античних поем.
Якщо ви цікавитесь міфологією християнства - це гарний міф.
