Розділ 1. Приїзд
Дорога сама обере тебе щоб привести кудись. Не опирайся їй.
Візник почав зупиняти свою на подив ще міцну конячину. Якби її трохи підгодувати та доглянути, вона могла б зійти за гарну кобилу для верхової їзди, для пухкенької панночки з ще пухкішим гаманцем. Старі колеса видали пронизливий, скрипучий звук, який влучив прямо у скроні дівчини, що боліли й без того, передчуваючи грозу.
Над високими вежами темні хмари перекидалися блискавками й підживлювали болото важкими краплями. Нетерпіння гнало їх переступити межу лісу, полетіти разом із воронами назустріч шторму. Лише старі дошки в будинку — чи то палацу — передавали новини між собою, жалібно потріскуючи застарілими голосами.
— Одна срібна монета з вас, панночко, і навіть не думайте торгуватися! Це і так найменша сума, заміж бачите погода сьогод...
Його перервала витончена рука окутана павутиною чорного мережива,що мовчки простягнула гроші. Чоловік від подиву забув закрити рота: ніхто з ним ніколи не погоджувався без торгу. Та й сама дівчина здавалася йому дивною. Вона нетерпляче помахала рукою з монетами, а іншою вже міцно тримала свій саквояж.
— Та беру я, беру, — пробурчав він. — Мушу сказати, ви дуже дивна, панночко. Я в наших краях таких ще не зустрічав. Всю дорогу — і жодного слова. Якби не назвали мені місце, я б подумав, що ви німа, ще й таке лячне обрали, геть не для дівчини. Це вам пощастило, що мені гроші потрібні, от я і повіз. Інші сюди ні за що не поїдуть. Кажуть, за тим лісом щось недобре коїться. Все в болотах, трясовині, вічні зливи, вороняче каркання аж сюди чути... Дім там стоїть, чий він — невідомо, але щось непросте в ньому криється. Вечером туди й не потикайтеся, панночко, хтозна-що там буде, -театрально розповідав чоловік з мімікою всіх акторів на своєму обличчі, можливо він колись в дитинстві про це мрія, адже талант є, всі ми в дитинстві про щось мріємо. Можливо він теж поплатився за цю мрію теперішнім життям, - а загалом навіщо вам туди? Що ви там забули, там же кінець дороги, лише той страшний ліс стоїть, -відповіді не було, лише короткий погляд на нього і знову десь в середину себе.
У домі запала тиша слів. Тріщини на стінах поглибилися, підлога розійшлася, кожен сантиметр простору стиснувся в очікуванні. Це була його найбільша вада: він змушував інших чекати — нескінченно, виснажливо довго, — але сам чекати не вмів.
Вперше за стільки часу ворони шаленим вихором ринули в небо. Вони рвонули до лісу, ошалілі від раптової волі, збиваючи все на своєму шляху, викручуючи петлі в повітрі й сповіщаючи світ верескливим карканням про те, що вони йдуть. Вслід за ними помчали темні хмари, обтяжені віками існування цього світу. Вони не поспішали, не шаленіли, а повільно розпливалися, поглинаючи собою все довкола. Високі гілки віталися з кожним, тягнулися за ними і шумом підбадьорювали їх.
Дівчина, яка за весь час подорожі не зронила ні звуку, взяла валізу. Вона легко, наче голубка, зійшла з воза й рушила легкою ходою по розмитій дорозі, яка вела до лісу і десь посередині просто обривалася. Одразу було видно, де закінчується людський страх і де починається її шлях. У її голові роїлися думки про дороги. Куди вони ведуть? Як з’являються і як зникають? Як абсолютно різні люди ходять однаковими шляхами, і як однакові шляхи назавжди розходяться для різних людей? Ці думки створювали пульсуючий, галасливий вулик у голові, що заглушав якусь балаканину візника. Шлях. Ліс. Вперед.
— Панночко, та куди ж ви?! — закричав навздогін візник. — Ви мене зовсім не слухаєте?! Я ж вас щойно попереджав! А якщо з вами щось станеться? Всі ж скажуть: бідний Герасим винний, завіз дівчину на прокляття. І хто ж тоді схоче зі мною їхати? Хто мені гроші дасть?! Зовсім ви про мене не думаєте, панночко, а в мене вдома діти! Та зачекайте ж!
Блискавка спалахнула над лісом яскравим розрядом, розколовши небо навпіл. Почулося різке каркання ворон, які одна за одною почали вилітати з хащі. Понеслися перші важкі краплі дощу. Одна з них влучила в щоку візника, і той від переляку закляк на місці вдивляючись в небо.
— Ні, страшне тут коїться. Страшне і край, — він провів очима вслід дівчині, але її силует уже розчинився в тумані. — А знаєте що? Ідіть хоч до біса в гості! Мені моє життя дорожче, я поїхав!
Він крикнув це наостанок, кинувся до своєї кобили, щосили смикнув за вуздечку і гепнув тварину батогом.
— Ну! Ну, їдь давай швидше! Не бачиш, яке лихо тут розгулялося?! Та рушай вже, шкапо! Боже, допоможи...
