Розділ 7

Після чотирьох келихів самбуки в клубі (і двох келихів вина, які я випила під час фільму вдома) — я трохи вп’яніла і нарешті розслабилась. Навіть вмовила Дімона продемонструвати мені його фірмовий небезпечний тектонік. Він попросив не підходити до нього так близько про всяк випадок. Діма таки не збрехав, коли сказав, щоб забуває про все на світі під час танцю. Від нього віяло шаленою енергію, яка заряджала настільки, що навіть я почала за ним підтанцьовувати. Так-так, під клубну музику! Мені навіть здавалось, що в мене непогано виходить. А якщо й здалось, і мої рухи таки нагадували конвульсії підстреленої чайки — то на це однаково ніхто не звертав уваги. Всі залипли на запального Дімона. Дехто з хлопців почав підсвистувати, а дівчата — захоплено плескати. Раптом Дімон зупинився, взяв мене за руку і голосно сказав:

— Ти не хочеш вийти на вулицю? Бо мені капець, як жарко!

Ми вийшли з гучного людного приміщення на двір,  і я також відчула неабияке полегшення на свої вуха та голову. Після ритмічного танцю Дімон захотів пити. Він запропонував пройтись з ним, аби взяти воду з машини, яка була припаркована на задньому дворі клубу. Людей з того боку не було зовсім, бо відвідувачі клубу, як правило, виходили на двір через парадний вхід. До того ж, зона для куріння і парковка для машин також були неподалік центрального входу. А туди, де повів мене Дімон — були лише двері (службовий вхід для працівників, вочевидь), великі контейнери для сміття і декілька машин.

— Як ти дивишся на те, щоб втекти з клубу і провести вечір в більш спокійному місці? — після жадного ковтка води запропонував Діма.

— Наприклад? — почала уточнювати я, хоча вже знала, що ніякого продовження з цим юнаком не хочу.

— Поїхали до мене? В мене є гарне домашнє вино і величезне бажання познайомитись з тобою ближче.

На такі пропозиції я вже мала заздалегідь підготовлену відповідь:

— Слухай, а давай ти залишиш мені свій номер телефону і я до тебе подзвоню на днях? Так щось недобре мені… Мабуть, зі самбукою перебрала…

— Ну тоді, тобі тимбільше треба спробувати мого домашнього вина! Зараз судинки розширяться, організм розслабиться і все як рукою знімить! — не припиняв вмовляти мене Діма.

Я не знаю, чому я так довго тягнула зі своїм фірмовим категоричним «НІ!» і ввічливо «церемонилась» з Дімоном. Зазвичай, в таких випадках я пряма і холодна. «Ладно, остання спроба відмахнутися від нього і йду всередину до дівчат», ніби, домовляючись зі своєю совістю я знову промовила:

— Діма, ти випив! Тобі не бажано сьогодні сідати за кермо. Хочеш, викличу тобі таксі?

— Нам, Оксаночко! НАМ таксі! — виправив він мене.

— Ти хвилюєшся за мене, це так мило! — після цієї фрази Діма підійшов до мене дуже близько, протягнув свою руку і погладив мене по щоці.

Цей жест дав сигнал моїй голові, що потрібно бігти, як Форрест Ґамп, поки не пізно. З максимальною впевненістю в голосі і в своєму фірмовому офіційно-діловому тоні я нарешті випалила:

— Потанцювали і розходимось. Я ні-ку-ди з тобою не поїду! Бувай.

Я розвернулась і збиралась йти назад до центральних дверей, але Діма швидко злапав мене за руку і знову почав вмовляти. Але тепер і він припинив зі мною «церемонитись» і з його рота почали вискакувати одна за одною фразочки:

— Мала, шо ти морозишся?

— Я пропоную тобі закінчити цей вечір ще крутіше! Обіцяю, тобі сподобається!

— Трохи поламалась і хватить!

— Чи ти думаєш, що я тобі просто так коктейлі купляв і весь вечір розважав?

— Будь вдячною дівчинкою!

— Сідай в машину!

Він міцно притиснув мене до себе, щоб я не змогла вирватись і почав штовхати в свою машину. Спочатку я пробувала від нього вирватись і щосили намагалась звільнити собі руки. Зізнаюсь чесно, я давно не відчувала такого страху! Коли я писала статтю для нашого журналу про насильство жінок і спілкувалась з дівчатами, які пережили фізичне насилля — я й подумати не могла, що це так… Так огидно. Так страшно. І так принизливо…

В якийсь момент, він спробував заштовхати мене в машину тільки однією рукою, а іншою — злапався за дверку машини, щоб швидко її закрити. Я не змогла проґавити такого шансу, щоб не спробувати ще раз вирватись з лап цього мудака, поки сили нерівні. До того ж — на перевагу мені.  І щосили вкусила його за руку! З тим укусом я, мов змія-феміністка — виплеснула весь свій гнів-яд на чоловічу стать! Я була впевнена, що зараз Дімон рефлекторно злапається за місце укусу від болю, а в мене тим часом буде можливість втекти.

— Ах ти ж сука! — вилаявся Дімон і…

І зацідив мені потужного ляпаса прямо в щоку! В ту саму щоку, яку гладив десять хвилин тому.

Від удару аж потемніло в очах. Щока запекла так, наче її хтось скропив окропом. Руки вкрились «гусячою шкірою» від шоку.

— Давай лізь в машину!

— Бігом!

— Не хотіла по доброму, тепер буде так як я вирішу!

Він стиснув мене за руку вище ліктя, але цього разу зі ще більшою силою та ненавистю, і знову почав тягнути в машину.

Все, що я зараз могла — це кричати:

— Відпусти мене!!!

Навколо не було ні душі. До нас хіба доносилась музика з клубу і нерозбірливі звуки людей, які були з протилежного боку. Зате в моїй голові була купа думок. Я намагалась пригадати чи не завалялась раптом в моїй сумочці якась манікюрна пилочка, чи ножиці, щоб перерізати вени цьому придурку в машині. Потім я згадала про провальне судове засідання і подумала, що суд точно не залишить зі мною доньку, якщо я таки вб’ю цю істоту. Далі почала згадувати назву таблеток екстренної контрацепції. Потім згадала колишнього і задумалась, хто з цих двох більший козел.

Але цей хаотичний потік думок раптом перебив чийсь грубий чоловічий голос:

— Відпусти дівчину!

— Дядя, ти хто такий? Йди собі куди йшов! — той голос перебив ще й Дімона, який ледве стримував свою хтивість.

— Дівчину відпусти! — ще строгіше прозвучало у відповідь.

— Слухай, ми тут з моєю дівчиною трохи посварились. Намагаємось помиритись. Ти тут зараз зовсім не в тему! — почав одразу імпровізувати Дімон.

— Останній раз тобі повторюю — відпусти дівчину! — голос чоловіка прозвучав дуже грізно і зовсім близько.

Незнайомець підійшов ближче.

— А як не відпущу, то що тоді? — Дімон не відступав.

— Тоді, можеш передати прощальні слова своїм родичам — різко відповів чоловік і націлився пістолетом просто на Дімона!

Обличчя Діми аж перекосило від несподіванки. Він одразу мене відпустив, припідняв руки вгору і застиг на місці. З ним спрацював отой рефлекс, як у американських фільмах — коли копи нарешті впіймали злочинця і попереджають: «Не рухайся, інакше я буду стріляти!»

— Все-все, я поняв! Відпускаю! — слухняно виконав вказівку Дімон і почав задкувати до машини.

— А може ти на неї теж око поклав? Можу поділитись! Я не проти і «тройничка»!

Ця фраза роздратувала незнайомця ще більше і за секунду він вистрелив. В повітря! (На жаль). Роздався гучний, глухий звук. Обличчя Дімона перекосило ще більше! Очі забігали від страху, а руки почало трусити. Він не зміг ними з першого разу відкрити водійське сидіння. Коли його тіло нарешті опинилось за кермом і він гучно захлопнув дверку машини — Дімон відчув полегшення і завів мотор. Як той паскудний хлопчик-підліток, який провинився і отримав «наганяй» від старших — він не хотів визнавати поразки, а хотів, щоб останнє слово було за ним.

— Марна спроба, дядя! Вона й так не дає! — це і стало його останньою фразою, кинутою нам крізь відкрите вікно машини.

Звук різкого тертя коліс об асфальт. Курява пилу. Діма поїхав геть.

Незнайомець одразу дістав свій телефон і до когось зателефонував:

— Я тобі калим знайшов! По проспекті  Чорновола буде виїжджати сіра «Шкода Октавія Тур». За кермом — пацан на підпитку. Я би, звісно, хотів, щоб він на маршрутку пересів від сьогоднішнього дня. Але ти вже сам вирішуй, що з ним роботи.

— … Ага, нема за що. Давай.

Після цього він кинув короткий погляд на мене і пішов геть в бік центрального входу. Я залишилась сама. З відчуттям повного ступору і шоку. Мені треба було відійти від того, що відбулося, перш, ніж вертатись до дівчат. Підійшовши до службових дверей, я сіла на високу сходинку. Відчувала, як тіло відходить від лап того мудака, який мене стискав. Відчувала, як вогнем пече щока. Відчувала, як клятий комок зі сльозами підбирається до горла…

Я думала, що таке буває тільки в якихось кримінальних драмах! Злапавшись за щоку, я закрила очі і погрузилась в думки. Раптом мене перебив вже знайомий голос незнайомця (оксиморон тут навмисний):

— Тримай! Приклади собі до щоки. Це зменшить біль і набряк.

Він простягнув мені кубики льоду, запаковані в герметичний пакетик. Напевно попросив лід у бармена в клубі.

Я взяла пакет і приклала собі до палаючої щоки. Мовчання. Потрібно ж подякувати йому. Точно. Але слова ще досі хаотично розлітались в голові, і коли я вибирала потрібні, щоб нарешті озвучити — їх здушував комок. Мені так не хотілось зараз плакати при комусь! Боже, тільки не при ньому.

— Дякую тобі… дуже… За все… — це єдине, що я змогла видушити зі себе.