24 лютого 2022 року практично всі українці прокинулися від вибухів за вікном. Когось раніше, когось пізніше, але жах війни торкнувся кожного. Одні зірвалися й одразу ж поїхали за кордон чи посадили на потяг свою сім’ю. Інші взяли до рук зброю й почали боронити країну. Треті ж продовжували працювати на економіку, щоб допомогти й тим й іншим.
Питання цінностей для багатьох одразу ж набуло нового сенсу.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1]
Ця фраза перестала бути просто статтею третьою в Конституції Україні, а стала фактично персональним девізом кожного. Вижити — ось основна думка, яка вертілася в голові.
Однак час йшов. Люди почали згадувати про фінанси, будівництво, розваги і врешті культуру. Так, культура розміщувалася в кінці списку, бо фраза «не на часі», іронічно, найчастіше звучала саме стосовно цієї частини нашого життя. І тоді ж слово «малорос» знову стало чутися звідусіль. В надзвичайно різних інтерпретаціях, формах, значеннях. Хтось називав так тих, хто намагався підвищити ціни на оренду приміщення. Хтось тих, хто попри все не зміг відмовитися від спілкування мовою ворога. Десь в глибинах мережі я навіть зустрічала думку, що це щось хороше, чому штучно надали негативного значення.
І ти починаєш задумуватися. На фоні подій, які відбуваються, робиш це несвідомо. Думки самі закрадаються в голову, вишукуючи правильні комбінації, перетворюючись в речення і трансформуючись в висновки. Хто ж такий той загадковий «малорос»?
Спочатку масова культура малює образ смішного «українчика», який розмовляє суржиком, ходить в обірваному одязі і дудлить горілку. Перед очима пролітають сотні ситуацій, коли боїшся відповісти продавчині в Одесі українською або соромишся перед однокласниками за те, що твоя бабця з села «була-сти на базарі й виділа но літру файних вогурок, але шось си призабула купити». Потім згадуєш як в дитинстві мультики російською цікавили більше, аніж українською. Як першою соціальною мережею стала Вконтакті, яка змусила буквально з нуля вивчити мову ворога, бо десь всередині ріс сором за те, що ти — українка.
Але ж хіба та маленька дівчинка була спитим смішним «українчиком»? Хіба були такими вчителі в школі, які надсилали російськомовні відео, батьки, які обожнювали Аллу Пугачову, бабусі й дідусі, які вважали Булгакова й Пушкіна вищою літературою?
І тут приходить розуміння. Розуміння страшне. Розуміння розділене з сотнею, тисячею, десятками тисяч українців. Малорос до пори до часу ховався в кожному з нас. І, чим цікавішою, розумнішою, начитанішою була людина, тим більшим був ризик, що саме вона носить в собі зерно свідомості ворога. Адже, як казав Євген Маланюк:
Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише пів-інтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації. І в цім— суть проблеми. [2]
Ще часом вважається, що проблема малоросійства — проблема східних регіонів. Мовляв, достатньо тільки жити біля ворога, щоб називатися цим принизливим, огидним прізвиськом. Але насправді ні. Проблема значно глибше і знаходиться вона ген-ген всередині нас. Вона насаджувалася століттями через вбивства, страждання й катування. Вона ставала сильнішою з кожним народженим з ворожої отрути україцем і помирала, коли той ставав свідомим і хапав її за хвоста.
Це не лише питання мови й книг, музики й фільмів. Це питання цінностей й принципів. І, якщо ти захотів позбутися малоросійства всередині себе, все решта відчепиться саме собою. Бо не буває мистецтва й культури поза політикою.
Василь Стус, який народився в селі Рахнівка Вінницької області та всю свою юність і зрілість провів на Донеччині, в своєму таборовому зошиті після виснажливої роботи перед загрозою тюремного вироку написав:
Психологічно я зрозумів, що тюремна брама уже відчинилася для мене, але днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я маю робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, у Великій Україні, стане горлом обуренні і протесту? Це вже доля, а долі не обирають [3].
Цінності… перед обличчям смерті, вічного горя й страждань люди тримаються тільки за свої цінності. І зовсім немає значення звідки ця людина — зі Львова, Києва, Херсона, Запоріжжя, Луганська чи Харкова. Важливо, щоб вона розуміла, за що вона бореться. Як розуміли сотні, тисячі закатованих за волю громадських діячів, поетів, письменників, звичайних людей, які ховали під серцем український прапор.
І, здавалося б, як після всього цього можна продовжувати йти на поступки ворогу? Говорити російською, захищати її, свідомо намагатися стати частиною його культури, коли майже рік… ні, вже майже декілька століть нас свідомо вбивають. Людина, яка не може це усвідомити — ось вона хворіє «малоросійством».
Але ще хворіють ті, хто в умовах війни залишається надмірно толерантним до тих, хто прийшов їхній дім з автоматами й танками. Особливо боляче спостерігати за молоддю, яка продовжує споживати російський і російськомовний продукти, виправдовуючи це власною слабкістю. Боляче знати, що є такі люди, які чекають, що все буде як колись. Які думають, що з часом напруга спаде, «багаті вуйки награються», а вони далі житимуть в мирі і спокої.
Боляче, що допоки діти, які бачили ракети на власні очі, говорять про мужність українського народу, толерантний захід продовжує вважати завойовників непоганими людьми. Часом навіть з ностальгією й докором згадуючи часи, коли можна було вільно вмикати на вулиці колонку з російським репом і вважатися крутим.
Дивно спостерігати як в сфері цінностей деяких українців (часом й досить свідомих, які надсилають кошти на ЗСУ, волонтерять, приймають внутрішньо переміщених осіб) можуть поєднуватися «споживати продукт (мовою) ворога» та «люди помирають від російських куль». Спитати будь-кого і друге виявиться однозначно трагедією. А ось перше може викликати суперечки рівня троянської війни з бійками та вічними образами. Ці люди також хворіють малоросійством, й хворіють важко.
Чомусь все ще побутує думка, що культура поза політикою. Однак як це може бути дійсністю, якщо саме культура нерідко ставала рушієм змін, першою зазнавала репресій та знищувалася, витоптувалася, вибивалася і вистрілювалася? Натомість насаджувалася звичка плазувати перед ворогом, поклонятися «вєлікай русскай культурє». І ця звичка настільки сильно вкоренилася в свідомості деяких українців, навіть тих, хто розташовується далеко від кордону, що це не може не лякати.
Бути малоросом зараз це ще й шукати хороших росіян під час війни. Донедавна я думала, що повинна відчувати ненависть абсолютно до всіх. Що це всі вони погані люди, яких потрібно нищити. Зараз я розумію, що хороших росіян не існує не тому, що вони не люди. Так, там можуть бути чуйні матері, відповідальні чоловіки та жінки, щебетливі діти. Але всіх їх чекає доля Вінстона Сміта з «1984». І нам не потрібно їх жаліти, не під час війни, нам потрібно зробити все, щоб якогось дня раптом самим не прокинутися з думкою, що «2+2=5», а «свобода — це рабство» [4].
Та ось… що як після перемоги все залишиться як було? Що як цінності тих, хто хворіє малоросійством, не зміняться? Що як втрата дому, рідних людей, роботи, домашніх тварин, країни не змінить їхньої свідомості?
На цю тему можна говорити багато. Українці надзвичайно не вміють цінувати свою культуру, тому нерідко готові проміняти її на щось східне чи західне. Вони нехтують своїм заради англійськомовного, заповнюють полиці польськими продуктами й німецькою технікою, навіть не здогадуючись, який вплив мають на світ. Цей комплекс меншовартості — теж малоросійство. Нам прийдеться ще довго боротися за свободу в першу чергу всередині себе.
Єдине, що ми можемо зробити саме зараз — змінити культурний простір навколо нас. Ми лікуємо застуду сиропами, переломи накладанням гіпсу. Навіть для раку придумали хіміотерапію, яка з кожним роком стає все ефективнішою.
Малоросійство — те, що вбиватиме нас після того як наші захисники зможуть витіснити всіх росіян, а політики закрити для них зовнішній світ. Тому нам також потрібно знайти ліки від цієї хвороби в першу чергу у принципах й цінностях. Бо як казав Роман Ратушний:
Випалюйте в собі всю російську субкультуру. Випалюйте в собі всі спогади з дитинства пов’язані з російським-радянським. Випалюйте в собі стосунки з родичами чи друзями по ту сторону, з усіма хто є носієм російської субкультури. Інакше це все випалить вас [5].
Посилання
1. Конституція України - Розділ I
3. Кіпіані В. Справа Василя Стуса / Вахтанг Кіпіані. – Харків: Vivat, 2017.
5. Ратушний Р. Випалюйте в собі всю російську субкультуру
