Впускати Україну до ЄС — ризиковано. Не впускати її — ще небезпечніше
Чи вважають європейські лідери, що їхні країни невдовзі опиняться на війні? Судячи з їхніх слів – так. Під час саміту ЄС на Кіпрі 23–24 квітня прем’єр Польщі Дональд Туск висловив побоювання, що Росія може атакувати східний фланг Європи вже за кілька місяців. Він заявив, що з огляду на сумніви щодо відданості США своїм трансатлантичним союзникам Європа має серйозніше поставитися до цього питання й посилити власні спільні оборонні сили як у рамках НАТО, так і в ЄС.
Дії інших європейських лідерів менш однозначні. Протиріччя особливо помітні в їхніх відносинах з Україною. Цього місяця уряди ЄС затвердили кредит у 90 млрд євро (приблизно $105 млрд) для України, який раніше блокувався ультраправим популістським урядом Віктора Орбана в Угорщині, лояльним до Путіна. На жаль, коли в середині квітня виборці позбавили Орбана влади, сумніви інших лідерів стали ще помітнішими – адже вони більше не можуть ховатися за угорським правом вето.
Багато держав-членів ЄС, зокрема так звана «могутня пара» Франції та Німеччини, не поспішають надавати Україні повноцінне членство, про яке вона просить. Не кажучи вже про прискорений графік, якого вимагає президент Володимир Зеленський, прагнучи вступити до січня 2027 року. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц публічно виключив можливість швидкого приєднання, заявивши, що Україна не може приєднатися до блоку під час війни й має перед цим відповідати суворим вимогам щодо верховенства права, боротьби з корупцією та інших фундаментальних принципів.
Деякі побоювання можна зрозуміти. Попри увесь свій героїзм, Україна залишається корумпованою й крихкою демократією, яка після цієї війни може вийти з невизначеними кордонами та з Росією в ролі «сусіда з пекла». Інші європейські тривоги видаються менш переконливими. Наприклад, фермери ЄС побоюються конкуренції з боку великого, сучасного аграрного сектору України. Як кажуть у Брюсселі, якщо країна все ж вступить до Союзу, Спільна сільськогосподарська політика ЄС не витримає в нинішньому вигляді з такими великими субсидіями.
Протиставляючи таким сумнівам, прихильники України висувають різкий контраргумент. Будь-яка ефективна оборона Європи має включати участь 800 тисяч українських воїнів та їхніх власних безпілотних систем, які керуються штучним інтелектом, а також засобів протидії безпілотникам, що перетворили лінії фронту на гудючі зони смерті для російських загарбників.
«Хід подій уже змінився», — зазначив президент Фінляндії Александер Стубб, відповідаючи нещодавно на питання про гарантії безпеки для України.
«Ми, європейці, маємо зрозуміти, що нам потрібна Україна набагато більше, ніж Україна потребує нас», — додав він.
Україна давно покладала сподівання на вступ до НАТО та на положення про взаємний захист зі статті 5 договору цього альянсу. На жаль, як зазначають західні посадовці, її перспективи вступу до НАТО на найближчий час фактично відсутні. Ще будучи президентом, Джо Байден ставився до вступу країни до НАТО скептично. А остаточно їх поховав Дональд Трамп, який відверто відкидав не тільки саму ідею вступу, а й Україну загалом.
Тож вступ до ЄС залишається єдиним шляхом для України закріпитися в Європі та ширшому демократичному світі. Поки що повноправне членство — справа далекосяжної перспективи, тому Франція та Німеччина просувають ідею асоційованого статусу для України. Це могло б означати, наприклад, місце спостерігача в органах і радах ЄС без права голосу. Мабуть, найсуттєвіше — обговорення можливості поширити на Україну статтю 42.7 договорів ЄС про взаємну оборону в рамках тимчасового механізму.
На Кіпрському саміті ЄС чиновникам доручили дослідити, як стаття 42.7 могла б спрацювати в разі конфлікту. За словами канцлера Німеччини, на зустрічі лідери також в цілому схвалили ідею тимчасового членства України, розуміючи, що Європа не може зачинити перед нею двері. Пізніше пан Мерц зауважив, що коли-небудь українцям, можливо, доведеться схвалити мирну угоду, яка передбачатиме територіальні поступки. Щоб перемогти на такому референдумі, Зеленському необхідно отримати дорожню карту, яка зрештою приведе до «повного членства в ЄС».
На цьому етапі і європейці, і українці можуть бути дещо спантеличені сигналами, які посилають лідери в Брюсселі. З одного боку, їх лякає, що вступ України може зруйнувати існуючу систему аграрних субсидій ЄС. З іншого — вони, здається, охоче готові надавати Україні урочисті гарантії оборони та безпеки: зобов’язання, що є набагато вагомішими.
Ключ до розгадки полягає в ставленні до можливості війни. Якщо Європу справді атакує Росія, то нічого не є важливішим, ніж міцно закріпити за собою Україну як союзника. У неофіційних розмовах із високопосадовцями ЄС та України найпереконливіші аргументи на користь членства України стосуються передусім питань безпеки.
Попри оптимістичні заяви про використання українських оборонних технологій, лунають дуже похмурі прогнози. Кажуть, що коли війна з Росією закінчиться, в Україні залишаться сотні тисяч загартованих війною ветеранів. Якщо ЄС відвернеться від України, немає жодних гарантій, що впливові групи всередині країни не відвернуться від Заходу. До потенційних небезпек відносять також можливість внутрішніх конфліктів, сутичок за ресурси та зближення України з Росією.
Закріплення України в Європі, поки це ще можливо
Генрі Кіссінджер передбачив настання цієї миті. У 2023 році в інтерв’ю The Economist колишній держсекретар США сказав, що Україна має вступити до НАТО — всупереч своїм попереднім поглядам.
«Європа робить щось безглуздо небезпечне», — занепокоївся він: вона вважає Україну надто ризикованою для НАТО, хоча насправді сама «повністю озброює її».
На жаль, риторика про «небезпеку» та «ризики» відштовхує тих європейських лідерів і виборців, які не сприймають війну з Росією як неминучу. Якщо існує спокуса потурати Путіну, то будь-який аргумент про політичну нестабільність України або її невдоволення через перебування поза ЄС перетворюється на підставу не допускати її до «європейського клубу». Європа має повне право запитати себе, чи готова Україна до членства в ЄС. Доля країни може залежати від чогось набагато простішого: чи готові самі європейці до боротьби.
Джерело — The Economist
