Я і мала.
У мене в ті дні один друг був, ми з ним хотіли журнал випускати. Мене цікавила більше ідейна сторона, його - комерційна. Журнал цей наш задумувався як регіональний, тобто там усілякі новини з села і округи, з найблищих міст. Мав бути розділ і про спорт. Про історію і традицію наших країв. Мав бути і розділ : Загублено - знайдено. На останній сторінці мали бути анекдоти. Але не той теперішній гумор, гумор під назвою "нижче пояса". Ми розраховували що журнал будуть читати дорослі, свідомі, в більшості своїй - сімейні люди. На цьому ідейна сторона закінчувалась, бо у нас не було якоїсь ідеї особливої. Я мав бути головним редактором. Мене більше думка гріла, самолюбство мене гріло, що я буду редактором журналу, а про що журнал цей буде - мене не надто хвилювало. Комерційна мета була в руках мого друга. Він планував що реклама, оголошення, знайомства,- принесуть йому, тобто нам принесуть,- колосальний прибуток. Для того ми вже орендували приміщення в сільському клубі. Дві невеликі кімнатки, розділені перегородкою, прегородка настільки тонка, стара і з дирою, що можна через неї підглядати що робиться за стіною. В одній кімнаті мала бути друкарська машина. В іншій - наш офіс. У нас був бюджет - 21 000. Цього мало стати щоб почати діло. Але ми не врахували один момент. Вище керівництво нашого району не дозволило нам випускати журнал. Вони пояснювали це тим, що ми ще молоді, напишем з дуру щось не то, про нашу владу, чи щось таке, і їм прилетить з гори, а вони пояснили нам, що проблем у них йтак хватає, а ще получати за якісь журнали, лишні проблеми, вони не хочуть. Ми тоді хотіли підпільно друкувати журнал, але потім подумали що нас накриють, друкарську машинку конфіскують, а самих ще й посадиту можуть. Так наш проект і застряг, завис в повітрі. Вот ми якраз сиділи з моїм другом і говорили про то. Я вже йшов додому, а він ще лишався, і сказав мені, що ще одна людина має до нього прийти, але нічо такого... що завтра все мені роскаже. Я не хотів розпитувати що за людина, хоча в селі всі знались між собою, тому попрощався з ним і пішов.
В селі у нас живе Іван Петрович. Поважний дядько. Він має доступ до державних грошей. Зарплата в нього не велика. Зате він нічого фізично не робить. Рік тому він придумав одну аферу, на якій і розбагатів. Гроші з того державного фонду, він роздає, точніше зичить під проценти, кому вони портібні. Але зичить він серйозним людям, тим які віддадуть і не здадуть його в міліцію. Таким чином, Іван Петрович, бере з казни якусь сумму, наприклад 1000, зичить її вам, за умови що ви повернете через місяць 1100. Начальство Івана Петровича про це нічого не знає. Все начальство довіряє Івану Петровичу, бо за 25 років на службі, за ним ні разу не було ніякого косяка. Так за один всього лиш рік, Іван Петрович розбагатів. Дочка була ще у Петровича. Довго вони з жінкою не мали дітей. Коли жінка його народила, то Іван Петрович з радості в шинку ставив всім під ряд, а жінкам і дівчатам, які поруч шинка проходили, Іван Петрович тут же купляв в шинку цукерок, цукерок самих дороги,- шоколадних і дарував усім без розбору дівчатам і жінкам. Навіть, кажуть, пожертву дав у нашу Церкву, і пожертву не малу. Люди любили Івана Петровича, а Петрович любив людей. Та тут заговор відбувся на Петровича. Одні люди хотіли його підставити і позичили під процент 20 000. Потім здали його. На другий день приїзжає комісія, інспектори. Рахують гроші в казні, а там не вистачає рівно 20 000. Ігору Петровичу повідомили, що якщо завтра ранком, на 9.00, не буде усіх грошей в казні, то його неодмінно заарештують, обвинять в державній зраді, а все майно заберуть, так що жінка і донька його підуть в прачки, а він згниє в тюрмі.
Петрович закрився в своєму кабінеті і нікого не пускає. А дочка його, Катя, підглядає в отвір де ключ вставляють. Дивиться Катя,їй тоді було рівно 14р.,дивиться вона і бачить як Петрович сидить в кріслі, босий, в руках він тримає гвинтівку. Гвинтівку приклав до скроні і хоче на курок нажати. Але гвинтівка довга, а він пальцями правої руки не досягає до курка. Натягується Іван Петрович, вже майже досягає до курка своїм пальцем, але гвинтівка так і зіскочить з скроні його і впреться в плече. Тоді Петрович все спочатку починає. Точно прикладає гвинтівку до голови і починає пальцями дотягуватись до курка, тільки дотягнеться до курка і вже готовий нажати, як гвинтівка знову зіскочить з голови і впреться в ключицю. Не міг Петрович застрілитись, та тут чорт поміг, а в таких випадках в людини помічники є, вже по собі знаю... Відкрив Іван Петрович рот, засунув туда дуло гвинтівки, так що гвинітвка вже не зіскочить з голови, а точніше з рота, і тягнеться знов до курка.
Тут то Катя опам'яталась, і вибиває двері, а двері вже закриті, вона кричить, гримає, просить пожаліти і її і маму. В Петровича добре серце, пожалів, не застрелився. Тільки сховав гвинтівку під ліжко, обувся і пішов відкривати доньці двері. Після того вже Катя, і жінка Петровича не відходили від нього.
Над вечір приходить записка до Каті. Записка від аноніма і строго для Катерини Іванівни. Приніс один малий з сусіднього села і тут же побіг.
Катя відійшла в свою кімнату і читає :
Чув я про ваше горе в вашому сімействі. У мене є 20 000. Навіть 21 000.
Я подумав, що дам тобі, Катя, ці 20 000, і ти їх татові дай, а коли все заспокоїться, то він мені якось віддасть, мені не горить. Тільки Катя, вот що... ти вже доросла, тобі 14 ! Розумієш Катя, благородство, самопожертва, високі думки, це все у романах, це все тільки у тих драмах в книжках, а нині світ порозумнішав, нині чоловіки порозумнішали ! Ти вечерком зайди. Сама зайди. Я у клубі кімнату найняв. Номер 24 на дверях. Я сам буду і ти сама будь. За півгодинки і заробиш 20 000 і тата спасеш.
Вже почалось темніти на вулиці. Нічого Катя мамі не сказала, а з хати пішла. Я її зустрів якраз. Дивлюсь, іде сама не в собі. Але всі кажуть що вона саме не в собі буває, тому я і пройшов. Але коли проходив раніше, то вона завжди казала мені :
- Іван Сергійович, Слава Ісусу Христу ! І так голосно мені казала, так радісно, як рідко дівчата говорять. А цього разу пройшла і навіть не глянула.
Тут то мене щось і кольнуло. Я обернувся і її кликнув, вона навіть не зреагувала, тоді я сильніше крикнув, вона обернулась і ніби проснулась :
- Ах ! Це ви Іван Сергійович ? А я і не замітила вас !
- Куда ідеш Катя ? - питаю малу, а вона відповідає мені що до подружки йде. Я то знаю, що подружок у неї нема, діти з неї сміються, дразнять. Тут то я і вирішив підглянути до якої такої подружки. Деякі підозри вже у мене появились.
Я вдав що пішов своєю дорогою, але пішов іншою дорогою, до клубу. Підходжу до клубу, а вона сидить на лавці, не далеко від клубу. Я вже біля самого входу, там кущ бузку росте і вона мене не бачить. А я дивлюсь. Сидить, в руках ромашку тримає і пелюстки вириває. Вирвала останній, встала, і пішла в сторону клубі. Я перший забіг. Я зайшов в цю кімнату, де друкарська наша машинка стоїть, а мій друг, в іншій кімнаті бриється. Там шпара є в стіні тому все видно і чути. Я ледь чутно зайшов і почав підглядати.
Дивлюсь зайшла Катя, постукала перед цим. Він не відкривав, а далі брився, лиш крикнув "Можна". Зайшла Катя і сіла на ліжко. Сидить і в землю дивиться. Мій друг каже :
- Вот на столі лежить 20 000. Я чоловік чесний. Але і ти будь чесна, просто так гроші не годиться брати дівчині ! Порядна дівчина або не бере, або віддасть красою. Вона мовчить, а він бриється. Тоді коли добрився, то обернувся до неї, сперся на вікно, а вона в другоу боці кімнати. Трохи вони обоє помовчали, тоді він мовчки підійшов до вхідних дверей, закрив їх і спитав Катю :
- Яка година ?
Катя сказала що не знає. Тоді він сказав, що над її головою висить годинник і попросив глянути.
- 10 хвилин по сьомій - відповіла Катя.
Тоді мій друг сказав :
Тобто за двадцять хвилин восьма ти будеш вільна. У восьмій я маю бути в одному місці. У нас пів години і я не намірений тратити ні хвилини через твої предрозсудки. Я відвернусь і закрию штори на вікні і постою обернутим до тебе дві хвилини. Не більше. За той час ти уже лежи в ліжку. Якщо в тебе щось не получається... там гудзики розшпелити, плаття скинути, то через дві хвилини я тобі поможу, якщо сама не справляєшся !
Він обернувся до вікна як і казав. Дивлюсь на Катю, сидить, далі в землю дивиться, а пальчики її починають верхній гудзик розчіпати. Перший розчіпила скоро, прийнялась за другий. Другий уже пальчики трясуться, не слухаються, але все таки розчіпила. А на лиці її ні сльозинки. Коли потянулась за третім гудзиком, щоб розсчіпити, то обоє її рук так почали траяститсь, що вона ніяк не могла розчепити той гудзик, тоді вона вспригнула на свої ноги, сльоза скотилась з щоки її і впала, як блискавка, на земолю. Пам'ятаю як нині, та сльоза як падала, то ще блиснула на світлі з вікна. Мені здалось, що я навіть звук почув коли сльоза ця підлоги торкнулась. Але сіла тут же Катя, витерла очі,- напевно згадала тата свого.
Пройшло 2 хвилини, а вона так і сидить, голову опустила і лиш два гудзики розчепила. Тоді мій друг розвернувся, а вона і не дивиться на нього. Злість залила лице мого друга і він вже хотів кинутись до неї, але вона скочила на ноги і попросила, попросила що він їй ще хвилину дав. В цю хвилину вона підсунула крісло до стіни, стала на нього і дістала, зняла зі стіни образ Богородиці, як на руках маленького Христа тримає. Зняла цей образ, обернула другою стороною і поставила на стіл, каже :
- Хай не дивляться Вони на мене таку !
Це той самий образ, з яким вона потім на колінах стояла, на колінах стояла і просила моїх друзів відправити мене у хату до своєї прабаби, якщо я не маю куди сховатись від міліції.
Тут тоді я і зірвався. Забігаю до них в кімнату. Не знаю який вигляд у мене був, але Катя аж вскрикнула, а я йому кажу :
- То чиї 20 000 ? Твої чи наші ? Якщо наші спільні, то і я право маю, то і вона зі мною може піти, зі мною піти, а тебе вона вигнати звідси може ! Катя, кого вибираєш, мене чи його ?! Катя поблідла і не вірить, не вірить чи вона спить чи на яву. Тоді я її взяв обома своїми руками за її худенькі плечі, і ледь потрясаючи нею кажу :
- Ну кажи Катя, його вибираєш чи мене ?
- Вас, Іван Сергійович, вас я вибираю - вже вскрикнула Катя. Тоді я беру ті 20 000 і даю їй в руку, рука її трясеться, я тоді зажав ті 20 000 в її пальчиках, пачка велика, а ручка її маленька і кажу :
- Ну біжи, біжи до Івана Петровича !
Тоді мій друг підскочив до мене, до нас з Катью і каже :
- А там є моїх 10 000, де мої 10 000 ?
А я йому :
- А вот де ! - і з правої прямим в чоло, так що він якраз і в то ліжко рухнув де Катя мала лежати а та, знов пискнула, взяла мене за руку і каже :
- Побіли звідси Іван Сергійович, побігли звідси разом !
А я їй відповідаю :
- Ти біжи, а нам ще поговорити з ним треба, все-таки друг він мені...
Катя з грошима побігла до тата, але історія на цьому ще не закінчилась. Тай такі історії рідко закінчуються так щасливо.
