Я прийнявся читати записку :
- Ви попали в авантюру. Ця інтригантка сама себе погубить і вас з собою потягне. А ви й противитись їй не будете. Вам це солодко буде. Яд буває солодким. Зрештою, поступайте як хочете. Я лиш була свідком випадкової розмови. Тільки я одна була свідком. Тобто я був свідком. І я певен, слова написані мною нижче, будуть для вас неприємним "сюрпризом".
Не буду уточняти де і як, але я чув, як ця інтригантка розмовляла, з якоюсь жінкою. Розмова йшла про п'ять тисяч. Ваша, Наталія Дмитрівна, просилась щоб ця жінка почекала, але жінка наполягала, що п'ять тисяч потрібно повернути найближчим часом. Або 5 тисяч до кінця місяця, або пропозиція ще в силі, і вона, Наталія Дмитрівна, зробить розумно, по славах цієї жінки, співрозмовниці її,- коли вас залишить і одружиться з ним. Я не чула ні імені, ні фамілії. Тільки було сказано - "Ним".
Я чула як Наталія Дмитрівна ця, ваша, просилась, що вона вийде заміж за нього, але через рік... Жінка ця, яка ставила умови Наталії Дмитрівні, спочатку розсміялась, але потім ще щось говорила. Я не міг стояти на сходах вічно, тай не добре це підслуховувати, тай я не підслуховував, через цікавість, я лиш хотів почути суть справи, щоб вас попередити. Справа ваша, але вона вас видоїть, а потім за іншого вискочить. Втім, з ним вона зробить як і з вами. Я хочу, щоб коли ви прочитаєте цей лист, тут же його позбулись і ні з ким, ні з ким ніколи про нього не говорили.
Почерк був явно жіночий, тай малий мені признався, що це Оксана Ігорівна, тому сумнівів не було. Були лиш сумніви, як поступити мені далі.
І я вирішив, я розумію зараз,- говорив дідо,- я зараз розумію, що це було не делікатно, але я вирішив прямо йти до Оксани Ігорівни. Я з деяким ужасом зрозумів, зрозумів що текст, щойно прочитаний, мене не так вколов, не так мене зацікавив, як сама думка, що вона, Оксана Ігорівна, написала мені. І хоч скритно написала, але все-таки це вона, і вона написала мені.
Мені захотілось просто побачити її. Що я буду говорити їй - я не знав і не уявляв, але я вважав, що тепер я маю якесь законне право бачити її, я був майже зобов'язаний говорити з нею, так я відчував, але про що говорити я не знав і мене це й не цікавиило надто, мене гріла думка, що через якихось 10 хв. я буду бачити її.
Я відчував, як Наталія Дмитрівна, уже ніби в якомусь тумані, десь далеко. А зараз мене чекає щось дивне. Щось таке, що можливо раніше мені ніколи не зустрічалось. Невже ? Невже я можу влюбитись в неї ?
Я питав це сам себе і дивився на неї через брудне вікно бару. Там були фіранки і вона мене не бачила. Вона щось читала. Я тепер іншими очима дивився на неї. Я вдивлявся в її лице так, ніби хотів через нього заглянути в її душу. Лице її було досить звичайним, але щось в ньому таке було, чого не було в моєму лиці... Щось у нього таке було, що я б хотів бачити у лиці Наталії Дмитрівни.
Я різко відійшов від вікна. В голові в мене не зрозуміло що творилось. Я вже сам не знав, хто мені потрібен і я був би радий, якби мені ніхто не був потрібен. Я навіть себе переконував якийсь час, поки без цілі блукав містом, переконував себе що мені ніхто не потрібен насправді.
Я розумів, що в таких заплутаних емоціях, я не зможу бути чесним ні з тою, ні з другою. Я навіть собі уявляв, що якби якийсь чаклун, переселив мене тут же, сьогодні, на безлюдний острів, і спитав мене,- з ким я там хочу провести усі мої дні, чи з тою чи іншою ? То я б рішуче розгубився і не знав що робити. Я собі уявляв, зараз мені смішно, але я собі на якихось секунд 10-20 уявив,можливо й на цілу хвилину уявив, як я стою розгубленим перед чаклуном, а Оксана Ігорівна і Наталія Дмитрівна обоє стоять біля мене і якось прикро, презирливо дивляться на мене, і чаклун теж так дивиться на мене, всі вони мене ніби презирають, презирають саме тому, що я не можу вибрати. До речі, так майже і було, потім, тільки без чаклуна і безлюдного острова, але я забігаю на перед.
І коли прийшов час моєї відповіді, з ким я хочу поселитись на безлюдному острові до кінця моїх днів, то я вибрав їх обох, на що всі вони розсміялись і спитали мене як це можливо ? Вони стверджували,- що це не можливо ! Що тільки чоловік одну може вибрати. Тоді я їх перебив, я з ними спорив, я їм доказував, що чоловік може, але я б не був їм чоловіком, я б згоден бути їм все життя братом, тільки щоб ні одну з них не втратити.
Це вже зайшло за надто - говорив я сам собі і вирішив, що коли все заходить занадто, то треба неодмінно напитись холодного квасу.
Велика бочка стояла біля пильної вулиці. Пилюка підіймалась як тільки якась карета пролітала збоку. Біля бочки була черга. Чоловік сім. Двоє малих і п'ятеро чоловіків. З боку щось говорили три дами. Видимо чоловіки брали квас і їм тоже. Старенька, але дуже охайна і чепурна жінка, здавалось мені, спеціально так довго наливає квас. Я вже подумав що не витерплю стояти в черзі і обійдусь без квасу, але глянув на небо. На небі ні хмаринки, палило сонце а в горлі, в роті слюни в мене вже не було. До того ж коли ви придбаєте стакан квасу, вам гарантовано дається місце під трьома велечезними липами, які дають тінь. Я вирішив що без цієї тіні і стакану квасу мені зараз не обійтись. Це була маленька і єдина моя радість в ті години.
Стакан квасу був холодний, і з зовнішньої сторони весь покрився вологою, маленькими крапельками які прилипали до моїх пальців. Квас був жовто-оранжевого кольору і такий холодний, що ламало зуби. Смачнішого я в житті не пив і пожалів, що взяв тільки один стакан.
Я трохи ніби віддихався, освіжився. Я відчув то,що і хотів відчути. Я відчув що Ігорівна і Дмитрівна, вони обоє однаково від мене віддалені і я не належу ні одній з них і вони мені теж. Коли страсті в мені поутихли, я міг зібратись до купи і пробувати щось поволі обдумувати.
Спочатку я вирішив, що потрібно повернутись до Дмитрівни і розпитати, що це за 5 тисяч вона виновата, за що і яким людям ? Як я це буду питати,якими саме словами, я не знав, але я був певен, що це потрібно зробити. Потім я поклав собі, що після того як я це взнаю, то пущусь неодмінно до Ігорівни, для чого саме я піду до неї і що я буду говорити, я не знав, але я був певен що це теж треба зробити.
І ось я зайшов знов до Дмитрівни. Спочатку вона так розгубилась, що я спитав її,- Чи я може не вчасно ? Тоді вона ніби опам'яталась, і заявила, що це взагалі-то моя квартира і я можу прийти в любий час. Мені навіть здалось, що вона зраділа мене побачивши, але одразу це намагалась прикрити напускною серйозністю.
- Наталя - почав спокійно я і на ти.
- Я хочу прийняти участь в твоєму житті. На скільки я можу це зробити. Але мені треба знати. Мені треба знати...- я запнувся і вона мене тут же перебила:
- Ааа...Монашка вже все доклала... Дай мені її лист. Або не давай. Не хочу бачити навіть її почерк. Я вам мішаю ? - спитала вона мене спокійно.
Я розгубився, а вона ще раз повторила питання:
- Я вам обом мішаю ? - вона знов спокійно спитала і глянула на мене.
- Ви ж знаєте - почав я, а потім виправився :
- Ти ж знаєш Наталя, що вона хвора, і вона не збирається ні за кого виходити.
- Не знаю і не хочу знати !- спалахнула Дмитрівна:
- Я спитала прямо, чи я вам мішаю ? І тепер я знаю відповідь,- що мішаю.
Я вскочив з ліжка на якому сидів, а вона лиш лукаво посміхнулась і продовжила :
- Я по лиці твоєму розгубленому все зрозуміла. Значить мішаю. Вона хотіла говорити ще щось, але закрила лице рукою і вийшла в другу кімнату. Я кинувся за нею, але вона встигла закрити двері.
Прийшлось з нею говорити за закритими дверима. Я довго просив її відкрити, вона довго мовчала. Потім так- сяк ми почали говорити. Нарешті, коли за вікном стемніло, було ясно, що я буду ночувати в неї, вона відкрила двері і пішла накривати на стіл. Ми повечеряли. Я попросив її постелити мені в іншій кімнаті.
Був теплий вечір. Красивий вечір і ми сиділи обоє мовчки на балконі. Нічне небо нам було прикрасою над головою.
І все-таки, вона мені трохи відкрилась в той вечір і я взнав, за що і кому вона була винна цих 5 тисяч. Взнав про її народження, батьків, дитинство і юність. Мені здається тепер я її краще розумів. Але я і розумів, наскільки складно буде з нею. Наскільки сердечко її неспокійне. Наскільки воно не має ні свого кута в цілому світі, не має ні на кого положитись, не має кому віддатись. Я зрозумів, як глибоко вона сама себе відчуває самотньою, зрозумів, як сильно вона боїться завтрішнього дня, і ще я зрозумів, що вона абсолютно не знає що добре, а що погано. Поняття добра і зла в неї розмито. Точніше вона розуміє, але це все в ній якось переплітається і плутається, само собі суперечить, так що вона зранку думає так, а до обіду вже по-іншому, а після обіду знов щось собі надумає ще інше, а на вечір вона вже зовсім змучиться від своїх думок, так що або заплаче або розізлиться без причини. Було ясно як їй тяжко дати самій собі раду, пояснити щось самій собі.
І вона було надіялась, може сама собі не призналась ще, але надіялась, що я той хто все їй пояснить і все розставить на свої місця і все в її житті безобразне складаться в якусь красиву картину, в якийсь красивий букет і вот вона повірила в це, а тут появилась Оксана Ігорівна і вона зненавиділа і її і мене, і саму себе зненавиділа, за то що повірила в мене, а тепер розчарувалась. І саме страшно, я розумів, що вона права.
Дідо замовчав. Ну на сьогодні досить. Вже пізно. Прийдеш завтра і я розкажу що було далі. Дідо провів мене до фіртки. Ми мовчали. Ми обоє знали, що думаєм ми про одне і теж. Я з нетерпінням чекав наступного дня, щоб почути продовження.
Наступний день все-таки наступив, я вже думав що не наступить і я подався до діда. Але неприємний сюрприз мене очікував. Майже разом зі мною до діда заходив і Ігор Анатолійович. Я догадувався, що Ігор Анатолійович заповнить собою всю кімнату, весь день і я так і не дізнаюсь продовження історії діда. Ігора Анатолійовича вже не було декілька днів у діда, він напевно дійсно писав свій геніальний роман і тепер ніс в руках якісь папери. Напевно він хотів поділитись з нами своїми текстами.
Я був розчарований що його зустрів, але вирішив не подавати цьому вигляд і постарався привітніше подати йому руку. Анатолійович, був надзвичайно схвильований і збуджений, втім, як і завжди.
- Іван Сергійович !- вскрикнув він вже коли я подав йому руку :
- Іван Сергійович ! - і він обома своїми руками обхватив мою руку, потряс її і прийнявся говорити, щоки його розчервонілись, очі блищали і здавалось дихання переривалось :
- Я йшов сюди, до Федіра, але я йшов сюди тільки щоб з вами словце перекинути. У мене проблема. У мене творча криза. Ви один можете мене вислухати без насмішки, зрозуміти і щось порадити і він почав відкривати свої папери, але я обняв його за плече, попросив заспокоїтись, попросив зайти в хату до Федіра і не зважаючи на його насмішки, не встидаючись своїх поривів розказати вчому справа.
Ігор Анатолійович тут же збодрів на дусі і заявив чуть не бючи себе в груди :
- Ви праві Іван Сергійович, ви точно праві, чому я маю встидатись ? Вони обкрадають народ, обїдають вдовині хати, називають добро пережитком минулого і не встидаються виригати весь свій сором і бруд напоказ, хай вони стидаються ! А мені нічого встидатись ! Встидатись їх це б означало, це означає...
Анатолійович запнувся і я тут же його взяв попід руку і завів у хату. Дідо вже йшов нам на зустріч і чувши шум, думав що щось сталось, але з першого погляду зрозумів, що Анатолійович знову перед цим, нещодавно, заходив у магазин.
