Лице її, краще сказати вигляд лиця її - сама серйозність і строгість, але ця серйозність і строгість її - м'які вони. Погляд далекий, задумливий. Відрізнялась вона від Дмитрівни тим, що та, була швидкоока, погляд її бігав швидко, а Ігоріна була повільна в рухах, погляд теж її застигав часто, то на предметах, а то кудась вдаль. Говорила вона тоже повільно, ніби якась легка і солока втома чулась в її словах. Колір волосся русий. Віку - 20 років. Вищесереднього росту, худорлява, була вона не те щоб красивою, але й не відштовхуючою, була така, як кажуть - що справа смаку,- як кому, хтось находив її зовсім звичайною, а хтось міг і пристрасно полюбити. Тільки вона сама, була далека від пристрасті, тай від навіть легких почуттів, так як сама призналась своєму татові - " Що все, на що вона не подивиться кругом, уже все прощається із нею."
Я сидів в барі, де вона робила, за столиком. Навпроти мене сидів її тато - Андрій Андрійович, скрипаль цей. Я вже як два тижні не був у Наталії Дмитрівни, не був у неї, хоча обіцявся зайти за кілька днів. Та не по своїй волі, я не був у неї. Перед тим, щоб зайти до неї, а квартира її була в якихось 10-ти хвилинах ходьби від бару, де ми сиділи, перед тим, як зайти до неї в гості, я вирішив зустрітись з Андрійом Андрійовичом, щоб детально взнати про її стан, про настрій Дмитрівни. До цього, я лиш їй раз написав і вона лиш раз відписала. Писав я їй про речі буденнні, постороні, і вона на той же манер відписувала.
Федір Михайлович закашлявся. Сьогодні 1 вересня. Перший день осені. В діда нікого не була, Анатолійович дійсно, напевно, приступив до написання роману, і як як й очікував,- це був мій шанс дослухати продовження історії діда з Наталією Дмитрівною.
Відкашлявшись, він продовжив, говорив повільно, часто зупинявся і пригадував деталі :
- Від Андрія Анатолійовича, я нічого конкретного не взнав про стан Дмитрівни, але чомусь він мене трохи заспокоїв. Я попрощався з ним, розрахувався з Оксаною Ігорівною і нетерплячим, але трохи невпененим кроком направився до Наталії Дмитрівни.
Але дивне діло, ступаючи до Дмитрівни, весь час перед очима моїми ввижалась Оксана Ігорівна. Я з нею бачився щойно, вона поводилась скромно і стримано, небагатослівно, і я теж з нею так. Вона знала мою історію про Дмитрівну, бо звичайно її тато,- Андрій Андрійович, все їй розказав, і вона знала, що й я знаю її історію, про її невиліковну хворобу, бажання йти в монастир і обітницю, самій собі, не виходити заміж. Ми знали один про одного багато, але ми говорили сухо і тільки говорили ми те, що вимагали обставини,- її, як офіціантки, а мене, як відвідувача.
Але я помітив, що вона зі мною помітно напружена. Я бачив як вона говорить зі всіма відвідувачами, і як зі мною. Зі мною вона була інша. Не можу сказати, що привітніша ніж з іншими, чи зліша ніж з іншими, я лиш замітив, що вона була інша зі мною, ніж з рештою. І здалось мені, що вона і одяглась і волосся уклала навіть по-іншому, хоча я її бачив всього лиш другий раз.
Ось з такими думками про Ігорівну, я зайшов до Дмитрівної.
Вона відкрила мені двері, запросила ввійти. Усмішки не було на її лиці. Я зрозумів, що вона намірена багато говорити і трохи, як і я, переживала.
На столі уже стояв чай і декілька пирогів, зпечених нею. Доглядалка її, уже зїхала з квартири, так як Дмитрівні стало краще.
Вона сіла за стіл і поглядом указала, щоб і я сів. Обоє ми сиділи навпроти, вона подала мені цукор, я сказав що пю чорний чай без цукру. Вона абсолютно без ніяких емоцій відложила цукор в бік, взяла один пиріг, поставила біля мого чаю, на тарілку і сказала :
- Ви з дороги, їжте, а я буду говорити. Після чого, різко встала, підійшла до вікна і спиною до мене стала говорити :
Я звичайно і не дотронувся до чаю і пирога, а лиш весь завмер і дивився на неї.
Світло з вікна заливало кімнату, і кидало її довгу тінь по старому паркету, вона сперлась руками на підвіконник, вся випрямилась, нашпанувалась. Платті її нове, було якогось траурно темно-коричневого кольору, а волосся складене ззаду в якесь колесо, щільно прилягало до затилку. На плечах її була темно-зелена хустина, і вона накинула її на голову, -точно сховати хотіла себе нею від мене і не обертаючись до мене почала :
- Поздоровляю вас Федір Михайлович, тепер я ваша, тепер я у вас в боргу ! Ви добились свого !
Я вскочив і хотів перебити її, але вона попросила мене сісти. Я сів.
Ми помовчали обоє і вона, в цій же позі, почала говорити, але тон уже був трохи мягший.
- Я думала, що я маю робити, і я вирішила, що якщо ви мене купили, то я вам відроблю свій борг, грошей у мене нема, але я відроблю зрозумілим вам способом і буду у всьому вам послушна і хорошою господаркою. Рік я поживу з вами, рік ви зїсте саме солодке з мене, а далі, буду вважати, що я вам уже не винна і ми розійдемся. Через рік мені уже буде 22-два і ви собі знайдете молодшу і так як мене... одним словом ви собі знайдете молодшу.
У випадку, якщо ви не хочете мене купити, якщо ви не хочете таких стосунків, то дарити вам свою любов я не буду ! Жінкою вам я стати не хочу !
На цих словах голос її обірвався і рука її права, швидко скользнула по її щоці і назад повернулась в своє положення. Вона трохи помовчала і продовжила :
- А оскільки ми не пара, то я, або вам відроблю, або відпустіть мене, і коли я назбираю потрібну суму, а ви вкажете мені точну суму, яку ви на мене стратили,- і я за рік, за два, не знаю, як у мене підуть справи, але я цю сумму вам віддам готівкою, а сьогодні, коли ви мене не купляєте, то відпустіть, але вкажіть точну суму в скільки я вам обійшлась ?!
Вона обернулась і глянула в моє лице. Ясно було, що цю розмову вона приготувала наперед.
Я чесно сказав, про це, що цю розмову ви, Наталія Дмитрівна, приготували наперед, але помилуйте, відповідь я не приготував на перед, тому дайте хвилин 10-сять подумати.
Вона лукаво посміхнулась, з словами :
- Як вам буде завгодно ! - і вийшла в другу кімнату.
Я взяв чай і вийшов на балкон. Балкон був поруч із тим вікном, де вона стояла.
Погода стояла прекрасна, але що мені робити з нею, з таким подарком долі ? Хоча я не вірив в долю. Я знав, що випадковостей нема, і все що стається, то від Бога, або від дідька. Але від кого вона ? - ось що мене найбільше цікавило тоді на балконі.
Десь 10-15 хв. вона сама прийшла у кімнату і бачачи, що я на балконі, вона теж ступила на балкон.
- Чого ви не п'єте чай ? - спитала вона, для того щоб щось спитати і почати розмову й не дочекавшись моєї відповіді спитала :
- То що ви вирішили ?
- Я вирішив, що я вас купляю на рік, але нам треба обговорити деталі покупки.
Після моїх слів, ніяка реакція, ніяка морщинка чи складка не появилась на її лиці. Лице її - граніт,- здавалось мені тоді. Я чув, я бачив, як вона ледь помітно вздрогнула, коли я сказав що купляю її, але вона нічого не виявила на своєму лиці. Знав я, що вона так і задумала, не показувати, що у неї на серці.
Але нащо ці всі жіночі штучки ? - думав я.
- Які деталі покупки ? - спитала вона холодно, але мені здалось, що холод цей напускний. Я нічого не відповів одразу, а лиш зайшов назад з балкону в кімнату. Вона закрила балкон, так ніби боялась, що хтось нас підслухає і зайшла за мною.
Ви маєте піти на курси перукарів, - почав я, стараючись говорити спокійно і не приказуючим тоном - вони вроді біля двох місяців. Решту 10 місяців, ви будете прцювати перукарем. Жити ви будете на цій квартирі. Платити за неї буду я, але гроші що ви заробити - будуть вам на прогодування ваше і інші речі необхідні вам. На цьому, все що нас може пов'язувати - закінчується. Я буду жити своїм життям, а ви - своїм. Потім, коли пройде рік, ви вільні, хочете займатись тою , тою так сказати професією, звідки я вас витягнув - то ваша воля ! Схочете залишитись звичайною людиною і жити як більшість жінок - я буду тільки радий.
Умови я спеціально вказав такі, які конкретно не уточняли, чи буде між нами близькість як чоловіка і жінки чи ні, але по тону, яким я говорив, тай по словах, вона зрозуміла, що на таку близькість я не налаштований.
Вона розгублено подивилась на мене і сказала, що вона згодна, тільки з умовою, що якщо я передумаю, вона розуміла, що я розумію її і натякала, що якщо я схочу змінити умови, то я маю розуміти, що це моє право, тому якщо я хочу скористатись своїм правом, то це мій вибір, якщо я не хочу скористатись своїм правом, то це теж мій вибір і цей вибір, любий з них, ніяк не впливає на її ставлення до мене.
Я знав що вона обманює, обманює і мене,і себе. Якщо б я, скористався тим правом, про яке вона натякала мені, після всьго що було між нами, якби я скористався тим правом, то знаю точно, що вона б підкорилась, і ще знаю точно - що на другий день вона б зненавиділа мене ! Зненавиділа вона б мене більше за всіх на світі. Я тоді вже це все знав і розумів, а вона і заохочувала мене, я знав що вона буде і заохочувати мене,єдино для того - - щоб потім мати причину зненавидіти мене і сказати мені це в очі, що і я, такий як усі. Але всі, хоча б не приховують це, а я гірший вдвоє, ніж усі, бо я рисувався перед нею, малювався перед нею благородністю, щоб зробити то, що всі, а стало бути, я вдвічі гірший, бо не просто падкий на розпусту, але лицемірно падкий на розпусту !
І вона тільки й чекала на такий мій крок. Скільки б було насолоди, коли б вона добилась свого, і на другий день об'явяла мені про це,- що я не чоловік, а сама низість, прихована за напускною благородністю, а можливо й утекла б від мене, бо я їй став би противний більше будь-кого на світі. Вона й сама не розуміла ще цих прихованих своїх намір, вона ще сама не давала собі звіт у своїх намірах і бажаннях щодо мене, але я вже розумів її краще, ніж вона себе саму.
Ох ці жіночі натури... Є такі жіночі натури які мріють, щоб їх образили, поступили з ними низько, жорстоко, щоб потім мати все життя кого ненавидіти і всі біди свої майбутні, звалити на свого обідчика. Горе її, страждання її, були б для нею якоюсь насолодою, ненормальною насолодою. Далеко не всі жінки такі, але я знав що Наталія Дмитрівна - саме така натура.
Я знав, що щоб втримати її біля себе, цей рік, потрібно лиш одне - не торкатись до неї. А що робити з нею, коли пройде рік, я і гадки не мав. Але я втішав себе, що через рік, я все обдумаю і точно буду знати, чи мені з нею по дорозі чи ми надто різні.
Ми ще трохи посиділи разом, я говорив їй про курси перукарів, тобто розповів адресу і все що стосується цього, сказав, що щоб друга кімната не пустувала, вона може когось найняти, але тільки жінку, розуміється.
Але розмова наша не клеїлась. Вона і далі старалась триматись незалежно і гордо, а я і далі не розумів, для чого ці всі жіночі штучки і чому вона зі мною не може бути відкритою, як і я з нею. Сказавши, що я буду приїзжати деколи, я спеціально сказав, що у листах буду повідомляти наперед про свій приїзд, я порощався з нею і пішов.
На виході з будинку мене вже чекав якийсь малий. Він дав мені записку. На записці не було імені, значить автор записки бажав бути анонімом, але хлопець, звичайно, за невелику плату, сказав мені автора записки. Це була Оксана Ігорівна, яка з своїм татом, Андрійом Андрійовичем жила в будинку разом з Натальою, тільки в різних квартирах, розуміється.
Хмари почали згущатись, як на небі, так і на землі. Бо Дмитрівна, як я потім взнав, дивилась на мене з вікна, проводжала мене поглядом і бачила як мені була вручена записка, бачила і то, що я упрошував посильного признатись мені автора записки, бачила що він не погоджувався але коли я йому заплатив - погодився. І хоч Дмитрівна не могла ніяк взнати автора записки, бо відстань, яка була між нами і ними не позволяла це зробити, але Дмитрівна, якимось чудним, жіночим способом, визначила, що автор цей, це авторка і що авторка ця- Оксана Ігорівна. До цього вони не були знайомі. Лиш тільки зустрічались декілька раз на сходах.
І Наталія Дмитрівна, поступила так, як можна було й очікувати,- мене вона не розпитувала про цей лист. Вона згоряла від бажання знати про зміст записки, але гордість не дозволяла їй мене спитати прямо, вона і не питала, але при наступних випадкови зустрічах з Ігорівною, всім своїм поглядом, вона виражала, що вона все знає, так якби вона читала і знала кожне слово на пам'ять у цій секретній записці.
Ось тоді і вони обоє не злюбила одна одну. Але це потім, а зараз я йшов по вулиці і вже не радий був що вплутався у цю історію, і думав, чи то Бог мене вплутав в цю історію, чи дідько ?
