Присвячується моїй донечці.
Дякую за віру та натхнення.
«Шановні пасажири! Поїзд №051 Київ – Перемишль затримується на 3 години. Слідкуйте за оголошеннями».
Яринка
Яринка стояла на платформі разом з іншими пасажирами і уважно вслуховувалася у повідомлення.
Це було вже третє оголошення за останню годину. Спочатку подачу поїзда відтермінували на 15 хвилин, потім на годину, тепер — на три. Не те щоб вона була до цього не готова: у такий час поїзди постійно затримуються. Можуть взагалі не відправитися. Але дівчина була дуже зморена: зранку автобусом із Черкас до Києва (до речі, автобус теж запізнився, бо через тривогу посадку скасували), потім кілька годин очікування на вокзалі, знову тривоги, коли доводилося швиденько покидати приміщення… І ось знову.
Вона подивилася на свою валізу і зрозуміла, що підніматися назад сходами їй зовсім не хочеться. Та й досвідчені пасажири подейкували, що ситуація може змінитися і поїзд «подадуть» раніше, ніж за три години.
«Буду чекати тут», — вирішила Яринка і занурилася в телефон.
Роман
У вагоні стояла нестерпна спека. Пасажири намочували рушники, махали перед собою серветками, стояли у проході біля вікон, щоб хоч трохи впіймати свіжого повітря.
Але це не могло зіпсувати Роману Безсмертному настрій. Бо після того пекла, у якому він перебував чотири роки, цей вагон здавався раєм.
Він їхав додому! Вперше за чотири роки — відпустка! Це було неймовірне відчуття. Там, на фронті, йому часто снився Київ: рідний Поділ, вулиці, якими бігав у дитинстві, бабуся, її пиріжки та желе… От цікаво, чому Там так часто сниться саме дитинство?
Київ він обожнював з перших хвилин, як тільки з'явився на світ. Уся його родина — корінні кияни.
Коли Роману було п'ять років, тато з мамою поїхали працювати за кордон, до Норвегії. Він залишився з бабусею, яка на той час ну ніяк не тягнула на цей почесний статус. Бабусі Любі було п'ятдесят, але виглядала вона значно молодшою. Попри це, вона дуже пишалася онуком і була щасливою, коли він називав її Ба Лю.
Ба Лю працювала у школі вчителькою молодших класів. Тому Ромчик (так лагідно називала його бабуся) рано почав говорити, читати, писати і… шкодити. От що-що, а шкода рухалася ніби раніше, ніж хлопчик заходив до кімнати. О, скільки стін він обмалював, скільки перебив чашок і зламав шухлядок! Але бабуся тільки сміялася: «То на щастя!»
І дійсно, то були щасливі роки.
Разом з ним зростали і його вірні друзі : ще один Роман і два Сергія. Жили поруч, ходили до одного дитячого садочка, в одну школу, разом вступили до Могилянки і разом у 2022 році пішли захищати Україну. Друзі часто жартували: «Ми з тобою, Романе, під Божим захистом. Ти ж у нас Безсмертний!»
Тільки от не так сталося, як гадалося. Один за одним пішли його друзяки на небеса… Безсмертний поки що залишився тільки він. Роман глибоко вдихнув — йому завжди не вистачало повітря, коли він згадував своїх друзів-побратимів.
А ще останнім часом ТАМ йому снилася дівчинка, яка приїжджала до своєї бабусі, що мешкала поверхом вище. Така смішна: носик і щічки у веснянках, наче її цілувало сонечко. Вертлява, як дзиґа. І ім'я в неї було таке гарне — Яринка.
Скільки вони з нею вибігали навколо кінотеатру «Жовтень», скільки разів розбивали носи та коліна… Роман й досі пам'ятав, як вони з хлопцями чекали на липень, коли їхня «Я» (так вони лагідно називали її між собою) приїде до бабусі. Вони всі були в неї по-дитячому закохані.
Востаннє Роман бачив Яринку, коли померла її бабуся. Їм було тоді по чотирнадцять чи п'ятнадцять років. Вона стояла біля труни заплакана і така нещасна. Він тихенько підійшов до неї і обійняв. Дівчина не відсахнулася, а навпаки — притислася до нього.
Після тих сумних подій Яринка до Києва більше не приїжджала. Бабусину квартиру її батьки продали.
І все. Щасливі липневі дні закінчилися. Вони більше не спілкувалися. У кожного було своє життя.
Роман усміхнувся: «Оце згадалося… До чого б це?»
«Через 15 хвилин прибуваємо. Готуємося заздалегідь, не забуваємо речі», — голос провідниці звучав для Романа так, наче вона оголошувала перемогу.
Яринка
Очікування — не найкращий спосіб згаяти час. Телефон майже розрядився, тож треба було діставати повербанк.
Скільки ж вона не була в Києві? Востаннє — коли померла бабуся. У Яринки защемило серце. Бабуся була її найбільшою любов'ю. Віра Іванівна — так її звали — була батьковою мамою. І щоліта, у липні, тато привозив Яринку до неї на цілий місяць. Комусь цей вибір міг здатися дивним: їхати із зелених Черкас до задушливого літнього Києва. Але для Яринки, та й для самої бабусі, це було їхнє липневе щастя.
Вони гуляли Подолом, каталися на колесі огляду, розглядали картини на Андріївському узвозі…
Найбільше Яринці подобалося ходити в гості до бабусиної подруги, Любов Сергіївни. У тієї теж був онук, приблизно такого ж віку, як і Яринка. Звали його Роман, Ромчик — так зверталася до нього Любов Сергіївна.
Але він мав ще одне ім'я, про яке ніхто не знав. Тільки Яринка та її бабуся. Шуша! Він довгий час замість літери «С» вимовляв «Ш». Одного разу хлопчик прибіг до них і запитав, чи підуть вони їсти суші. Натомість у нього вийшло «шуші». Отак і причепилося до нього прізвисько — Шуша. Але це була їхня велика таємниця з бабусею.
Яринка завжди з нетерпінням чекала на канікули в Києві. Там у неї з'явилися друзі. Правда, то були самі хлопці: два Романи і два Сергії. З ними було весело й безпечно. Хто ж наважиться зачепити дівчинку, яка має таку охорону?
Яринка засумувала. Якими стали тепер ті два Романи і два Сергії? Де вони зараз, що з ними? Хто живе тепер у бабусиній квартирі? Як поживає Любов Сергіївна?
«На другу платформу прибуває…» — пролунало з динаміків. Ні, це не її поїзд. Це прибував потяг із Краматорська.
Роман
Роман жадібно вдивлявся у знайомі краєвиди на під’їзді до Києва. Потяг сповільнював хід. Повільніше, ще повільніше… Нарешті сіпнувся і завмер.
«Пані, відкривайте швидше!» — подумки благав він провідницю. Нарешті! Він удома. Роману хотілося стрибати від щастя, як у дитинстві.
Ледь стримуючи емоції, він неспішно зійшов зі сходинок вагона. Зупинився, щоб зорієнтуватися, куди йти. Ага, ось сюди. На пероні було повно військових та тих, хто їх зустрічав. Хтось плакав, хтось верещав від радості. Роман навмисне попередив бабусю, щоб вона його не зустрічала, — хотів прийти сам. Думаючи про зустріч із Ба Лю та рідну домівку, Роман ледь не збив чиюсь валізу.
— Перепрошую! — встиг кинути він і раптом завмер на місці.
Притулившись до колони, стояла вона — дівчинка з його снів. Таке знайоме обличчя, русяве волосся, ті самі веснянки… Тільки тепер це була не непосидюча дзиґа з дитинства, а вродлива молода дівчина.
— Я… — запнувся Роман. — Яринко?
Дівчина подивилася на нього з осторогою. Перед нею стояв кремезний, статний військовий із невеликою бородою і кликав її на ім'я.
— Яринко, це я… Роман. Роман Безсмертний
— Ромчику, ти?! Та як же це? Звідки ти тут взявся? — заторохтіла Яринка.
Наступні п'ять хвилин вони навперебій засипали одне одного запитаннями, на які ніхто не чекав відповідей.
— Оце так зустріч! — нарешті спромігся на зв'язну фразу Роман. — А я у відпустку! А ти як тут?
— А я на навчання повертаюся, до Чехії. Ось, мій поїзд затримують, — поспіхом пояснила Яринка.
Роман не втримався, схопив її в обійми і закружляв навколо себе.
— Ромчику, ти що?! Ану постав мене на місце! — сміялася Яринка, тримаючись за його плечі.
— Скільки в тебе є часу? — по-діловому запитав Роман, опустивши її на перон.
— Думаю, години дві є, — відповіла Яринка.
— Супер, ми встигнемо випити кави!
Роман підхопив її валізу, узяв дівчину за руку, і вони швидко рушили вгору сходами.
Дві години пролетіли як одна мить. Яринка майже весь час мовчала й слухала. Вона інтуїтивно відчувала, що Роману просто необхідно виговоритися. Він розповідав, як на другий день повномасштабної війни вони своєю нерозлучною четвіркою пішли до військкомату. Як разом служили… і як спочатку загинув другий Роман, а згодом — і обидва Сергії. Вони плакали. Плакали разом, не ховаючи сліз.
А потім сміялися, згадуючи їхні щасливі липневі дні на Подолі.
На перон вони спускалися вже повільно, розтягуючи кожну секунду. Роман міцно й водночас дуже обережно тримав Яринку за руку. Поруч із ним, таким мужнім та надійним, вона почувалася в цілковитій безпеці.
«Хоч би поїзд затримався ще бодай на дві години», — потайки подумала Яринка.
— Ти мені обов'язково зателефонуй, як приїдеш до бабусі. Передай Ба Лю величезний привіт від мене! — попросила вона.
— А ти набери мене, як перетнеш кордон, і потім, коли вже будеш на місці.
— А ти… Ти бережи себе, Ромчику. І повертайся. Обов'язково повертайся.
— А як же інакше! Я ж Безсмертний, — посміхнувся Роман, обіймаючи її на прощання.
Яринка зайшла у вагон і сіла на своє місце біля вікна. Роман стояв на пероні зовсім поруч. Він підняв руки і склав пальці у формі серденька. Поїзд рушив.
— Ти тільки живи, тільки живи, ШУШО — прошепотіла Яринка, притискаючи долоню до холодного скла, поки його силует танув у далині.
Роман
Роман стояв на пероні й дивився, як потяг Яринки стрімко віддаляється. На душі стало так кепсько. З’явилося гнітюче враження, ніби він щойно не зробив чогось дуже важливого.
Він подивився на свою долоню. Навіщо, ну навіщо він відпустив руку Яринки?Лише тоді, коли поїзд остаточно зник із обрію, Роман рушив додому.
Він навмисне не сів у метро — хотілося пройтися пішки. Згадати цей неповторний київський запах, почути шум вулиць та знайомий міський гомін.Проте з кожним кроком його обличчя ставало дедалі похмурішим. Теперішній Київ нагадував пораненого птаха, який з усіх сил прагнув вижити. Поруч із розбитими прильотами будинками затишно працювали маленькі кав’ярні, трохи далі вирувало життя біля школи, а зовсім близько знову виднілися вибите скло та понівечені дахи. «Які ж страхіття довелося пережити цим людям…» — із болем думав Роман.
Він повернув на свою вулицю. Серце шалено калатало, коли він підходив до під’їзду, і ледь не вистрибнуло з грудей, коли у динаміку домофона пролунав такий рідний голос бабусі.
— Ба, це я!
Двері відчинилися, і він одразу почув квапливі кроки на сходах. Його Ба Лю за звичкою злітала вниз із другого поверху. Роман побачив її розкриті, наче крила, руки та повні сліз очі.
— Ромчику… Ромчику мій… — повторювала вона, міцно обіймаючи цього кремезного велетня, який схилився над нею.
Решта дня минула в нескінченних розмовах, спогадах та поїданні фірмових бабусиних пиріжків.
— Ба, а ти знаєш, кого я зустрів на вокзалі? Яринку! Пам’ятаєш онучку Віри Іванівни? Вона передавала тобі величезний привіт! Роман захоплено, затамувавши подих, почав розповідати про їхню зустріч: як вони зіштовхнулися, як вона спочатку не впізнала його і як вони сиділи в кав'ярні. Ба Лю слухала, підперши щоку рукою, і лагідно посміхалася. Своїм мудрим серцем вона відчувала: ця зустріч на пероні не була випадковістю. Невже доля?!
Яринка
Думки Яринки постійно поверталися до Романа. Щось досі незнайоме, але дивовижно приємне й тепле оселилося в її душі. Як він там? Як зустрівся з бабусею?
Звук сповіщення перервав її роздуми. Роман. Він надіслав фото з Любов Сергіївною. Бабуся Ромчика майже не змінілася: та ж сама лагідна посмішка, ті ж очі, тільки трохи побільшало зморшок та додалося сивини у волоссі.
«Які ви класні! Я неймовірно рада за вас», — швидко відписала Яринка.
І знову миттєва відповідь: «Ти мені ТАМ снилася…» Серце Яринки пропустило удар і зробило кілька зайвих шалених стуків.
«А я перед самою нашою зустріччю чомусь згадувала про тебе…» — зізналася вона.
Гуртожиток університету, де навчалася Яринка, зустрів її звичним гомоном, сміхом та музикою, що лунала чи не з кожної кімнати. Це був останній день відпочинку перед початком занять, тому студенти розважалися як могли. Яринка зайшла до своєї кімнати, розклала речі й утомлено сіла на ліжко. Знову згадала Романа… Її думки перервав відео дзвінок від нього. Вони проговорили майже годину і, мабуть, розмовляли б ще стільки, якби до кімнати не повернулася її сусідка.
Минуло три дні: навчання, щоденні клопоти, лекції та довгі, відверті розмови з Ромчиком вечорами…Усе частіше Яринці в голову приходила нав’язлива думка: зараз вона живе не своє життя. Її накрила нестерпна туга за Україною і за Романом.
«Що я тут роблю? Для чого я тут?» — запитувала вона себе. Рішення визріло за один день. Правильним було це рішення чи ні, її не хвилювало. Вона так вирішила. Яринка забрала документи з університету, розрахувалася за гуртожиток і взяла квиток в Україну.
Роман
Роман увесь час проводив із бабусею. Ба Лю розквітала просто на очах. Вони гуляли Подолом, пили найсмачнішу каву у світі. Вечорами ж він годинами розмовляв із Яринкою. Вона так стрімко увірвалася в його життя і заполонила собою весь простір, що відмовитися від цього спілкування він вже не міг.
Уранці того дня Роман вибіг на пробіжку. Сонце тільки-но сходило, набережна була абсолютно порожньою. Він обожнював такі ранки.
Повертаючись назад, біля свого під’їзду він раптом помітив таксі. Водій саме діставав із багажника валізу — дуже знайому валізу. З автомобіля вийшла… його «Я»!
Сонце остаточно зійшло над Києвом, торкнувшись теплим промінням верхівок дерев. Місто прокидалося. Починався звичайний робочий день. Кияни поспішали у своїх справах, проживаючи власні життя. І тільки двоє стояли посеред вулиці, не помічаючи нікого й нічого навколо: кремезний юнак у спортивній формі та струнка дівчина, обличчя якої ніжно цілувало ранкове сонце.
Скільки часу вони так простояли — невідомо. Першим оговтався Роман. Без жодних вступів та вагань він тихо, але неймовірно рішуче промовив:
— Будь моєю дружиною.
Яринка подивилася в його рідні очі і так само без роздумів відповіла:
— Так!
Роман підхопив її на руки і закружляв навколо себе прямо посеред тротуару. Молоді люди, які проходили повз, щиро зааплодували й голосно вигукнули:
— Вітаємо!!!
Яринці в ту мить здавалося, що весь світ навколо них крутиться у веселому весільному танку…
Любов Сергіївна сприйняла новину про одруження онука так, ніби все йшло за давно визначеним планом. Вона лише розплакалася від щастя і тихо мовила:— Я знала… Я серцем відчувала, що це доля.
Розписали закоханих швидко, без жодних черг та бюрократії, як і належить майбутній родині військовослужбовця. У день весілля Яринка одягла білу вишиту сукню і була схожа на ніжну лісову Мавку. Роман же залишився у військовій формі. Як не переконували його вдягти цивільний костюм, він категорично відмовився, пояснивши, що у формі почувається впевненіше. Ба Лю світилася від радості та гордості за своїх дітей.
А потім була святкова вечеря — дуже незвичайна та затишна. За столом поруч із молодятами та бабусею через відео зв'язок були присутні батьки Романа та Яринки. Усі сміялися, витирали сльози розчулення, виголошували щирі тости й пили за нескінченне щастя молодих Безсмертних.
Цієї ночі в Києві не було тривог. Яринка розплющила очі. Поруч солодко спав Роман, по-дитячому поклавши руку під щоку.
— Шуша… — тихо прошепотіла Яринка і ніжно провела пальцями по його щоці.
— Це хто такий? — сонно запитав Роман, навіть не відкриваючи очей.
Довелося Яринці нарешті розкрити секрет, який вона так довго зберігала. Вона зі сміхом розповіла Романові про той самий дитячий випадок із сушами. Вони так голосно сміялися, що Ба Лю врешті-решт тихенько постукала до них у кімнату й запитала, чи нічого не сталося. А дізнавшись причину, усміхнулася і додала, що навіть не здогадувалася, що перша шлюбна ніч може бути такою веселою. Роман потім довго жартував: якби він знав про це раніше, то точно обрав би «Шуша» своїм військовим позивним.
Цілий день молодята гуляли містом, насолоджуючись спілкуванням і теплом одне одного. Коли їм зустрічалися знайомі, Роман із неймовірною гордістю говорив:
— Знайомтеся, це моя дружина — Яринка Безсмертна! Яринка була на сьомому небі від щастя. Вона — дружина! Яринка Безсмертна! І в неї — найкращий у світі чоловік.
Увечері, коли вони збиралися прогулятися вечірнім Хрещатиком, у Романа раптом задзвонив телефон. Яринка в цей час була у спальні, тому чула лише його уривчасті фрази:
— Так. Добре. На коли? Прийняв.
— Люба моя, мені потрібно повертатися. Терміново, — тихо сказав Роман, заходячи до кімнати. Земля в одну мить пішла з-під ніг Яринки.
— Ну як же це?.. У тебе ж відпустка! Ми ж тільки-но… — розгублено повторювала вона, ковтаючи сльози.
— Сонечко моє, треба! — твердо, але з невимовним сумом відповів Роман і почав збирати речі.
— Завтра до вечора я вже повинен бути на місці.
Збиралися похапцем. Тільки Роман залишався зібраним та зосередженим. Бабуся з Яринкою від хвилювання хапалися то за одне, то за інше, не в змозі опанувати себе.
І ось знову перон. На ньому стояли двоє: військовий із важким наплічником і худенька дівчина із заплаканим обличчям. Вони не могли відірватися одне від одного. Так сталося, що потяг Романа відправлявся з тієї самої платформи, на якій вони випадково зустрілися всього десять днів тому. Для них ці десять днів стали водночас і короткою миттю, і цілою вічністю.
— Ромчику, а що було б, якби ми тоді не зустрілися? — тихо запитала вона, ховаючи обличчя на його грудях.
— Такого просто не могло статися, бо ти — моя доля, — відповів Роман і ще сильніше притиснув її до себе.
— Пообіцяй мені, що ти повернешся… — прошепотіла Яринка.
— А як же інакше? Я ж Безсмертний, — посміхнувся Роман, востаннє цілуючи її губи.
Поїзд рушив. Яринка бігла за вагоном, поки він не набрав швидкість. Вона вже не шепотіла — вона кричала, не голосом, а кожною клітинкою свого зраненого серця:
— Шушо! Ти тільки живи!!! Тільки живи!!!
Яринка
Після від’їзду Романа Яринка та Любов Сергіївна кілька днів ходили квартирою, як неприкаяні. Але згодом усе ж узяли себе в руки: Яринка відновила онлайн-навчання в столичному університеті, а Ба Лю зайнялася репетиторством — готувала малечу до школи. Роман за найменшої можливості телефонував або писав повідомлення. Проте найчастіше він просто надсилав короткий «+». Це означало головне: усе в порядку. Яринка гірко жартувала, що всі дружини військових зараз хворіють на одну невиліковну хворобу -«плюсозалежність».
Кілька разів вона їздила до Романа. Долала сотні кілометрів, аби бодай на мить побачити свого коханого Шушу. Іноді їм вдавалося побути разом лише дві-три години, а одного разу так пощастило - Романа відпустили аж на цілу добу. Якими ж щасливими вони були в ці хвилини! Одне для одного вони залишалися цілим Всесвітом. Обіймалися й разом будували плани на майбутнє.
І ось одна мрія з цього майбутнього стала реальністю. Яринка завагітніла! Вона щойно дізналася про це і планувала зробити чоловікові неймовірний сюрприз. За кілька днів Роман мав приїхати у коротке відрядження до Києва. Яринка з Любов Сергіївною вже запланували маленьке домашнє свято, під час якого збиралися повідомити цю прекрасну новину Ромчику.
Останні дві ночі Яринці зовсім не спалося. Вона щохвилини вмикала екран телефона, але омріяних «плюсиків» від Романа не було.
— Може, там просто немає зв’язку, сонечко, — заспокоювала її бабуся, ховаючи власну тривогу.
— Мабуть… — тихо погоджувалася Яринка, стискаючи телефон у долонях.
Роман
На позиції вони були вже п’ятий день. Завтра мала бути заміна, і він нарешті зможе поїхати до Києва. Щоправда, це була не повноцінна відпустка, а лише відрядження, але все одно він зможе побачити бабусю та обійняти Яринку. Як же він скучив за її веснянками.
Разом з четвіркою побратимів Роман потроху збирав речі, коли раптом по рації передали, що прямо на них рухається велика колона ворога…
— А, бодай тебе! — глухо вилаявся Роман і разом з хлопцями зайняв позиції. Вони трималися як могли. Минула година, дві, три…
— У нас один «двохсотий», три «триста», — важко дихаючи, повідомляв Роман по рації.
— Наказ — утримати позицію! — лунало крізь перешкоди у відповідь.
Над бліндажем, де лежали поранені хлопці, завис ворожий дрон. Він огидно дзижчав. Роман миттєво збагнув: якщо безпілотник ударить по бліндажу — це кінець для всіх.
— Я відключаю рацію, — востаннє сказав він у мікрофон.
Роман підвівся на повний зріст і швидко побіг убік від бліндажа, привертаючи увагу дрону до себе. Той слухняно рушив за ним.
Далі, тільки б далі від поранених хлопців…Яскраве, сліпуче світло різануло по очах. Щось гаряче й пекуче звалило Романа з ніг. Темрява. Раптом навколо стало тихо-тихо. Поруч стояли його нерозлучні друзяки — другий Роман та обидва Сергії. Живі, усміхнені.
— Ви живі? Живі!!! Тепер ми знову будемо разом! — зрадів Роман. Хлопці мовчали, лише дивилися на нього. Потім один із Сергіїв нахилився і тихо, але виразно сказав:
— Не поспішай, брате. Ти ж у нас Безсмертний! А синів назви Романом і Сергієм.
Роман і Яринка
За кілька днів Яринці зателефонував командир Романа. Схвильованим голосом він повідомив: Роман, рятуючи життя поранених побратимів, узяв удар на себе. Він тяжко поранений, але живий і зараз перебуває в госпіталі.
Роман намагався розплющити очі, але не зміг — нестерпний біль пронизав усе тіло й мозок.
— Ромчику… — десь здалека, крізь туман, пролунав такий рідний голос.
— Це я, Яринка. Я тут, я поруч із тобою, мій рідний…
P.S.
Попереду на них чекав надзвичайно важкий, довгий період лікування та реабілітації. Роман втратив око й праву руку. Лікарі в госпіталі в один голос повторювали, що цей хлопець справді виправдовує своє прізвище — Безсмертний. Вижити після такого прямого удару було справжнім дивом.
Яринка не відходила від його ліжка ні на крок, залишаючись поруч до самого дня пологів.
У них народилися хлопчики-близнюки, яких щасливі батьки назвали Романом і Сергієм — на честь полеглих побратимів.
— Маленькі мої ШУШИКИ… — крізь сльози радості шепотіла Яринка, пригортаючи малюків до грудей, поки коханий Роман обіймав їх своєю єдиною здоровою лівою рукою.
Життя триває.
