Skiffska – Solivagant (LP, 2026)

Як добре, що Skiffska випустила свій новий альбом восени. Можливо, це й на краще, адже такі платівки, сповнені меланхолійної атмосфери, найкраще смакують саме цієї пори року. Узагалі давно помітив, що деяка музика має для мене особливий зв'язок із певними сезонами. Буває, слухаєш альбом і розумієш, що зараз він потрапив просто в десятку власного настрою, хоча ще кілька місяців тому міг би залишити цілком байдужим. Мабуть, багато залежить від нашого емоційного стану, настрою, погоди за вікном і навіть спогадів, які ми пов'язуємо з тією чи іншою музикою. Наприклад, шугейз та сучасний індіфолк у мене чомусь найчастіше асоціюються з осінню, дрімпоп — із теплими літніми вечорами, а атмосферний блекметал особливо добре заходить у холодні осінні та зимові дні. Звісно, усе це доволі суб'єктивно, і той самий альбом може однаково прекрасно звучати будь-якої пори року. Але погодьтеся, іноді хочеться дочекатися саме тієї погоди, того настрою, щоб увімкнути улюблену платівку й отримати від неї особливе задоволення.

Solivagant хоч і не належить до жанру построку, але якась осіння тяглість у цих ембієнтових звуках точно є. І приваблює вона мене настільки сильно, що мимоволі навіює асоціації з построком, який у бурхливу молодість не раз рятував мій настрій у холодні, дощові осінні дні. Можливо, річ у тому, як синтезаторні партії нашаровуються одна на одну, створюючи відчуття простору, а меланхолійні мелодії поступово занурюють у власні переживання та емоції. А можливо, у самій меланхолії, яка часом буває напрочуд приємною. Я добре пам'ятаю ті дні, коли за вікном безперестанку лив дощ, а в навушниках звучали довгі інструментальні композиції, під які можна було годинами сидіти у власних думках. Хтось скаже, що 20-ти хвилинні треки нікому не потрібні… І ось тепер, через стільки років, схожі відчуття викликає в мене електронна музика. У Skiffska вони народжуються завдяки зовсім іншому набору інструментів та звукових текстур, але емоційний зв'язок із тим давнім захопленням построком я відчуваю дуже виразно.

За проєктом Skiffska Music стоїть українська композиторка, вокалістка та саундпродюсерка Аліна Скіфська. У власній творчості вона звертається до різних напрямів електроніки — від ембієнту, лаунжу,  до синтпопу та синтвейву, приділяючи особливу увагу атмосфері й взаємодії звукових шарів. Новий альбом Solivagant продовжує ці пошуки. У ньому є й космічні синтезаторні текстури, й затишні лаунжеві інтонації, й меланхолійні мелодії, здатні викликати дуже конкретні образи. Принаймні зі мною сталося саме так.

Перші враження від Solivagant були позитивними й після кількох уважних прослуховувань практично не змінилися. Альбом досі дарує мені вкрай приємні емоції, хоча це повністю інструментальна робота, у якій немає звичних пісенних текстів. Меланхолійна, тепла, обволікальна атмосфера тут настільки насичена, що слів мені особливо й не бракує. Ця музика значною мірою зосереджена в собі. Вона ніби існує у власному маленькому світі, до якого слухач може ненадовго приєднатися.

Водночас від Solivagant не варто чекати якихось геніальних музичних рішень, карколомних аранжувань чи мелодій, від яких впадаєш у ступор, немов на проповіді в Мунтяна. Тут немає й тієї шаленої електроніки, яка летить на всіх парах, не знаючи гальм, а слухач після чергового переходу сидить із єдиною думкою: «Їбать, що це щойно зі мною сталося?». Альбом значно спокійніший. У ньому переважають плавні мелодійні лінії, знайомі ембієнтові прийоми, м'які ритми та синтезаторні нашарування. Часом він нагадує спокійну течію річки, а часом — дощ за вікном, коли надворі немає вітру й можна просто слухати, як краплі відбиваються від підвіконня. У цій стриманості є своя привабливість. Музика заспокоює, допомагає зосередитися на власних думках і часом діє майже терапевтично.

Після короткого, красивого вступу Intro, звучить «Ethereal Dream» — одна з трьох найсильніших композицій альбому. Легка акустична гітара, меланхолійні клавішні, ембієнтові текстури, струнні та звуки дощу взаємодіють настільки природно, що я щоразу повертаюся до неї з величезним задоволенням. Мелодій тут порівняно небагато, а сам набір інструментів досить знайомий кожному, хто любить атмосферний построк та ембієнт. Але як же вдало все це поєднано! Низькі клавішні тони створюють схожий простір, який я колись любив у построкових інструменталах, а струнні додають композиції сентиментального смутку. Ніби за вікном дощ, на душі трохи тоскно, але поруч є хтось рідний, кого можна просто обійняти. І в цю мить усе здається значно кращим. Це чудова композиція, яку неодноразово схочеться включити для підсилення атмосфери за вікном в дощову погоду, тоді як в будинку неквапливо горить камін, хочеться заварити чай і насолоджуватися моментом. 

Мабуть, саме з цієї композиції починається та особлива подорож, яка змальовувалася у моїй уяві, у яку мене поступово затягнув Solivagant, вигадуючи одну сцену за іншою.  Спершу перед очима виникає звичайне місто наприкінці теплого осіннього дня. Сонце поволі сідає, його останні промені ковзають фасадами старих будинків. На тротуарах прогулюються люди, хтось сидить у затишній кав'ярні, хтось розглядає вітрини магазинів або залипає у смартфоні. На перехрестях зупиняються автомобілі, відчиняються двері невеликих крамниць, а у вікнах поступово загоряється світло. Тут усі кудись ідуть, але складається враження, що ніхто особливо не поспішає. Люди собі живуть життя. І все це пропливає повз автомобільне скло, поки автомобіль неквапливо їде вуличками міста. 

До такого пейзажу чудово пасує «Zero Gravity» з її лаунжевими та чілвейвовими інтонаціями, трохи космічною електронікою й відголосками м'якого тріпхопу, який колись часто звучав у просторих холах готелів. У ній є відчуття затишку, безпеки та спокою. Мелодії розгортаються вільно, залишаючи достатньо повітря між звуками, а синтезаторні текстури огортають слухача з усіх боків. І поки автомобіль проїжджає повз освітлені вітрини та старі будинки, ця музика наче підкреслює кожну дрібницю навколо: людей за столиками кав'ярень, м'яке світло ліхтарів, вечірню метушню, у якій немає нічого незвичайного.

Схожі відчуття викликає й «Pulsars», хоча її ритмічна основа вже ближча до хаусу. Тут також чутно ембієнтові та лаунжеві елементи, а меланхолія набуває світлішого відтінку. Композиція чудово підійшла б для відпочинку у великій залі з приглушеним освітленням, де можна на якийсь час забути про метушню зовнішнього світу. Вона дарує мені те особливе відчуття спокою, коли здається, що навколо немає війни, болю та постійної тривоги. Хоча б на кілька хвилин, бо це все ще ілюзія. І, мабуть, саме тому ці вечірні вулиці уявляються такими безтурботними. Люди продовжують прогулюватися, зустрічатися з друзями, повертатися додому. За вікном автомобіля поступово темнішає, а місто поволі змінює свої барви.

Перші краплі дощу з'являються майже непомітно. Вони осідають на лобовому склі, розмиваючи світло ліхтарів. Люди дістають парасольки, хтось пришвидшує крок, хтось забігає до найближчої кав'ярні. Незабаром дощ посилюється, і вулиці набувають зовсім іншого вигляду. Неонові вивіски невеликих магазинів, аптек і кав'ярень відбиваються в мокрому асфальті, змішуючись зі світлом автомобільних фар. Кольори стають насиченішими, а будинки — ніби трохи загадковішими. Двірники раз у раз розчищають  дорогу, по даху вистукують краплі дощу, а за вікном пропливають знайомі будинки й випадкові перехожі.

У цю нічну картину напрочуд природно вплітається «Solivagant, P1» — моя улюблена композиція на всьому альбомі.

Вона настільки атмосферна, настільки приємно несе мене своїми музичними хвилями,  так добре заспокоює і тримає біля себе, що іноді хочеться просто заплющити очі й розчинитися в цьому звучанні. Звісно, якщо ти не за кермом. Плавні синтезаторні партії, м'який, але виразний біт, струнні мелодії та вокальне відлуння утворюють надзвичайно красиву звукову картину. Особливо мені подобається, як ритмічна основа взаємодіє з цими хвилями електроніки. Усе рухається природно, легко, з якоюсь майже п'янкою плавністю. Струнні (звісно, вони, електронні) додають композиції легкої мелодраматичності, а вокальне ехо, яке супроводжує її протягом усього звучання, створює дивне відчуття вічності та невідворотності моменту.

Саме під цю композицію нічне місто здається особливо красивим. Ліхтарі, мокрі тротуари, відблиски неону, люди під парасольками та краплі на автомобільному склі — усе складається в одну цілісну картину. Здається, що навіть звичайна поїздка перетворюється на щось особливе. Можна мати кепський настрій, переживати через власні проблеми, але все одно милуватися тим, як красиво виглядають вулиці під час дощу. Для мене «Solivagant, Pt1» — саме про таке відчуття. І якби я знімав короткі відео для TikTok чи Instagram Reels із нічними вулицями, ця композиція була б одним із перших кандидатів на саундтрек.

Загальна атмосфера альбому настільки цілісна, що навіть менш вдалі композиції майже не порушують її. Наприклад, «Cassiopeia» з її зацикленою акустичною гітарою та космічними синтезаторами створює цікаве відчуття невагомості, ніби тебе повільно носить у відкритому просторі. Але сама мелодійна ідея доволі швидко вичерпує себе. Композиція приємна, добре вписується в загальне звучання, проте навряд чи саме з неї я радив би починати знайомство зі Skiffska. Мені тут трохи бракує розвитку, який зробив би її більш пам'ятною. Такі моменти на платівці трапляються, хоча загального враження майже не псують.

Тим часом нічна поїздка триває, і разом із «Solivagant, P2» її ритм помітно пришвидшується. На передній план виходять синтпопові елементи, клавішних побільшало, біт стає жвавішим, а аранжування загалом здається навіть багатшим, ніж у першій частині. Музично вона оформлена дуже добре, хоча особисто мені все ж ближча попередня композиція з її майже бездоганною атмосферою.

Автомобіль набирає швидкість. Неонові вивіски, кав'ярні, мокрі тротуари й перехожі залишаються позаду і непомітно зникають. Будинки стають нижчими, вулиці — порожнішими. Ще кілька поворотів, і авто виїжджає за місто. Тепер попереду довга дорога, а позаду залишаються всі ті маленькі історії, які ми щойно спостерігали крізь автомобільне скло. Ритм музики підганяє уперед, і разом зі швидкістю змінюється саме відчуття простору.

Дорога поступово порожніє. Світло фар вириває з темряви лише вузьку смугу асфальту, зрідка назустріч проїжджають інші автомобілі. У салоні стає тихіше, а за вікном уже майже нічого не розгледіти. Коротка «Aurora Station» з її акустичною мелодією, мінімалістичним ембієнтом та приглушеним бітом добре передає цей стан. Музика ніби втрачає вагу, а пасажира поступово хилить на сон. Композиція дуже медитативна, хоча особливого враження на мене не справила. Вона настільки стримана й коротка, що майже не встигає запам'ятатися. І це один із тих моментів, коли хотілося б почути трохи більше розвитку музичної ідеї.

Поки автомобіль долає кілометр за кілометром, ніч поступово відступає. За вікном починає сіріти, на горизонті з'являються перші ознаки світанку. Після довгої дороги попереду нарешті виринають будинки. Авто в'їжджає в незнайоме місто, яке тільки починає прокидатися. На вулицях поступово з'являються люди. Хтось уже поспішає на роботу, хтось відчиняє невелику крамницю, а хтось стоїть біля зупинки, очікуючи на транспорт. Місто красиве, охайне, з доглянутими будинками та широкими тротуарами. Здавалося б, звичайний початок нового дня.

Але за кілька кварталів картина змінюється.

Спочатку помічаємо вибиті вікна одного з будинків. Потім — уламки скла на тротуарі, зруйновані будівлі, пошкоджені автомобілі, людей, які розбирають завали. Біля напівзруйнованої будівлі працюють рятувальники. Хтось стоїть із телефоном біля вуха, хтось розгублено дивиться на те, що залишилося від його помешкання. Неподалік медики схиляються над постраждалими. На асфальті лежить тіло, накрите простирадлом. Трохи далі — ще одне. Ми проїжджаємо повз людей, які щось вигукують, біжать, телефонують рідним, знімають наслідки обстрілу на смартфони. Їхніх голосів майже не чутно. Ми спостерігаємо за всім із вікна автомобіля, а навколо продовжує вирувати життя.

Пульсуючий ритм «Dead Planet» напрочуд точно лягає на цю тривожну картину. Глибокі ембієнтові текстури створюють напружений простір, біт і грув додають руху, а в електронному звучанні можна вловити відголоски техно й трансу. Порівняно з іншими треками альбому, «Dead Planet» - найтривожніша. Інструментально вона найбільш довершена завдяки пропрацьованій кінематографічній атмосфері. Тут є місце для кожного жанрового елемента. Що цікаво для електроніки: поєднати стільки різних напрямів зазвичай важко, але в цьому треку вони прекрасно взаємодіють, створюючи для слухача неймовірно красиву, кінематографічну атмосферу. Особливо цікаві звуки, схожі на сигнали радіозв'язку чи повідомлення, які передають через спеціальні пристрої. Саме вони допомогли мені уявити це місто після важкої ночі. Ніби десь неподалік триває радіообмін між екстреними службами, хоча ми не можемо розібрати жодного слова.

І найбільше в цій уявній сцені мене зачіпає звичайне життя, яке продовжується поруч із трагедією. На одній вулиці люди йдуть на роботу, на іншій — розбирають руїни, і хтось з тієї вулиці поспішає на допомогу. Хтось купує ранкову каву,  а за кількасот метрів рятувальники шукають людей під завалами. Місто прокидається після ночі, яку його мешканці переживали, мабуть, уже багато разів. І цей контраст між повсякденністю та наслідками обстрілу я дуже виразно відчуваю в тривожному звучанні «Dead Planet».

Музично композиція також тримає увагу значно впевненіше за деякі інші роботи на альбомі. Тут більше подій, виразніша ритміка, цікавіша взаємодія електронних шарів. Напруга поступово накопичується, а звукові деталі підтримують її протягом усього звучання. Для мене це один із найвдаліших моментів платівки.

Автомобіль повільно залишає пошкоджені квартали. Знову з'являються звичайні будинки, магазини, зупинки громадського транспорту. На тротуарах люди йдуть у своїх справах. Місто продовжує жити, хоча ще зовсім недавно над ним лунали вибухи. І поки останні будівлі зникають у дзеркалі заднього виду, музика поступово втрачає тривожний пульс. 

Починається «Evershadow».

За вікном тягнуться безкраї поля, попереду майже немає машин, а до найближчого села ще далеко. Після всього побаченого важко повернутися до звичайних думок. Перед очима залишаються пошкоджені будинки, люди біля завалів, медики, розгублені перехожі. Особливо боляче усвідомлювати, що авто просто проїхало через це місто й зникло за його фасадами. А мешканці міста залишилися. Вони й надалі житимуть зі своїми втратами, працюватимуть, виховуватимуть дітей, намагатимуться виспатися після чергової тривожної ночі. І цілком можливо, що завтра все повториться.

М'які синтезаторні та клавішні мелодії синтвейву в «Evershadow» звучать напрочуд сумно. Тут уже немає тієї напруги, яку створювала «Dead Planet», нічного тріпу Pulsars i Solivagant P1 . Залишається глибокий смуток, розчарування та поступове прийняття реальності. Композиція триває близько двох хвилин, але встигає залишити емоційне враження. Мені подобається, що Аліна завершує альбом саме так. Без радісної кульмінації, без солодкого хепіенду. Наче мелодрама, після фінальних кадрів якої ще деякий час йдуть титри.

У цьому й полягає одна з найбільших переваг Solivagant. Альбом має напрочуд цілісну атмосферу, а його композиції, попри різні музичні відтінки, добре взаємодіють між собою. Тут є місце для світлого спокою, меланхолії, затишку, тривоги й гіркого смутку. І все це передається виключно інструментальними мелодіями. Настрій альбому починається як щось заспокійливе під звуків дощів, а закінчується геть сумно.  Особливо мені сподобалися «Ethereal Dream», «Solivagant, P1» та «Dead Planet» — три композиції, які я вважаю найсильнішими на платівці.

І все ж після кількох уважних прослуховувань мене не полишає відчуття, що Solivagant міг запропонувати трохи більше. Десять композицій і 29 хвилин звучання — цілком пристойний хронометраж для сучасного альбому. Існує безліч прекрасних коротких альбомів, яким додаткові десять хвилин тільки нашкодили б.  Однак деякі треки закінчуються, ледь устигнувши розпочатися. Тобто я очікую розвитку, але не отримую його. Аліна знаходить цікаві звукові рішення, створює приємну атмосферу, але часом не дає своїм ідеям достатньо простору, щоб розгорнутися повною мірою. Це добре працює в «Ethereal Dream» і першій частині «Solivagant», де атмосфера настільки виразна, що музичної складності зовсім не бракує.  Але в «Cassiopeia» ти вже помічаю певну одноманітність. А «Aurora Station» узагалі майже не залишає після себе враження. І річ навіть не в кількості хвилин: трихвилинні композиції тут звучать прекрасно, а двохвилинна «Evershadow» узагалі стала одним із найвдаліших моментів альбому. Просто після прослуховування залишається відчуття, ніби ця музична історія могла розповісти трохи більше. Мов чудова короткометражка, в якій кілька сцен хотілося б побачити довшими. Його загальна атмосфера достатньо цілісна, але окремі композиції мають різну емоційну вагу. 

Та навіть із цими зауваженнями Solivagant залишається для мене напрочуд красивою, атмосферною та кінематографічною роботою. У ній немає потреби вражати слухача кожні тридцять секунд новим музичним трюком. Її перевага — у взаємодії знайомих звуків,  у меланхолійних мелодіях та здатності викликати дуже особисті асоціації. Мені здається, Аліна Скіфська має неабиякий талант до створення саме такої електронної музики. І хоча цього разу мені трохи забракло розвитку окремих композицій, я все одно із задоволенням повернуся до цієї 29-хвилинної подорожі. Можливо, вже наступного дощового вечора.