Частина 1:
Нічна злива вже вп'яте за місяць накрила Кінггольм, маленьке містечко на півночі Великої Британії. В такі дні набережна ставала небезпечною для прогулянок, що дуже засмучувало двадцятип'ятирічну незрячу дівчину. Набережна була її улюбленим місцем для вечірніх прогулянок. Навіть не маючи зору, вона пам'ятала, як виглядає це місце. Ще в дитинстві, коли її очі бачили ясно, вона сиділа на березі ріки Ніт та дивилась на те, як вода тече кудись далеко-далеко, у таємничий та міфічний Атлантичний океан. Ще до втрати зору та після цього вона обожнювала годинами сидіти на набережній та відчувати слабкий вітерець, що ніс потік річки вперед, оминаючи її.
Цього вечора вона теж хотіла піти гуляти безлюдною набережною. Але плани дівчини зламала страшна злива. Коли йшов дощ, їй ставало гірше. Вона ставала сумна та млява, голова починала боліти, віддаючи пульсуючими хвилями в шию, а до зацькованого відчаєм мозку проникали спогади. Спогади про останні два роки, спогади про лікарню, де вона проходила безсенсовне лікування, спогади про поступову втрату зору... Спогад слів її лікаря:
— Маргарет, у вас діагностовано внутрішньокутову глаукому. Через підвищений внутрішньоочний тиск відтік внутрішньоочної рідини порушений, що і викликало набряк, біль в очах та втрату периферійного зору. Ми постараємось покращити ситуацію медикаментозним лікуванням.
Ці слова на той момент дали Маргарет неабияку впевненість. Проте... Вже через пів року вона втратила всю надію, що давали їй лікарі. Хвороба прогресувала все сильніше. За пів року Маргарет повністю втратила периферійний зір, через рік у неї майже не лишилось і основного — тільки світосприйняття. А ще за рік зникло і воно. Лікарі тільки розводили руками та не розуміли, чому лікування не подіяло. Через два місяці реабілітації і звикання до нового сприйняття світу Маргарет повернулась додому, до рідного Кінггольма. Вона відмовилась від будь-якої допомоги зі сторони рідних по догляду за собою і обірвала всі зв'язки зі своєю сім'єю. Ось так вона і лишилась сама у маленькому містечку на березі річки Ніт.
Після виписки з лікарні Маргарет виходила з дому тільки пізнього вечора, щоб прогулятись набережною, коли всі жителі містечка лягали спати. Вона соромилася своєї незрячості, боялась зустріти знайомих, тому постійно сиділа вдома. Ні з ким не спілкувалась, жила на свою пенсію по інвалідності. Продукти отримувала завдяки сусідці, місіс Тернер. І навіть з нею вона не говорила напряму. Місіс Тернер підходила до вхідних дверей будинку Маргарет, стукала двічі, віталась з дівчиною та чекала на відповідь. Дівчина підходила до дверей, за допомогою програми озвучення тексту на телефоні писала список продуктів, і тою ж програмою читала список, що треба купити, привідчиняла вхідні двері зовсім трішечки, щоб проліз тільки маленький гаманець, віддавала його місіс Тернер та швидко закривала двері. Доки Маргарет чекала, добра сусідка купувала все, що потрібно, та лишала пакунок з продуктами під дверима. Маргарет завжди просила лишати пакунок біля порогу, бо той мав невелику платформу, яка, власне, і утворювала поріг. Через те, що місіс Тернер лишала продукти під самими дверима, Маргарет не один раз перечіплювалась через нього, що завжди супроводжувалось сумною реплікою:
— Очі втратила. Тепер і носа розтовкти хочеш?!
