Спершу треба вибрати ціль. Метро в годину пік найкраще місце, з купою підходящих кандидатів. Треба вибрати що найменше трьох і уважно стежити на якій станції вони будуть виходити. Вибрати варто того хто виходитиме якомога ближче до кінцевої станції. Далі треба прослідкувати за людиною яку обрав. Головне тримати дистанцію, йти позаду і не рівно за спиною жертви, періодично відволікатись на телефон не збавляючи темп, таким чином переслідування буде більше схоже на буденну дорогу додому після роботи. Коли жертва буде в темному та безлюдному місці підбігли до неї та наставити пістолет до скроні затуливши рота, дати прямий і чіткий наказ "Веди мене до себе в квартиру!". Заходячи до жертви в квартиру пропустити її вперед після чого пройти слідом зачинивши двері і вколоти сильне снодійне від якого та одразу втратить свідомість, в цей момент головне підхопити падаюче тіло що б не створити зайвого шуму і не викликати підозри у сусідів. Як тільки людина втратить свідомість з нею можна робити все що завгодно.
— То ось як ви змогли вбити стількох людей у їх власних квартирах не створюючи шуму та безладу.— молодий журналіст дістав цигарку і побліднілими та трохи тремтячими руками підкурив її собі та свому співрозмовнику.— І що ж ви робили з ними далі Чарльзе? — він звертався до нього на ім'я за проханням самого співрозмовника. Це надавало сухому інтерв'ю дружньої атмосфери.
— Здається ти тут у нас журналіст з вищою освітою Малкольме. Невже за два роки мого ув'язнення ти так нічого не почитав стосовно моєї справи? — Насмішливо спитав його Чарльз.
— В усіх газетних статтях та новинних репортажах по колу переказують тільки звіт поліції, я знаю що вони упускають забагато деталей що б не підбурювати суспільство. Я хочу дізнатись не тільки подробиці скоєння вбивств а також мотив та причину їх скоєння.
Чарльз замислився. Споглядаючи на стіл він декілька разів затягнувся сигаретою після чого подивися свому співрозмовнику в очі.
— Розумієш Малкольме, якби я розказав правду про мотив вбивств при допиті мене визнали б достатньо навіженим що б посадити не в тюрму а у психіатричну лікарню де б мене обколювали доки мозок не перетвориться на слиз і нічого окрім як пускати слину я більше робити не зможу. Я вважаю себе не достойним такої долі. Не зважаючи на всі свої діяння я людина яка слідкує за собою і не дозволю ніяким зайвим речовинам шастати по моїй крові...
— А сигарета? — Перебив його журналіст.
— Це лише передсмертна забаганка. Моя перша і остання сигарета за життя. Завтра мене все одно повісять, то чому б не спробувати. — Вбивця говорив з тою самою дружньою усмішкою на обличчі. Тільки в моменти коли він замовкав губи вирівнювались у пряму лінію а очі розкривались ширше від чого він був схожий на ящірку, холоднокровну та без емоційну.
—Гаразд. Для чого ви вбивали людей?
—Як ти вже читав Малкольме кожен кого я убив був випатраний як риба, а нутрощі жертви були розкидані довкола тіла. Справа в тому що я ненавиджу людей, але в той же час обожнюю їх. Я обожнюю людей не за їх вчинки, зовнішність чи статки, я обожнюю тепло людського тіла. Немає нічого кращого ніж тепле людське тіло, таке м'яке, таке приємне. Мені подобалось грітись в обіймах жінок з якими я мав інтрижки, секс для мене був набагато більшою насолодою ніж для моїх партнерок саме через тепло. З часом цього мені стало мало, я захотів чогось більшого, чогось теплішого! І саме тоді я згадав про тепло яке є всередині людського тіла, тепло яке набагато гарячіше ніж те що віддає шкіра. Кров яка теплими струмочкам стікала по моєму обличчю та рукам доводили мене до нереального екстазу, органи які раніше були недоступні мені були у моїх руках та гріли їх, це було найбільше задоволення для мене.
Поки Чарльз говорив руки Малкольма тремтіли все більше і більше а обличчя бліднішало все сильніше.
— То що заставило вас здатись поліції та зізнатись у своїх діяннях?—Нарешті перебив він вбивцю.
—Як я вже казав, спочатку мені було мало, що й призвело до радикалізації моїх дій. Проте з часом мені як і будь якій звичайній людині набридло цим займатись. Я перестав отримувати те задоволення яке отримував раніше, а коли те що приносить задоволення втрачає свій смак життя втрачає будь який сенс. Саме тому я й здався в руки поліції.
— Що ж. Останнє питання. Чарльзе Мерсер, ви пам'ятаєте хто була ваша перша жертва?— голос журналіста став грубіше. У його очах спалахнула ненависть.
— Звісно пам'ятаю. Її звали Сара, я підчепив її у барі де вона ловила себе на дні пляшки вина. Після довгої розмови я втерся їй у довіру і ми пішли до неї додому, як вона думала, на секс без обов'язків, тоді то я і вбив її. Випатрав так сильно, що сам аж злякався. Це було ще до того як я додумався влаштуватись охоронцем в мед. Університет і красти потужне снодійне.
— Її звали Клара! — тихо то злісно сказав журналіст.
—Що ти кажеш друже? — запитав вбивця з притаманною йому дружньою посмішкою.
—Її звали Клара, хворий ти покидьку! — в цей момент Малкольм перейшов на крик — Сподіваюсь твоя смерть буде довгою та болісною, а пекло кине тебе в найстрашніший свій закуток!
З цими словами він зупинив диктофон що записував їх розмову, склав папери у портфель та швидко вийшов з кімнати допиту.
Наступного ранку Чарльза розбудив суворий чоловічий голос.
— Прокидайся шмат лайна! Настав час виповнення вироку!
