Слухаючи небезпеку

Частина 2:

З дня виписки з лікарні пройшло п’ять місяців. Маргарет вже добре орієнтувалась у власному будинку і могла пересуватись по ньому, не обмацуючи кожну стінку і не збиваючи стільці на шляху. Хатні справи теж стали їй до снаги, і життя трішки повернулось у звичний для неї стан. Вона вже впевнено готувала собі їжу, прала одяг, прибирала в будинку. Хоч вона й мала залишок зору у вигляді світлосприйняття, але очі тримала закритими — постійні спалахи світла неабияк дратували її.
«Якби небу якось захотілося зробити мені дарунок, то це було б повне усунення наслідків випадкового збігу обставин...» — промовив голос диктора з магнітофона, читаючи аудіокнигу. Вона завжди любила творчість Лавкрафта. Засинаючи, Маргарет почула дивний звук — щось знизу, з першого поверху. Спершу було незрозуміло, що саме це було: чи аудіокнига, чи грім за вікном, чи щось у будинку впало. Але звук був гучний і різкий. Декілька хвилин Маргарет так і пролежала в ліжку, намагаючись збагнути, що то був за звук. Врешті-решт цікавість поборола страх, і неквапливо Маргарет вийшла з кімнати. Її та кухню розділяли сходи вниз і маленький коридор з різьбленою дерев’яною тумбочкою посередині.
Перша сходинка. Друга. Третя. Четверта. П’ята. Поворот наліво на 90 градусів. Шоста. Сьома. Восьма. Дев’ята. Десята. Одинадцята. Дванадцята. Тринадцята сходинка. Коридор, до кухні три метри. Повільними кроками вона йшла вперед. «Тумбочка має бути по лівій стороні», — подумала вона. Удар. Щось із дзенькотом впало на підлогу. «Бляха!» — промовила вона подумки. Тумбочка була справа. Маргарет завмерла, прислухаючись до тиші в будинку. Щось вийшло з кухні в коридор. Кроки були важкими, нелюдськими. Істота пересувалась на чотирьох.
— МААРРРГУН! — прогарчало створіння й почало поволі йти вперед.
Маргарет, відштовхнувшись руками від тумбочки, на яку спиралась, різко розвернулась та побігла назад до сходів. Пів метра. Метр. Півтора. Виставивши праву руку вбік, вона схопилась за поручень і зійшла на сходи. Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Поворот. Дев’ять. Десять. Останні три сходинки вона перестрибнула й завмерла на другому поверсі, прислухаючись. Створіння вже підійшло до сходів і, судячи зі звуку, незграбно почало підійматись — певно, лапи були завеликі для таких сходів.
Не втрачаючи ні хвилини, Маргарет вибігла до своєї кімнати. Куди далі? В кімнаті були тільки ліжко, шафа і комод із магнітофоном. Вікно! Але яке з двох? Раптом вона згадала, що навпроти одного з вікон стоїть ліхтар, який вночі б’є світлом до кімнати. Під цим вікном росте великий кущ, який не підрівнювали вже кілька місяців. Ось воно. Те, що треба!
Маргарет уперше за тиждень відкрила очі. Світло одразу почало пекти погляд. Створіння вже піднялось на другий поверх і почало вибивати двері. Вибору немає. Стрибок. Біль. Маленькі гілочки куща подряпали дівчині руки.
«Скоро воно зрозуміє, що я вистрибнула, і поженеться слідом. Згадати б лише, в який бік до поліцейського відділу. Наліво чи направо?»