Автор статті: Джессіка Берлін — німецький і американський політичний аналітик і засновник консалтингової компанії CoStruct.
Переклад з англійської: Родіон Шкурко — дипломований перекладач, web-розробник.
Загрози, які зростають, вимагають глобального захисту демократій. Чи може бути відповіддю на це нова Організація Договору про Альянс?
Після 1949 року Організація Північноатлантичного договору (НАТО) значною мірою досягла, за словами її першого Генерального секретаря. Росія ніколи не вдиралася до країн-членів НАТО, США гарантували безпеку альянсу протягом майже 75 років, а Німеччину настільки успішно стримували, що нинішнє покоління її лідерів намагалося прийняти ідею жорсткої сили навіть тоді, коли на континент повернулася повномасштабна війна.
Однак зухвале і жорстоке вторгнення росії в Україну привернуло увагу до стратегічних і структурних слабкостей НАТО. Навіть після років російської гібридної війни й втручання у вибори проти країн-членів НАТО, військової агресії й експансіонізму в Грузії та Україні, а тепер повномасштабної війни й геноциду, Альянс не зміг досягти консенсусу щодо загрози, яку становить росія, і того, як на неї слід реагувати.
Ця стратегічна нерішучість була повною мірою продемонстрована на липневому саміті у Вільнюсі, де альянс погодився на компромісну заяву, пообіцявши, що Україна приєднається, коли "будуть виконані умови" (її заявка на вступ була прийнята на саміті в Бухаресті 15 років тому). Останніми тижнями практично під носом у НАТО посилилися російські напади на українські зерносховища та експортну інфраструктуру, що дестабілізувало ціни на продовольство і поставило під загрозу життя мільйонів вразливих людей в усьому світі. Країни-члени повинні запитати себе: якою є мета НАТО і що необхідно зробити для її досягнення?
Перш за все, НАТО має продовжувати успішно захищати своїх нинішніх членів. Проте для того, щоб робити це ефективно, необхідно переорієнтуватися на протидію загрозам, які засновники НАТО навіть не уявляли. На додаток до російської загрози європейським державам, таким як Україна, Молдова і Грузія, НАТО стикається з ширшими глобальними проблемами. Від тактики цифрової й економічної гібридної війни до кліматичних криз і тероризму — небезпеки для країн-членів НАТО все частіше не мають кордонів і не обмежуються кінетичними загрозами з боку національних держав. Альянс Китаю і росії "без кордонів", проголошений Сі Цзіньпіном, ще далекий від повного становлення, але вже діє і становить серйозну загрозу.
Для успішного захисту наявного альянсу від цього поширення гібридних загроз НАТО має відкрити свої двері для нових членів за межами Європи й Північної Америки. На додаток до життєво важливого кроку щодо прийняття України до альянсу одразу після закінчення війни, надання можливості демократіям з інших регіонів розділити оборонну парасольку НАТО відповідає власним інтересам членів Альянсу і послабить вплив супротивників.
Коло демократичних союзників, з якими працює НАТО, значно розширилося з часу заснування Альянсу. Він вже тісно координує свою діяльність з партнерами, які не є членами НАТО. Члени НАТО співпрацюють з низкою країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, які зазнають дедалі більшого тиску з боку Китаю. Японія, Південна Корея, Австралія і Нова Зеландія були представлені на саміті у Вільнюсі.
Відчинивши двері НАТО, альянс не лише зміцнить власну оборону, але й покаже, що члени НАТО вкладають свої гроші й військові сили туди, де вони говорять, і розвіє пропаганду, яка зображає альянс як інструмент постколоніальної агресії. Багато людей в Африці, Азії, Латинській Америці та на Близькому Сході зі зрозумілих причин розглядають НАТО як ексклюзивний західний клуб і підозріло ставляться до його мотивів. Невдачі в Лівії та Афганістані, а також війна США і Великобританії в Іраку не викликали довіри — і продовжують давати росії й Китаю достатньо підстав стверджувати, що НАТО нічим не краще за них. Таке розширення лав НАТО стало б сигналом того, що у 21 столітті Альянс розуміє, що його безпека пов'язана з безпекою демократій далеко за межами його первісних кордонів.
Глобальна відкритість НАТО також має вирішальне значення, оскільки не існує життєздатної альтернативи, здатної стримувати агресію. Після закінчення холодної війни Організація Об'єднаних Націй (ООН), єдина багатостороння інституція з глобальним миротворчим мандатом, продемонструвала вражаючу неспроможність запобігти або зупинити геноцид в Руанді, на Балканах, в Дарфурі, М'янмі, а тепер і в Україні.
Після закінчення холодної війни ООН запропонувала свій амбітний Порядок денний для миру 1992 року, в якому йшлося про напівпостійні миротворчі сили та "миротворчі" війська для побудови більш безпечного світу. Але навіть тоді Захід не виявив особливого бажання посилювати наявні сили організації. Брак бажання посилювався структурою Ради Безпеки ООН, постійні члени якої можуть в односторонньому порядку заблокувати рішення з будь-якого спірного питання. Право вето росії та Китаю робить ООН беззубою перед обличчям російської та китайської агресії.
Оскільки реформа або заміна ООН неможлива, єдиною життєздатною альтернативою є відкрите для всього світу НАТО. Спираючись на свої північноатлантичні засади, НАТО може перетворитися на альянс глобальних демократій — Організацію нового договору про союз.
Щоб досягти цього, НАТО має спочатку реформувати свою наявну структуру. Альянсу необхідно терміново посилити процедурою примусу до членів, які не виконують зобов'язання щодо витрат на оборону в розмірі не менше 2% ВВП. Необхідно також проаналізувати невдалі інтервенції в Афганістані й Лівії.
НАТО також має переглянути й покращити дотримання демократичних і антикорупційних стандартів своїх членів. Слід також відмовитися від одностайності як вимоги для вступу нових членів, оскільки нещодавня історія (щодо вступу Швеції та Фінляндії) показала, як один виборчий цикл в одній країні може зробити заручником весь альянс.
Для підготовки до довгострокової перспективи НАТО має також розробити інвестиційні й навчальні програми для потенційних нових членів у бідніших частинах світу. Такі програми слід розглядати як інвестиції в нашу колективну довгострокову безпеку. Коли бідніші країни будуть краще здатні захистити себе і свою демократію, агресорам буде важче дестабілізувати їх, а члени НАТО зіткнуться з меншою небезпекою, що походить від них.
Готовність НАТО прийняти членів з-поза меж Північної Атлантики стане чітким сигналом для її супротивників і тих, хто вже веде гібридну війну проти її членів: "Відступайте". Що дуже важливо, це також дасть важливий сигнал своїм союзникам за межами Європи: "Ми налаштовані серйозно. Мир і свобода — це не просто гасла, а дії. НАТО захищає демократії, і ви можете приєднатися до нас, якщо готові зробити свій внесок".
Ландшафт загроз 21-го століття вимагає глобального альянсу, здатного до взаємного захисту. НАТО може бути недосконалою, але воно залишається найефективнішим оборонним альянсом, що є в розпорядженні демократичного світу.
