Коли я кажу, що пишу сапфічну прозу без цензурних ножиців, я маю на увазі саме це. Вікторіанська Англія епохи суворих корсетів ховала за зачиненими дверима маєтків таку пристрасть, від якої сьогодні плавиться папір.
Цього уривка більше немає на Букнеті чи в будь-якому іншому відкритому доступі. Це ексклюзивний фрагмент стосунків між юною Амелією Стерлінг та Джорджиною — небезпечною і владною сестрою її майбутнього чоловіка.
Зазирнімо за зачинені двері спальні...
— Ти сказала в кареті, що я ревную, — почала Амелія, повільно стягуючи рукавички. Палець за пальцем. — Ти мала рацію. Але я ревнувала не до твого минулого, Джорджі. Я ревнувала до того, чого я ще не знаю.
Вона кинула рукавички на крісло і потягнулася до застібок своєї сукні.
— Амеліє, що ти робиш? — голос Джорджини сів.
— Те, що мала зробити давно, — Амелія скинула сукню, залишаючись у тонкій нижній білизні. Корсет стискав груди, змушуючи їх високо здійматися.
— Я чула розмову сьогодні. Там, у ніші. Дві поважні леді говорили про... способи. Про те, як жінка може віддати чоловікові все. Навіть те, що вважається забороненим.
Джорджина зробила крок усередину і зачинила двері. Клацнув замок. Тепер вона слухала дуже уважно.
— І що вони казали? — тихо запитала вона.
— Вони казали, що це — найвища форма довіри. Що це дає владу. Що це зводить з розуму, — Амелія підійшла впритул до Джорджини. Вона дивилася їй прямо в очі, відкрито і безсоромно. — Я хочу цього, Джорджі. Я хочу, щоб ти взяла мене. Інакше. Не так, як завжди.
Вона взяла руку Джорджини й поклала собі на поперек, притискаючись до неї.
— Я хочу, щоб ти взяла мене ззаду. Через "чорний хід". Я хочу належати тобі так, як ніхто ніколи тобі не належав. Навіть Вівіан.
У кімнаті повисла тиша. Джорджина дивилася на неї розширеними очима, в яких плескався шок, що швидко змінювався темним, нестримним голодом.
— Ти розумієш, про що просиш? — хрипко запитала вона. — Це може бути боляче. Це... це брудно для таких леді, як ти.
— Я не леді, — прошепотіла Амелія, розвертаючись до неї спиною і впираючись руками в масивний дубовий стіл, що стояв біля вікна.
Промені сонця, що сходило, вже торкалися стільниці. Вона вигнула спину, пропонуючи себе.
— Я — твоя.
Джорджина не сказала більше ні слова. Вона підійшла до свого туалетного столика і взяла важку баночку з матового скла — густий мигдалевий крем, яким вона зазвичай змащувала руки перед сном.
Звук відкручування кришечки в ранковій тиші здався гучним, як постріл.
Амелія стояла біля столу, впершись долонями в прохолодне дерево. Вона відчувала, як тремтять її коліна, але не дозволила собі змінити позу. Сонце, що сходило над Лондоном, пробивалося крізь штори, розрізаючи напівтемряву смугами золотого пилу.
Вона відчувала, як Джорджина підійшла ззаду. Тепло її тіла огорнуло спину Амелії ще до того, як стався дотик.
— Підніми сорочку, — голос Джорджини був низьким, хрипким, позбавленим будь-яких світських інтонацій. Це був голос коханки.
Амелія слухняно потягнула тонку тканину вгору, оголюючи сідниці й поперек. Прохолодне ранкове повітря торкнулося шкіри, змусивши її вкритися сиротами.
— Ти прекрасна, — видихнула Джорджина.
Її рука, щедро змащена кремом, лягла на сідницю Амелії. Дотик був вологим і прохолодним, але долоня під ним пашіла жаром.
Джорджина не поспішала. Вона почала з повільного, заспокійливого масажу, розминаючи напружені м’язи, привчаючи тіло до дотику в забороненій зоні.
— Розслабся, люба, — шепотіла вона, нахилившись так близько, що її губи торкалися шиї Амелії. — Довірся мені. Я не зроблю тобі боляче. Тільки задоволення.
Пальці Джорджини ковзнули глибше, до розпаленої улоговини. Вона нанесла більше крему, ретельно змащуючи ніжну, стиснуту плоть.
Амелія тихо зойкнула, коли палець вперше торкнувся самого входу — вразливого, вузького місця, яке ніколи не знало вторгнення.
— Тихо, тихо... — заспокоювала Джорджина, продовжуючи кругові рухи, терпляче чекаючи, поки тіло відповість. — Дихай. Відпусти страх. Віддай його мені.
І Амелія видихнула. Вона опустила голову на зігнуті руки, повністю віддаючись відчуттям.
Коли Джорджина відчула, що м’язи трохи розслабилися, вона почала тиснути. Повільно. Неймовірно обережно.
Амелія відчула, як її наповнюють. Це було дивне, приголомшливе відчуття — суміш розпирання, легкого дискомфорту і чогось темного, глибокого, що відгукувалося в самому низу живота.
— Ох... — вирвалося в неї, коли палець Джорджини увійшов повністю.
— Я тут. Я з тобою, — шепотіла Джорджина, завмерши на мить, даючи їй звикнути.
Її вільна рука ковзнула по животу Амелії, знайшла клітор і почала пестити його впевненими, ритмічними рухами.
Цей подвійний вплив став каталізатором. Біль розчинився, поступившись місцем гострому, майже нестерпному задоволенню. Відчуття наповненості ззаду робило кожен дотик спереду в тисячу разів яскравішим.
Джорджина почала рухатися. Вона додала другий палець, розтягуючи Амелію, заповнюючи її ще більше. Рухи стали впевненішими — поштовх, відтяжка, поштовх.
Тіло Амелії вигнулося дугою, вона міцніше вчепилася в край столу, відчуваючи, як дерево впивається в долоні.
— Ти така гаряча, — стогнала Джорджина, втрачаючи контроль над своїм голосом. Вона притиснулася пахом до сідниць Амелії, рухаючись із нею в одному ритмі.
Сонце вже залило кімнату, висвітлюючи їхні сплетені тіла, краплі поту на шкірі, розкиданий одяг. Але Амелія нічого не бачила. Перед очима вибухали феєрверки.
Вона відчувала себе розіп’ятою на цьому столі, відкритою, приниженою і піднесеною водночас. Кожен поштовх Джорджини бив прямо в центр її єства. Зараз вона була просто жінкою, яка дозволила завоювати себе через найпотаємніші ворота.
— Джорджі... будь ласка... ще... — благала вона, не впізнаючи свого голосу.
Джорджина прискорила темп. Її пальці рухалися в ідеальній гармонії — глибоко всередині й швидко на кліторі.
— Зараз... зараз, моя дівчинко, — шепотіла вона.
Хвиля накрила Амелію раптово. Це було не схоже на попередні рази. Це був не просто спалах, це був землетрус. Оргазм зародився глибоко в надрах її тіла, там, де зараз панували пальці Джорджини, і розкотився по венах гарячою лавою.
Амелія закричала, заглушуючи крик у згині ліктя.
Її ноги підкосилися, все тіло здригалося в конвульсіях чистої, нерозбавленої насолоди. Вона відчувала, як стінки її тіла стискають пальці Джорджини, пульсуючи, вимагаючи, віддаючи.
Джорджина не зупинялася, поки остання хвиля тремтіння не пройшла через тіло Амелії. Тільки тоді вона повільно, обережно вийшла з неї.
Амелія безсило опустилася грудьми на стіл, важко дихаючи. Вона була мокра від поту, спустошена і абсолютно, безмежно щаслива.
Джорджина припала поцілунком до її мокрої спини, між лопатками.
— Тепер ти знаєш, — прошепотіла вона. — Тепер ми пов'язані міцніше за будь-яку клятву.
🔒 Повну версію роману «Тінь її обітниці» без жодної цензури та очікування нових глав можна придбати й завантажити в один клік для своєї читалки чи телефона тут:
💬 Як вам такий рівень відвертості та довіри між героїнями? Чи згодні ви з Амелією, що це найвища форма емоційного та фізичного злиття? Поділіться своїми враженнями у коментарях, мені неймовірно цікаво почути ваші думки! 👇🖤
