Документ, який американські розвідники тримали в секреті, а його назва звучить як вирок: "Замовлені Кремлем убивства за кордоном, імовірно, продовжаться". У 2016 році, коли дипломати ще марили про "перезавантаження" відносин з Путіним, аналітики ЦРУ вже складали криваву картографію кремлівського терору. Полоній у чаї, діоксин в їжі, вогнемети проти "союзників". Кожне ім'я у цьому списку — це людина, яка посміла кинути виклик Кремлю і заплатила за це життям.
Росія зробила вбивства частиною своєї зовнішньої доктрини. Аналітики методично відтворили механізм терору: від підриву авто чеченського лідера Зелімхана Яндарбієва у Катарі до повільного отруєння Олександра Литвиненка радіоактивним полонієм у Лондоні. Це не хаотичні акти, а чітка стратегія залякування і демонстрації сили далеко за межами Росії.
Особливо вражає різноманітність методів, які використовують російські спецслужби. Якщо раніше вбивства асоціювались із пострілами чи вибухами, то Кремль вийшов на новий рівень — хімічні та біологічні агенти стали улюбленими інструментами. Олександр Перепеличний, російський бізнесмен, який готувався свідчити про кремлівське податкове шахрайство, помер під час звичайної ранкової пробіжки біля свого будинку в Англії. Офіційно — від серцевого нападу, але розвідка США вказує на використання неідентифікованого біологічного токсину.
До переліку жертв дедалі частіше потрапляють і політичні лідери країн, які відмовляються підкорятися Москві. Отруєння Віктора Ющенка діоксином у 2004 році стало одним із найбільш символічних актів кремлівського терору. Тоді український політик був кандидатом у президенти, який відкрито виступав за євроінтеграцію та відхід від російської сфери впливу. Американська розвідка вказує, що російські агенти підмішали діоксин у їжу Ющенка саме в період найгострішої виборчої кампанії.
Факт свідчить про готовність Кремля йти на крайні заходи задля впливу в демократичні процеси інших країн. Обличчя Ющенка після отруєння змінилося до невпізнання — шкіра покрилася болючими наростами, а сам він ледь не помер. Фактично, Росія спробувала фізично знищити лідера, який міг би вивести Україну з-під її контролю. Що це, якщо не акт війни проти суверенної держави? Отруєння Ющенка стало прелюдією до всіх подальших російських агресій проти України — від анексії Криму до повномасштабного вторгнення.
Особливо цинічно виглядає поведінка Путіна під час першої зустрічі з Ющенком після отруєння. Як згадує 3-й Президент України, під час приватної розмови Путін сам підняв це питання, мовляв, "очевидно Росія тут не може бути причетна", а підтримка іншого кандидата випливає з того, що "Росія завжди підтримує владу". Путін намагався переконати Ющенка "сприйняти як епізод" те, що сталося, і "перегорнути сторінку". Але час показав справжню правду — лише через кілька років, коли наукові дослідження встановили специфічний "почерк" отруйника, стало остаточно зрозуміло: єдина лабораторія, яка відмовилася надати матеріали для дослідження, була російська. Як зауважує Ющенко, "слідство завершиться тільки тоді, коли на чолі Росії не буде Путіна", адже "ключ один і той же" — від отруєння Ющенка до смерті Навального.
Кремлівська машина знищує не лише опонентів — під прицілом опиняються й свої. Олександра Бєднова, так званого "міністра оборони" псевдореспубліки "ЛНР", спалили у броньованому автомобілі за допомогою вогнемета "Джміль" лише за те, що він став занадто незалежним від Москви. Для Путіна лояльність має терміни придатності, а навіть найвідданіші виконавці можуть опинитися в списку на ліквідацію.
Документ також проливає світло на роль Рамзана Кадирова у механізмі ліквідацій Кремля. Американська розвідка прямо стверджує, що Путін дозволив чеченському лідерові вбивати уродженців Чечні за кордоном. "Кадировські" вбивства мають свій особливий почерк — як правило, вони супроводжуються стріляниною, на відміну від більш "витончених" методів ФСБ з їхніми отрутами та токсинами.
Сьогодні, майже десять років після оприлюднення цього документа, його передбачення виявилися пророчими. Смерть Олексія Навального у лютому 2024 року стала черговим підтвердженням того, що система путінських убивств продовжує функціонувати, і з 1999 року більше 20 критиків Путіна було вбито або загинуло за підозрілих обставин. Американські розвідувальні служби попереджають, що такі вбивства можуть відбуватися навіть на американській території.
Найстрашніше, що цей терор не обмежується чужими кордонами. Він досягає і нас. У травні 2025 року невідома жінка здійснила замах на волонтера та активіста Сергія Стерненка у Києві, вистреливши у його бік з вогнепальної зброї. Нападниця винаймала квартиру в житловому комплексі, де проживає активіст, та здійснювала за ним візуальне спостереження. Сам Стерненко заявив, що росіяни хотіли символічно вбити його до річниці трагедії 2 травня 2014 року в Одесі. Майже одночасно СБУ запобігла повторному замаху на журналіста Дмитра Гордона, викривши агентурно-бойову мережу ФСБ, яка готувала його ліквідацію. Це вже була друга спроба вбити Гордона — перша відбулася у вересні 2024 року.
Ми чітко бачимо. що путінські списки на смерть включають українських громадських діячів, волонтерів, журналістів — всіх, хто символізує опір російській агресії. Кремль фактично імпортував свою систему терору на українську територію, намагаючись знищити тих, хто допомагає українській обороні або формує громадську думку.
Особливо символічним у цьому контексті виглядає вбивство мовознавиці Ірини Фаріон у липні 2024 року у Львові. 19 липня 2024 року молодий чоловік стріляв (зараз під слідством) у 60-річну професорку на вулиці Масарика, біля її дому і вона померла того ж дня в лікарні. Хоча слідство ще триває і прямий зв'язок з Кремлем офіційно не доведено, громадськість переконана, що це чергове звено у ланцюжку путінських убивств. Фаріон була яскравою захисницею української мови та непримиренною критикинею будь-яких проявів російського впливу в Україні. Для багатьох українців вона уособлювала культурний спротив російській агресії, а її вбивство стало ударом по всій українській інтелігенції.
Якщо раніше Захід сподівався на можливість "скинути" Путіна, то тепер стає очевидно: маємо справу не з однією людиною, а з системою, яка зробила терор головним інструментом управління. Це держава-терорист, що цілеспрямовано експортує насильство далеко за межі своїх кордонів. Особливого цинізму додає те, що багато з цих убивств чинилися відкрито, на очах у світу, але реакція залишалась млявою. Навіть після доведеного сліду російських агентів у вбивстві Литвиненка Кремль не отримав реального покарання — лише зелене світло продовжувати далі.
Сьогодні, коли Україна протистоїть російській агресії на полі бою, варто пам'ятати, що ця війна почалася з перших санкціонованих Путіним убивств, які світ вирішив проігнорувати. Отруєння Ющенка у 2004 році було першим серйозним сигналом про те, що Росія готова використовувати найжорстокіші методи для утримання України у своїй орбіті. Тепер ми всі розплачуємося за цю помилку, а українці — найбільшою ціною.
