У коломийській газеті "Вісник Коломиї" за 8 червня 1996 року пан Прошак повідомив, що коломийський міськквиконком звернувся до церковних конфесій міста, щоб на Зелену неділю "зібратися на площі Т. Шевченка і спільно пройти на новий цвинтар і освятити місце для побудови малої церковці". Спочатку прибули представники УАПЦ, священики з церкви св. Йосафата, представники КУНу, Братства ОУН-УПА, керівництво міськвиконкому. "Всі стали чекати отця Миколу Сметанюка з церковною громадою. Та не дочекалися", - ось так про прикрий інцидент прокоментував автор. Далі все минулося, як було заплановано.
В обласній газеті "Галичина" за 14 травня 1996 року був оприлюднений вісник обласної організації історико-просвітницького товариства "Меморіал", де була стаття репресованого воїна УПА "У вирі боротьби" (наведено на фото), де розповідалося про Григорія Пришляка. Ось такі побажання у честь його нещодавніх уродин написав автор цієї статті: "Радіє і працює для людей Григорій Пришляк. Він очолив крайову референтуру ветеранів ОУН, став почесним сеньйором Пласту, постійно допомагає проводові ОУН-УПА, є активним членом Куну, піднімає молодь молодь на розбудову незалежної держави. Побажаймо ж нашому побратимові ще багато літ і міцного здоров'я, наснаги на благо розбудови незалежної України!"
У "Вісник Коломиї" за 2 липня 1996 року Іван Прошак відреагував на прийняття Конституції України 28 червня: "Радіймо, друзі, що наш герб - золотий тризуб святого Володимира Великого, наш синьо-жовтий стяг, наш гімн, що закликає покласти душу й тіло за свободу, тепер навіки з нами. Вояки ОУН-УПА, усі політв'язні щиро вдячні...усім, хто сміло змагався за прийняття нашої Конституції. Слава вільній, соборній, Конституційній Україні!"
У газеті "Коломийський вісник" за 14 жовтня 1997 року Іван Прошак написав коротку звістку "Розповідь латвійської українки", яку наведу без скорочення, оскільки багато речей є й досі актуальні: "Поклонитися могилам рідних, зустрітися з родиною приїхала недавно до Коломиї громадянка Латвії Марія Семенюк-Корше. Багато цікавого розповіла вона мені. Уряд Латвії, наприклад, відкинув запропоновану схему Співдружности з Росією і повернувся до устрою капіталістичних держав. Ринкова система розвивається під контролем державного апарату, без зловживань і корупції. Великим авторитетом користуються депутати, що їх вибирають серед мешканців тих округів, в яких відбуваються вибори. Пільги надано тільки справжнім фронтовикам і борцям за незалежність Латвії. Хто воював в Афганістані, Угорщині, Чехії - пільг не мають, окрім інвалідів. Латиші відмовилися від послуг активних комуністів, їхні місця посіли патріоти Латвії й молоді спеціалісти. Промислові підприємства працюють нормально, ніхто не знає, що таке несвоєчасна зарплатня, пенсія чи стипендія. Пані Марія, родичі якої були українськими націоналістами, проживає в районному місті Вентспілс, де все населення розмовляє тільки латвійською. У церквах, будинках культури, клубах і школах постійно нагадують про комуністичний ґеноцид і зросійщення. Коли російськомовні запротестували, що їм забороняють публічно розмовляти російською мовою, їм запропонували поїхати на свою етнічну батьківщину, з повною оплатою за майно й проїзд до Росії. До українців латиші ставляться добре, там є українські церкви. Усю нашу розмову неможливо описати. Коли я запитав, яку вона отримує пенсію, пані Марія відповіла, що в них пенсія невелика, вона отримує на місяць 220 американських доларів, чоловік 360. Майже шістсот доларів їм цілком вистачає на прожиття. А нам з вами, дорогий читачу, доводиться тільки мріяти про таке, хоча Україна значно багатша за Латвію. Уряд і народ Латвії думають про майбутнє своєї незалежної держави, нікому не віддають своїх прибутків, відмовилися від опіки "матушкі Рассеі". Наші ж кучми, морози, пустовойтенки живуть ситно, забувши про мільйони дітей, хворих, інвалідів і вимушених безробітних..."
У тій ж газеті за 23 грудня 1997 року була оприлюднена стаття "Читаймо свої часописи", яка починалася так: "Колись наші батьки спільно передплачували й читали українські часописи, ділилися думками, прочитавши, передавали іншим. Наприклад, наприкінці газети чи журналу завжди був такий клич: "З рук до рук, з хати до хати"". Такі рядки з біографії прекрасно свідчать про високоосвіченість родини, у якій зростав сам Іван Лук'янович. Не забуваймо, що батько Лукіян був очільником читальні товариства "Просвіта" у Хом'яківці, тому українські часописи були складовими життя родини. Іван Прошак щиро підтримував коломийську газету "Коломийський вісник", оскільки "вісниківці мають чітку позицію, не продають честь журналіста товстосумам і бізнесменам, ххоча й живуть на мізерній зарплатні". Також зазначив, що в Коломиї активно агітували за "прокомуністичні часописи, які активно підтримують керівники селянських спілок, навіть інтеліґенція". Тому наприкінці статті Іван Лук'янович так написав: "Від імені своїх побратимів - колишніх членів підпілля ОУН-УПА, мучеників тюрем і таборів - заклбкаю дорогих громадян Коломиї й сіл Коломийщини неодмінно передплатити "Вісник"".
Продовження за інші роки буде згодом.
