(Fan-fiction)
𝄞 Для атмосферного занурення слухайте:
The Crow Ambience - Loneliness | Atmospheric Dark Ambient Music for Rainy Nights
Еулалія дель Монте востаннє визирнула в ілюмінатор, обшарпуючи різнобарвними очима куб Борґів. «Ніяких вогників, ніякого тобі монотонного запрошення завітати на перепрошивку», — чомусь зіронізувала жінка. Чому вона іронізує? Химерний корабель не виглядає життєздатним, але хтозна, які ще дивовижі можуть трапитись у цьому Богом забутому прикордонні Федерації. Офіцерка служби безпеки видихнула й надягнула хвилястий темно-зелений гермошолом, а наостанок перевірила фейзер типу 2 на поясі - все під контролем! За мить усе перед очима розпливлось, транспортер поніс їх у ще одну невідомість.
Гнітючий звук різко увірвався до шолома і почав тиснути на барабанні перетинки: суміш лиття киплячої рідини та тріску наростаючих й спадаючих електричних дуг. "Хоча нічого навколо не виглядає несправним", — відзначила про себе Еулалія. Прилади порожніми наркоманськими очима байдуже витріщаються на гостей. Але чомусь складається враження, ніби по той бік є щось... розумне — офіцерка потилицею відчуває липучий прискіпливий погляд. Рух спереду, рух позаду й моторошне до сиріт тертя - датчики не зафіксували нічого. "Повен світ аномалій!". І тут Дель Монте вловила ледь чутне, до болю знайоме насвистування... мелодію... «Гри вітру й гірського тиску». Вона почала вбирати в себе кожну сторонню вібрацію, жадібно поглинаючи її, як грибки — плід. Жінка повільно, наче боячись побачити когось синтетичного за спиною, поглянула за плече, а потім різко перевела погляд у кінець коридору. На мить тьмяний жовтуватий спалах освітив ледь помітний силует. Силует оголеної жінки. Із розпущеним довгим волоссям. Та жовтими, повними любові очима. «Ні, це не може бути Найра! Вона розчинилась безслідно, як благання про пошуки - її не могло занести... сюди». Їй здалося чи... на вустах її застигла джакондівська усмішка?
Офіцерку різко, мов від удару струму, осінило: пастка закрилася, вони перестали належати собі. У роті пересохло, лишивши гострий металевий присмак. Еулалія обмінялась приреченим поглядом зі своїм напарником із штурмової групи — той лише кивнув й мовчки перевірив заряд фазера, — і на автоматі рушила до образу. Пульсація стала відчутною на дотик, а тиша безжально ампутувала слух. Химерне сплетіння приладів і чужих технологій оточило Еулалію дель Монте — вона не бачила нічого подібного ні у вулканців, ні у клінгонів, ні навіть у кардасіанців. Увесь відомий їй космос, попри всю його різноманітність, завжди підкорявся логіці. Вулканська архітектура дихала вивіреною математичною геометрією; брутальні конструкції клінгонів кричали про функціональну агресію; навіть заплутані кардасіанські системи залишалися продуктом холодного, прагматичного розуму. Усе те було створено, щоб підкорювати простір, обчислювати час або сіяти смерть. Це були інструменти живих для роботи з матеріальним світом. Те, що височіло перед нею зараз, заперечувало саму суть інженерії.
Дель Монте зробила ще крок, відчуваючи, як підборіддя зводить від крижаного усвідомлення: цивілізації Альфа-квадранта століттями сперечалися за кордони, ресурси та ідеології, будуючи дедалі складніші кораблі, але всі вони залишалися лише дітьми, які бавилися в пісочниці на березі безмежного, чорного океану. І тепер цей океан дивився на неї крізь об'єктиви приладів, чиє справжнє ім'я людство ще не встигло вигадати. Кожен метр цього шляху до кінцевої мети давався їй усе важче, бо з кожним рухом уперед вона залишала позаду не просто безпеку, а сам людський тривимірний сенс — взагалі будь-який зрозумілий сенс.
І ось із кімнати донісся голос; він назвав лише її дитяче прізвисько, але цієї миті її світ зруйнувався остаточно:
- Еля!
Еулалині руки затряслись, дихання перехопило від крижаного спазму, а зброя перетворилась на тлінну іграшку. Цієї миті вона й сама обернулася на ляльку: бездушну, позбавлену волі, крихку, як метал після термічного шоку.
— Еля! — знову прошепотів голос. Цього разу він звучав неймовірно... рідно, оксамитово та жагучо, наче шепіт коханого над самим ложем. Але тепер у цій інтонації зачулись ледь чутні синтетичні нотки. Офіцерка попливла на звук, немов сп'янілий персонаж старої земної анімації; ніхто навіть не спробував її спинити.
Жінка потрапила до кімнати, єдиним джерелом світла в якій є екран. Лівіше виднівся силует лисого борґа, що вперив в неї два ока: людське та штучне, синє. Деінде час від часу спалахують і зникають отруйно-зелені індикатори, а звідусіль й нізвідки доноситься ледь вловиме потріскування. А ще — концентрований запах озону. «Може, металевий присмак з’явився не просто так?» — несподівано прокинувся вольовий голос у голові Дель Монте. На екрані з'явилась Найра (може, вона спостерігала звідси від самого початку?) — її Найра! — навіть молодша, ніж Еулалія запам'ятала. Густі коричневі кучери в'ються, мов ліани, й обплітають місця імплантів. Очі карі, але бентежно бездонні. Оливкова, із холодним, майже металевим підтоном, оголена шкіра в цифровому сяйві то відблискує, то, здається, мерехтливо переливається. Й посмішка, чи то усмішка, що спокушає... і водночас душить. Серце Еулалії забилося в хаотичному ритмі: то збиваючись на вікові паузи, то калатаючи — нестримно, як у заведеного мустангу. Хто ж перед нею такий? Подруга зникла півтора місяці тому, розчинилась, як звук у порожнечі космосу – без звістки чи кинутих в обличчя звинувачень. Ця рана виявилася важчою за сержантське поранення, що колись перетворило ліву легеню на фарш і ледь не спалило серце. Але то був просто тілесний біль, який вона навчилась пропускати крізь себе, а це — незбагненний вакуум душі. Бо ж... чому?
Дівчата познайомились на борту експериментального корабля, який у той час був лише безіменним прототипом: Найра вже служила там певний час лікарем, а для Еулалії це був перший день, до того ж в якості офіцера безпеки. Їх розділяло все: вік, шрами минулого, світогляд; навіть спадковість — одвічне протистояння ромуланської пристрасті та вулканської логіки — повставала проти звичайнісінької дружби. Вони в своїх основах були крайніми протилежностями, які неочікувано зійшлися на кінчиках підкови. З часом, у спільних фантазіях, вони почали бачити свої види знову об'єднаними: якщо вони можуть бути разом, то чому їх нащадки - ні?
Діти. Еулалія завжди прагнула материнства, а Найра... Вона скоріше хотіла гратись із генами, технологією… спадком. Подруга запропонувала нібито новітній метод зачаття — з прискореним циклом розвитку плоду. Та в неї закралася підозра: чи не є це частиною якоїсь приватної ромуланської програми, де вона сама — лише піддослідний щур? Однак їхня дружба... вона відчувала це… і досі відчуває… кожною клітинкою свого тіла... була справжньою; ті два прагнення... вони йшли поряд, паралельно, обплітаючи її душу.
Сни. Останні півтора місяці Еулалія майже щоночі бачить індустріальні сновидіння: чи то старі земні механізми докосмічної ери, які вона вивчала в Академії, чи то футуристичні біонетичні статури, що не вкладаються в жодну відому в Галактиці таксономію — свідомі та сповнені такими ж незбагненними намірами. Одні просто споглядають, а інші… торкаються її й щось поробляють: то з животом, то грудьми; не оминають вони доторками і голову. Кожного разу опісля всіх процедур тіло Еулалії повільно вкривається чимось зеленим – якимось пекучим грибком, а потім воно починає трансформуватись… Ранки для неї стали найважчими, кожне пробудження як вихід із коми – видіння ще довго змішуються з реальністю, а ядучо-зелені цятки фракталять та множаться перед очима. Вона здогадувалась... відчула щось надломлююче алогічне: усе це через Найру, її загадкову дорогу ошуканку.
- Сни — це лише інтерфейс, Еулаліє. Синхронізація. Ти не хворієш, ти — еволюціонуєш. Усередині тебе, у стадії інтенсивного метаболізму, формується нова ітерація життя. Хлопчик. Дівчинка. Досконалий синтез біологічного та технічного. Я не експериментую, моя дорога. Я вдосконалюю те, що мені найдорожче. Ти — не жертва. Ти — носій майбутнього, яке не знає розпаду. Це мій спосіб... вберегти тебе від кінця. - На моніторі з’явилася зелена лінія, що пульсувала в такт серцебиттю жінки. А, може, її плодів? - Прийми це! Спротив лише збільшує коефіцієнт твого болю! - На мить ілюзія, чи то справжня сутність її подруги, замовчала, а навколо силуету виник ледь помітний тремтливий гліч. - Я з нетерпінням чекаю на наше єднання. Адже я й досі маю до тебе... симпатію.
(Post scriptum. Всі персонажі та всесвіт StarTrek належать ParamountPictures. Цей твір написаний виключно через фанатське захоплення ним і не має на меті отримання прибутку. Авторські права на оригінальний сюжет та нових персонажів належать автору).
