Вагота планиди
Отже, затамувавши подих, люди чекають, що ж буде далі. Адже в кінці ЕР «Prologue» виїжджає автівка, яка потім зʼявляється в кінці коміксу. І все зрештою завершується тим, що головні герої прибувають у місце, звідки починається альбом «Rouge Carpet Disaster». Реліз, який просто довів групу до вигорання.
«Це було лячно. Я помітив, що варто нам хоч на мить задуматись: “а чи це настільки ж добре, як…?”, пісні вже не здавались такими хорошими. І це нас просто паралізовувало. Як на мене, якщо артист починає порівнювати себе зі своїми ж минулими роботами, він ніколи не просунеться далі», — каже Оллі
У розмові з Dork він додав: «Ти починаєш сильно хвилюватись коли зациклюєшся на тому, що у тебе з першого разу вийшло геніальним (як-от у нас сталось з піснею «Clean»). Це тебе зрештою й розчавить. Ну і власне ми самі наступили на ті ж граблі, коли знову й знову записували щось подібне на «Clean». І в результаті у нас виходило 9 різних версій однієї пісні… Деяким людям це звісно заходить. Але якщо ми хочемо рухатись вперед, створювати тренди, робити щось цікаве й зрештою змінити весь світ рок музики — нам таке не підходить».
«Були моменти, коли ми по суті перестали бути колективом. Ніби все скінчилось і померло. Робота над альбомом просто знищувала нас», — каже виконавець.
«Цікаво спостерігати через що проходять люди, коли цей реліз повільно ламає всіх навколо, а я сидів собі й думав як зробити так, щоби альбом все-таки вийшов, навіть якщо мене зламало раніше за інших», — сказав Оллі.
Хлопцям довелось загнати себе у жорсткіші рамки через пандемію Covid-19, оскільки тепер доводилось робити все своїми руками. Себто навіть студію вони облаштовували власноруч, у теплиці поблизу дому батьків вокаліста.
«Доводилось сидіти на підлозі. Мікрофон стояв на двох столах, а ми сиділи поблизу в масках і це було так важко», — сказав Оллі.
А кліпи знімались через Zoom. Тож через меншу залученість над музикою вже не сильно хотілось працювати.
«І це сумно, бо ти виріс поруч із цими людьми, ви були найкращими друзями. Але якщо ти не можеш стиснути зуби й пройти через це разом…».
В результаті ти втрачаєш цих друзів. А у випадку Оллі — це практично всі його близькі.
«У групі ми потрапили в жахливий цикл, коли я завжди хотів робити більше, а вони не хотіли цього робити взагалі», — згадує вокаліст.
Можливо, тому у січні 2023 групу покинув басист Конор Рейлі, якого замінив Джордж Холдінг.
Хай там як, зупинити той цикл вдалось провівши три тижні у котеджі з продюсером Еріком Бікерстаффом (гітарист Loathe). Разом вони доробили 10 пісень, а вже потім з'явились сингли «Di-sinTer» і «Such a Shame».
Хоч це й було полегшенням, Оллі все одно залишався жертвою власного перфекціонізму, нескінченно терзаючись через вокальні партії.
«Був один день, коли я сидів у шафі, записуючи всі партії для «Welcome In». Постійно щось переписував, перероблював, і так десь годин 9, аж доки Ерік буквально не витяг мене звідти», — згадує вокаліст.
Водночас завдяки карантину у них з'явилось багато вільного часу, щоби, скажімо, переглядати купу фільмів, звідки потім черпалось натхнення для історії, яка пов'язує «Prologue» з альбомом.
«Я хотів написати історію подібну на щось таке ж дивне як сезон про готель з серіалу «Американська історія жахів» і як фільм «Сяйво». Ось що я вважаю неймовірним. Я почав потроху тягнути звідти елементи, а що ще дивніше — багато чого я взяв з мультфільмів. От, наприклад, в мультику «Губка Боб» є серія, де персонажі зупиняються в готелі, і як би це дивно не звучало, той епізод такий химерний. Там стільки прихованих жартів. Я сидів і думав: “це ж шикарно!”. Якщо дивитись уважно, а не просто милуватись кольорами, ви все зрозумієте. Я багато чого почерпнув звідти», — розповів Оллі.
А ще з піснею «Cubical Dialog» він зробив щось подібне до титрів у шоу «Woody’s Roundup» з мультфільму «Історія іграшок». Тобто коли після всіх емоційно важких подій звучить щось таке світле.
«Я подумав, що це краще, ніж залишити вас у сумному настрої. Хотілось залишити людей щасливими. Це останнє, що я хочу зробити — залишити людей у такому стані в наш час», — каже вокаліст.
Хоча сама концепція альбому не така світла й щаслива. Як пояснив автор — це, по суті, смерть на червоній доріжці / смерть у Голлівуді. Коли музика великих гуртів була дуже популярною, а всередині закладів дозволялось курити. Коли у казино сяяли вогники. Такий собі яскравий Лос-Анджелес 80-тих років, подібний на сукню з блискітками, що стікає кров'ю. Бо за цим блиском і гламуром ховається справжній кошмар.
Десь у такому розкішному і водночас моторошному світі розташований готель "Hotel Disdain". Креслення цієї будівлі можна було знайти на буклетах у першій тисячі фізичних копій альбому.
«На ньому є сліди від кроків, що нагадує гру Cluedo. Тобто перед тобою буквально розгортається вся історія альбому», — розповів Оллі в інтерв'ю з Clash.
Кожна пісня — це ніби окрема кімната в готелі (хіба що «Di-sinTer» сюди не вписується, адже у ній йдеться про поховання, яке відбувається поза готелем). Хай там як, Оллі не так багато розповів про значення пісень. Хоча подейкують, що для кожної з них він пише приблизно по двадцять сторінок нотаток, де в деталях описується сюжет, нарація, і загалом змальовується весь вигаданий світ.
Однак окрім вигадок Оллі закладає частинку власної історії в персонажів, хоч би як йому це не подобалось.
«Я ненавиджу писати пісні про себе, — зізнається він. — Мені набагато цікавіше створити персонажа й перетворити його на дивне створіння — значно моторошніше й значно глибше залучене в історію».
От, скажімо, «Marisol» написана «на основі серії надзвичайно яскравих снів, в яких я постійно бачив смерть близької мені людини. Я так і не зміг показати їй готову пісню, оскільки вона померла ще до того, як запис звели до кінця — і це найболючіший момент. Мабуть, головний урок, який я з цього виніс, це не відкладати на потім і цінувати кожну мить з людьми, які для тебе важливі».
«Marisol» — це та сама пісня великого гурту, що грає під час титрів.
«Немов би це сцена з чик-фліку чи шкільного фільму, де вони танцюють на випускному й зізнаються одне одному в коханні — а потім вривається приспів… Словом, це пісня про розпачливих закоханих», — пояснив Оллі.
А ось закриває альбом «cubicle dialogue», де згадується анаграма слову «love» — «O.V.E.L» («the ovel anagram of that four letter phrase»). А опісля звучать слова «it could have changed everything». Тобто любов змінила б усе, якби вона була там спочатку, але її не було.
Водночас згадка про 23-го поверх прив'язує цю пісню з релізом «safeword» (там звучала фраза “Jumping out of a second-story window”). Бо за сюжетом головний персонаж стрибає з 23-го поверху, пролітаючи повз усі ці кімнати, де розміщені інші пісні.
«Це розрив циклу… Це смерть у Голлівуді. Блиск, гламур, надмірне потурання власному серцю, все це зрештою руйнує тебе», — пояснив вокаліст.
Він додав: «Сподіваюсь, люди зможуть щось знайти в моїх текстах… Сподіваюсь, вони мають сенс. Там багато чого потрібно розшифровувати… Я добре усвідомлюю, що моя мова любові — це азбука Морзе».
Опісля релізу було затишшя, хоча група в цей час перероблювала альбом, щоби дати йому, так би мовити, нове життя. Власне так і з'явився «Rouge Carpet Disaster (Redux)».
«У "Redux" є багато пісень, з яких якщо прибрати вокал, тоді вийде зовсім інша пісня. Можливо у тій самій тональності, з тією ж прогресією, але деякі з них зовсім інші», — сказав Оллі.
Наприклад, перший сингл — «Courtney Just Relax» — найбільш наближений до оригіналу, оскільки тут перезаписані барабани, її краще відшліфували й зробили важчою. Все інше буде знайомим тим, хто чув першу версію. А ось щодо інших пісень, то вони абсолютно не схожі на попередні. Приміром, «Such.A.Shamе» схиляється ближче до джазу з його особливим смутком. Ідея написати в такому жанрі з'явилась після відвідування місцевого джазового клубу.
«Я уявив собі комфортне, миле місце у спотвореному світі, де всі гниють. І, як на мене, найкраще супроводження для такої картини — саундтрек з простим, джазовим фортепіано», — Оллі Еплярд.
Щоби краще пояснити власні відео й загалом нарацію, група створила свою гру. А ще Оллі заховав там купу повідомлень, одне з яких розшифровується як "Epilogue".
Тоді здавалось, "Epilogue" і є назва нового релізу (а насправді це, мабуть, тизер чогось з далекого майбутнього). І туди можуть увійти пісні, які виходили нещодавно («crying» і «face.»).
Бо «crying» якраз таки продовжує історію двох персонажів з коміксу Static Dress, на ім’я Еміль та Ненсі. Просто існує теорія, що персонажі насправді живі (нагадаю, що Еміль спочатку вбив Ненсі, а в кінці альбому він пригає з 23 поверху). Як він вижив? Припускається, що в музичних кліпах групи зображуються різні експерименти. А кожна кімната — це випробувальна камера. Відповідно піддослідного грає вокаліст.
Так ось, пісня «crying» натякає, що Ненсі теж жива. Або принаймні існує одна з її версій. Можливо, її також клонували й піддавали експериментам. А тепер, оскільки пісня написана від її імені, вона публічно розповідає усе, що з нею зробив Еміль.
До слова, про відео Оллі сказав: «Тут розкриваються різні теми, пов’язані з ліричним персонажем пісні, зосереджуючись на табуйованих питаннях, поданих як боротьба між сакральним і профанним… Кожна зі сцен кліпу має свою тематику: почуття провини й боротьба з ненавистю до себе, масові маніпуляції корпорацій, стадне мислення капіталістичного суспільства і зрештою хіть, перетворена на інструмент впливу».
Тема маніпуляцій корпорацій почасти розкривається й у пісні, яка вийшла далі — «death to the overground.» Ну як вийшла. Її можна знайти тільки на ютубі, а на інших стримінгових платформах — ні. Мабуть, це такий собі протест. Середній палець лейблу, з яким вони розірвали контракт з невідомих причин.
Хоча як сказав Оллі, «death to the overground.» — це різка критика комерціалізації хардкору.
«Комерціалізація хардкору — головна проблема з багатьма сучасними артистами, які експлуатують цю музичну субкультуру. З’являються дивні гурти, які виглядають крутіше, ніж звучать. Для мене це і є “оверграунд”. Коли я говорю з родиною, яка взагалі не має нічого спільного з андерграундною сценою, роком чи хардкором, вони згадують якраз оцих показних самовпевнених мудаків з цією награною енергією в усьому, що вони роблять. І це просто жахливо. Це найгірший тип людей — їм байдуже. Усе це повна фігня. Тому — смерть усьому цьому, бо я вже просто втомився. Це огидно. Воно й так зникне за кілька років. TikTok щодня вбиває рок-музику, а я просто сиджу й сміюся з цього».
В додаток до пояснення терміну “оверграунд”, фотограф групи опублікував допис, де написано: «overground» — це уособлення альтернативної музичної культури, яка виходить на широкий загал. Серед загальних рис: більше селфі, ніж членів гурту, одноразова поверхнева музика, нестерпна гонитва за статусом і хронічна присутність в Інтернеті… Ці колективи лише копіюють і вставляють… Не мають нічого конструктивного чи суттєвого, що могли б запропонувати комусь, окрім власного марнославства… Ці індивідууми створюють гучні дратівливі звуки, клікбейти, онлайн-драми, використовують людей як зброю та влаштовують жахливі виступи».
Власне тому у кліпі до пісні Оллі носить ланцюг на голові, ніби це терновий вінок, а ще тягне за собою хрест, як змушений був робити Ісус за мить до розп'яття. Така, досить очевидна алюзія на біблійну історію, яка показує хто тут спаситель сучасного мистецтва.
Тоді як у пісні «face.» група знову повертається до історії Ненсі й Еміля. Тільки цього разу тут використовується автокатастрофа як метафора для опису бурхливих стосунків. Таким чином досліджується «жах, який розгортається через гонитву за коханням, і ті наслідки, що часто нищать усе, коли правда виходить назовні».
У кліпі показано, як жінка, використовуючи навушники, підключені до якогось пристрою, здатна знову переживати моменти, що трапились в минулому. А якщо повернутись до «Prologue…», де нас знайомлять з Емілем і Ненсі, то вони реально потрапили в автокатастрофу. Така ось багатошаровість пісні виходить.
Та все ж, закінчення їхньої історії ми побачимо не скоро, адже як сказав вокаліст, замість цього він радше вигадуватиме нові серії.
«Це нагадуватиме "Чорне дзеркало" або "Американську історію жахів". Якби ми випускали погані пісні, які я б нізащо не опублікував, кожен мініальбом став би новим сезоном. Я завжди буду винаходити щось нове, піднімати планку й робити різні речі. Я не маю татуювань і пірсингу, бо в будь-який момент можу змінити свій образ. Хочеться не вкорінювати певний образ, а постійно змінюватись. Бути тим, ким я хочу».
Так і сталось з виходом першого синглу з нового альбому «Injury Episode» — «human props». Тут вже йдеться про близнючок — Мейв і Сара — також піддослідних у Hotel Disdain. Їхня слава, як це часто буває, стає пасткою. У кліпі вони сидять у машині, оточені фотографами в масках. Спалахи камер сліплять їх, переслідують з усіх боків. Одна з них злякано закриваються руками, ніби благаючи про милість.
Наступного разу ми бачимо їх у кліпі «Nostalgia Kills», де вони лежать мертвими на столах, як тіла в морзі. Слава коштувала їм життя. І це лише початок ще похмурішого дослідження тем токсичності популярності й перетворення мистецтва на товар.
Тим не менш, саме ці близнючки стануть центральними фігурами альбому «Injury Episode».
Для вокаліста це досить особистий проєкт, який зосереджується на темах травми, відновлення й зіткнення з минулим досвідом. Оскільки…
«Кілька років тому до мене повернулися придушені спогади з раннього дитинства. Цей альбом — по суті, велика частина процесу прийняття того, що з тобою сталося: спроба це подолати, рухатись далі й навчитись жити з цим», — сказав він в інтерв'ю з Kerrang.
