СВЯТКОВЕ ДИВО РІЗДВА

Різдво - одне з найважливіших та найшанованіших свят в Україні, а Галичина здавна славиться своїми унікальними різдвяними традиціями. Ці традиції - це поєднання давніх вірувань, християнських обрядів та самобутньої культури українського народу.

  Святвечір - день очікування та єднання

Святвечір, 24 грудня, - це день очікування народження Ісуса Христа. За традицією, господар вносить до хати "дідуха" - оберег з дідухів пшениці або вівса, який символізує зв'язок з родом та померлими предками. На столі має бути 12 пісних страв, що символізують 12 апостолів. Головною стравою є кутя, яку готують з пшениці, маку, горіхів, меду та родзинок.

     Після заходу сонця, коли з'являється перша зірка, родина сідає за святковий стіл. Перед вечерею читають молитву, дякуючи Богові за Його дари. Після вечері діти ходять колядувати, співаючи різдвяні пісні та отримуючи за це гостинці.

    Різдво - день радості та єднання

25 грудня - день Різдва Христового. Вранці люди йдуть до церкви на різдвяну службу. Протягом дня ходять один до одного в гості, вітають з Різдвом та дарують подарунки. Ставлять вертеп - ляльковий театр, який показує історію народження Ісуса.

Унікальні традиції Галичини

1.  Дідух

Напередодні Різдва потойбічних гостей належало вшанувати і почастувати, адже від них залежало благополуччя родини на цілий рік. Для присутніх невидимих душ залишали вільне місце за столом та клали окрему посудину. Перед вечерею дмухали на лави, аби не притиснути жодну з них. Подекуди під час вечері обрядові страви клали в головний різдвяний атрибут – ''сніп'', ''дідух'', ''дід'', ''коляда'', який символізував померлих предків.

У Галичині, як і повсюдно в Україні, після вечері для них залишали страви на столі або на підвіконні. Вночі вчувався гуркіт посуду, тупіт ніг, несподіваний подув вітру, поява пташки, метелика чи мухи, а зранку виявляли сліди стоп на підлозі, перевернуті ложки на столі. Все це було доказом посмертного приходу рідних. Траплялося, господиня прибирала стіл після вечері, за що розлючений покійник дорікав їй, явившись уві сні.

В гірських районах була традиція перед вечерею йти на кладовище і залишати на могилах родичів кутю. Там же або за столом запрошували померлих до трапези, згадували їх поіменно.

Існували й протилежні переконання: мовляв, не можна вголос запрошувати мерців. Зі слів старожилів, вони могли являтися щоночі і після свят, лякати та навіть звести зі світу живих.

2. Солом’яні «павуки»

Цієї ночі чорт в подобі тварини чи людини міг перестріти зустрічного в лісі, на роздоріжжі, переслідувати вулицею та навіть потрапити до домівки. Для захисту оселі від нечисті на кути столу клали зубчики часнику (часто з нього і розпочинали трапезу), клали під стіл сокиру, ніж, серп та інші гострі металеві предмети, розвішували солом'яних ''павуків'', обкурювали все господарство ладаном та окроплювали свяченою водою. В хаті остерігалися свистіти, щоб не прикликати дідька. А за столом дітям забороняли хитати ногами, аби не "колисати чорта”.

Вірили, що відьми в цей день намагалися що-небуть підкинути односельцям в хату або ж, навпаки, вкрасти чи позичити. Разом з цією річчю відьма відбирала добробут у цієї домівки, тому в цей день остерігалися що-небудь давати з дому.

Якщо відьмі вдавалося завдати шкоди, застосовували Святвечірні атрибути. Воду, якою мили посуд наступного дня після вечері, пили від вроків і зберігали цілий рік. Сіно, що лежало на столі, використовували в лікувальній магії. Свічку використовували для захисту від всього зла та грому.

3. Вірили, що на Різдво можна дізнатися майбутнє та покращити здоров’я

Галичани вірили, що в цю ніч тварини розмовляють і можуть поскаржитися Богу на господаря, тому господарі щедро їх годували. В народі добре відома легенда про чоловіка, який підслухав розмову своїх волів і дізнався про власну смерть і похорон.

Вірили, хто скупається в ріці, вилікується від усіх недуг. Умивалися водою в посудині з копійками, щоб бути багатими та здоровими. Босими ногами торкалися металевих предметів під столом, аби бути міцними.

4. Вірили, що можна примножити достаток та вийти заміж

Перед вечерею господар запрошував на вечерю Мороза, Вітра, чи Вовка, щоб уберегти господарство від стихійних лих і хижаків. За столом підкидав ложку куті до стелі, щоб рік був врожайним. По розстеленій на долівці соломі діти стрибали, імітуючи голос тварин, щоб худоба велася. Палицею розгортали солому, нібито шукаючи гриби. Вірили, що влітку та восени з цією палицею кожен гриб в лісі буде на видноті. Залишені після вечері ложки перев'язували солом'яним перевесло, щоб вся сім'я була разом цілий рік, а худоба під час випасу не розбігалася.

Дівчата ворожили на заміжжя та навіть могли причарувати нареченого. Зі слів старожилів, для цього достатньо було запросити коханого на Святвечірню трапезу, смачно його частувати та цілувати. А найбільші сміливці пробували перехитрити цієї ночі самого чорта і здобути заклятий скарб.

Деякі з цих традицій сьогодні викликають подив і навіть мурашки по тілу. Та в переконливих розповідях старших людей навіть найнеймовірніші історії про душі померлих, відьом та чари постають правдивими свідченнями багатого міфологічного світогляду українців. У наших традиціях і в їхній пам'яті витає містичний дух Різдва і живе віра в те, що дива трапляються.

5. Колядування

Колядування -  давній звичай зимових свят, переважно Різдва, що полягає в обході домів групами учасників. Вони співають  величальні пісні (колядки) та промовляють побажання (віншування) господарям оселі, за що отримують  нагороду.

Витоки колядування сягають  дохристиянських часів, коли люди таким чином славили зимове сонцестояння та  ворожили на майбутній врожай. З приходом християнства колядування  переплелося із святкуванням Різдва Христового. Колядники почали нести  добру звістку про народження Ісуса Христа, а також бажати господарям  добробуту та щастя в новому році.

6. Вертеп

  Українські Різдвяні свята годі уявити без вертепу — доволі поширеного обрядового дійства. Його потайки ставили навіть у часи войовничого атеїзму, гонінь на церкву та переслідування вірних.

Вертеп зародився в Україні ще у XVII столітті у духовних навчальних закладах, але особливої популярності набув лише у XIX столітті, як пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських площах та сільських майданах, на церковному подвір’ї, а частіше ходили по хатах у новорічно-різдвяні святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та мандрівні дяки, пізніше — мандрівні групи артистів. Згодом до акторів парубків та чоловіків (оскільки в духовних навчальних закладах здобували освіту тільки хлопці) долучилися й дівчата, жінки.

На відміну від Західної Європи, де вертеп тривалий час функціонував у лоні церкви, в українців, від самого початку він мав тісний зв’язок з демократичною театрально-видовищною культурою.

Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням, сценарієм. Своєю формою він нагадував селянську хату або церковцю. (Макети таких вертепів (шопок ), тільки значно більших за розмірами, і тепер виставляють у церквах у часі Різдва Христового). Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали малюнками й образками відповідного релігійного змісту. Всередині скриньки встановлювали примітивні саморобні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами. Існували й більш ускладнені моделі: ляльки кріпилися на диску, що обертався, створюючи ілюзію оживлення фігур.

Різдво в Галичині - це час для родини, віри та традицій. Це свято, яке дарує людям радість, тепло та єднання.

Сучасні інтерпретації

З часом деякі різдвяні традиції Галичини змінюються та адаптуються до сучасного життя. Наприклад, колядування стає більш організованим, з колядниками, які ходять по вулицях та організовують концерти. Вертепи стають більш витонченими та театральними.

Однак, незважаючи на зміни, суть різдвяних традицій Галичини залишається незмінною. Це час для єднання з родиною, друзями та близькими, час для радості, віри та сподівань.