Якесь таке в мене враження від цієї книги in a nutshell. Хоча в моєї баби була інша фраза для таких випадків - хехе, напишіть в коментарях, якщо знаєте.
Більше вражень (коротко і без спойлерів)
Цю книгу я для себе умовно розділила на три частини.
1) (та, що й в книжці перша) - це трохи сюжету, роздуми, нічого крейзі - на цьому варто було б й завершити.
2) починається рівно зі сторінки 145, і це якась маячня. Там починає розвиватись сюжет - причому без когось тригеру, а з речення “І тоді минуле почало завойовувати світ” - і літералі, це майже все пояснення тому, що відбувається далі. Deux ex machina.
Так схотів автор - ну бо його цікавить не “як”, а “а що, якщо?”.
(Окей, тоді так і пиши книжку)
А для мене сюжет загубився за неправдоподібністю і нелогічністю подальших подій.
3) більше роздумів, і зміна відбувається вже з оповідачем - а от за світ ми всі дружно забуваємо. З цієї точки можна було б ліпше вибудувати цю історію. Без частини 2. Без псевдоінтелектуальних політичних вставок.
Підводжу риску: ────────────────────────────────────────
В книжці є все, окрім розкриття ідеї, заради якої вона була написана. Преамбули і роздуми - чудові, а сама “серединка” якась як видиханий фломастер.
Вилив з водою дитину
─ як казала одна моя викладачка.
Ідея
Вона є. І вона гарна, чесно. Один чоловік вирішує будувати “клініки минулого”, де кожна кімната або поверх оформлені в стилі якогось періоду. Навіть не так - не в стилі, а саме автентичними речами з періоду, меблями, запахами, звуками - immersive experience. VR, але наяву. Це нібито допомагає пацієнтам з деменцією пригадувати своє життя.
Makes sense.
Чоловік дуже багато вкладає в дрібнички, адже в них - вся сіль. Про це в книзі доволі гарно розповідається, виникає якась ностальгія - і ми ніби вивчаємо, що саме її викликає.
Виняткові новини втратили свою винятковість. Папір пожовк, глянцеві сторінки ледь пахнуть вогкістю. А що відбувається з рекламою? Те, що ми колись роздратовано пропускали, тепер набуло цінності. Реклама раптом стала новинами з того часу. Входом у нього. Пам'яттю повсякдення, яке найшвидше псується і вкривається шаром плісняви.
Так от, саме ці “клініки минулого” є часосховищем. Першочергово, потреба в них виникла заради дійсно хворих людей, які "залишились поза часом”, але “прокидались”, коли стикались з чимось знайомим:
Експеримент полягав у тому, щоби створити захищене минуле чи «захищений час». Часосховище. Він хотів, щоб ми відчинили вікно в часі, де могли б жити хворі та їхні близькі. Дати шанс літнім парам, які все життя були разом, лишатися разом. Шанс донькам і синам, частіше донькам, побути з матірʼю чи батьком іще місяць чи навіть рік, перш ніж усе остаточно розвалиться. Але не просто стояти біля іхнього ліжка у стерильній білій палаті. Ідея полягала в тому, щоб вони були разом в одному часі, щоб зустрілися в одному-єдиному можливому «місці» — у році, який іще жевріє в дедалі тьмянішій памʼяті близької людини.
Тут є над чим подумати. Чи дійсно такий “самообман” може допомогти родичам? Чи бувають такі відчайдушні люди? Чи це якийсь болісний і травматичний спосіб знайти closure, закрити старі гештальти, залатати травми, що декадами заморожували розум? Повернути час, коли твоя дорога людина була “собою”? Допомогти їй знайти “ґрунт” під ногами?
Потім автор розмірковує, що деменція стає все більш поширеною, адже люди жахатимуться від “теперішнього”, їх паралізує страх перед майбутнім, і вони прагнутимуть повернутись назад:
Цей нинішній наплив людей без памʼяті — невипадковий. Вони приходять, аби щось нам сказати. І повір мені, одного дня, зовсім скоро, багато хто добровільно мандруватиме в минуле, із власної волі “втрачаючи” памʼять. Недалекі ті часи, коли все більше людей захочуть сховатися в печері минулого, повернутися назад. І це — не від хорошого життя. Потрібно підготувати бомбосховища минулого. Якщо хочеш, називай їх часосховищами.
Це вже трошки інша інтерпретація “часосховища”. Вона мені менш подобається, бо це звучить чимось дуже далеким від реальності. Це звучить, ніби і справді є спосіб “відмотати” життя назад, не брати відповідальність, втекти від реальності. Але його нема. Ніби перша половина життя - це була гра, і можна просто почати її з минулого рівня, якщо цей рівень тобі не дається. Щось на мові привілейованих.
Третя інтерпретація мені до душі найбільше. Минуле - це список подій. Що може бути ближчим до подорожування в часі, ніж сприйняття історій?
… і пірнаю в прохолодну печеру бібліотеки, ніби в інший час. У часосховище.
Старіння
Книга змушує задуматись про вмирання. Не про саму смерть, а про вмирання, як є - старість. Вмирання тіла, аби не звучало ейджизмом.
Я бував на різних кладовищах світу, як і кожен, хто до смерті боїться смерті й умирання (чого ми насправді боїмося більше — смерті чи вмирання?), і прямує до оселища свого страху, щоб переконатися: не таке вже й моторошне те місце.
Що буде, коли механізм тіла зноситься? Коли здоров’я, яке треба берегти, вже закінчиться, і залишиться лише вічне “підлатування дірок”? А якщо “зноситься” мозок? А якщо ти будеш жити занадто довго, і всі твої знайомі повмирають? А як же немічність? А що, якщо останні 10 років доведеться лежати прикутою до ліжка?
Евтаназія. Гарне слово, за яким ховається неприємне значення. Ця частина, певно, зачепила мене найбільше.
Літні пари, які наперед домовилися, що поїдуть разом, якщо хтось один із них невиліковно занедужає. Уявляю, як вони ідуть, зніяковілі, тримаючись за руки. Й ось так, тримаючись за руки, проходять усю процедуру. Вони не хочуть загубити одне одного серед безмежних єлисейських полів. Їм ніяк не домовитися, де й коли вони зустрінуться.
Вибирати час своєї смерті. Самогубство для несміливих? Або для тих, хто не взмозі фізично вчинити самогубство? Для деяких людей на певних етапах сам процес життя може відчуватись катуванням. В фільмах “добити важко пораненого” на полі бою часто позиціонується як акт милосердя. Або ж з тваринами - тварин часто присипляють. Люди в деяких випадках, виходить, мають менше прав, ніж тварини?
Може бути, що евтаназія - велика розкіш? Автор однозначно пише, що так - хіба не розкіш, спокійна, контрольована смерть десь в затишку Швейцарії?
Гадаю, у цій країні така практика ніколи не припинялася, ще з Другої світової війни. Евтаназія їй пасує. Спочатку вона була нелегальною, потім напівлегальною. Всі заплющували очі, як і в багатьох інших випадках, і давали шанс приватним клінікам приймати спраглих смерті людей з Європи. З однієї частини Європи, якщо точніше. Бо в моїй частині континенту людям навіть у цьому відмовлено. Там анестезії не було, яка вже евтаназія. Смерть за комунізму — це не якісь примхи на шовкових простирадлах. До того ж ніхто не видасть тобі паспорт і візу для виїзду з країни в один бік, без гарантії, що ти повернешся. Їдеш, помираєш і автоматично стаєш неповерненцем, за що тебе засуджують на смерть. Заочно й посмертно.
Є про що подумати, словом. Бо ніхто з нас не втече від смерті, хоча можна втекти від старості. Так, книжка наганяє багато думок про кінець життя, і подекуди наганяє відчуття безвиході. Тут треба детокс - ось вам вірш:
Підсумок
Книга однозначно провокує на роздуми - і чудова для книжкового клубу, заради якого я її й читала. Клуб ще не відбувся, цікаво буде почути думки інших учасників.
Але чи сподобалась мені книга?
Не сподобалась, бо ідея загубилась серед пришитих білими нитками епізодів. Дуже шкода, насправді. Плюс, не те, щоб вся ця історія виходить до якоїсь моралі чи кристалізованої думки. Скоріше - роздуми “а що, якщо” з великою кількість авторських поступок самому собі (коли лінь думати про те, як поєднати якісь події, то просто пишеш “і раптом”).
От так. А нижче - ще хороші цитати, які теж провокують багато думок.
Цитати
Звісно, я пригадую і кілька вельми значущих мовчанок, але їх переказати неможливо.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌Один чоловік — називатимемо його паном Н. — наприкінці своїх днів сидить біля вікна в кімнаті й намагається воскресити те, що минуло. Пам'ять його покинула, як покинули друзі, коли він був у немилості. Немає друзів, немає живих рідних. Нікого, кому можна зателефонувати. Якщо ми не живемо в чиїйсь памʼяті, то чи живемо взагалі?
+
Минуле можливо зіграти лише в чотири руки. Щонайменше в чотири.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
І все ж: чому таємний агент пан А. далі приходить? Спершу, мабуть, приходив через цікавість і страх шантажу. Швидко зрозумів, що такої небезпеки немає. Але є і ще дещо. Якщо пан Н. нічого або майже нічого не памʼятає, тоді пан А. звільнений від провини. Якщо можна так сказати. Йому непросто це сформулювати, але він відчуває: якщо ніхто не памʼятає, то можливо все. «Якщо ніхто не памʼятає» стає рівноцінним із «якщо немає Бога». Якщо немає Бога, казав Д̶о̶с̶т̶о̶є̶в̶с̶ь̶к̶и̶й̶, то все можливо. Бог виявляється не чим іншим, як велетенським складом памʼяті. Памʼяті про гріхи. Хмарою з безліччю мегабайт. Якийсь забудькуватий Бог, Бог із хворобою Альцгаймера звільнив би нас від усіх провин. Немає памʼяті — немає злочину.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
Деякі роки тривають довше, ніж інші.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
Останнім часом я памʼятаю значно більше книжок, яких не читав, аніж тих, що прочитав. Я не вважаю це аномалією. Це - як із будь-чим нездійсненим.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
— Я хотів би в 50-ті заради батька. Він помер через рік. Ми нічого не встигли один одному сказати, я нічого з нього не витягнув.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
Він каже, що нам не вдалося розповісти молодому поколінню (в̶е̶с̶т̶е̶р̶н̶е̶р̶а̶м̶) про всі жахіття комунізму, і тепер воно сприймає його лише як стиль життя.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
Вона дала знак натовпові затихнути й почала промову гіпнотичним «Дорогі товариші й товаришки, соратниці й соратники...». Майже в кожному слові було «р». Може, це якийсь таємний код соціалізму? Що більше «р», то краще? Мабуть, невипадково радять, щоб в іменах собак був звук «р». Щоб вони тебе поважали, коли даєш їм команди.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
Тут кожне місце має своє «колись».
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
Непримітні часи — це саме те, що потрібно для життя.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
Припускаю, що в 1968-му ще не було 1968-го. Ніхто не казав тоді: гей, чувак, те, у чому ми живемо, — це ж великий 68-й, він залишиться в історії! Все стається за багато років після того, як сталося. Потрібні час і оповідь, щоби сталося те, що вже сталося. Таке запізнення, як тоді, коли проявлялися знімки, й образ поволі проступав у темряві. Мабуть, і в 1939-му не було 1939-го, були ранки, коли прокидаєшся з головним болем і тривогою.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
У цьому була якась несправедливість — обирати час, у якому буде змушене жити наступне покоління. Зрештою, так відбувається на кожних виборах.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
Дівчина у джинсах і светрі зупинилася перед «Дівчиною з перловою сережкою». Я стояв на крок позаду них і не міг ворухнутися. Їхні обличчя були однаковими. Отже, час - це лише одяг, сережка...
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌Насамкінець у записнику зʼявився ще один розділ —можливо, найважливіший: про те, що сталося особисто з ним, аби він міг відрізнити це від прочитаного й того, що сам вигадав.
﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌﹌
Час — це не мить, яка щойно спливла. Це — нескінченне провалювання назад (і вперед), нагромаджування руїн, як про це пише Беньямін.
+
Десь в Андах досі вірять, що майбутне перебуває позаду тебе. Воно зненацька вистрибує з-за спини, натомість минуле — завжди перед очима. Воно вже сталося.
