Про цю книгу чула багато, а ще авторка була в центрі сесії кенселингу десь минулого року. Купила паперовий примірник десь в шалі зборів до Лондону, а по приїзді несподівано (коли маєш так багато книжок, що сама дивуєшся з наявності деяких примірників) знайшла, і вирішила почитати. Ну чому ж ні, я побула в так званій Європі аж пару днів, і то на протоптаних туристичних стежках! Як на те, і в пост-комуністичній Європі (Польща), і в пост-Європі (UK). Експерткиня, well-travelled person!
But, I digress…
Приємно здивувалась, що це збірка есеїв - так легше тримати фокус, який у хворої мене і так був не в найліпшій формі. Авторка - з Хорватії, тобто в фокусі Балкани, про які я майже нічого не знаю, бо ми в школі про це нічого не вчили, а в дорослому віці я відносно недавно почала цікавитись історією. Коротше, то турбулентний регіон. Сама Славенка пише про досвід своєї країни неначе ззовні - бо ж сама переїхала до тої частини Європи, де не побував комунізм. Через те в деяких моментах вловлюються якісь мммм ну не снобські, а наче самовідгороджувальні тони. Це можна зрозуміти, ми всі люди. Всі з подивом дивляться назад на своє минуле життя і дивуються з того, як так можна було.
Якщо описати одним реченням, то ця книга - ніби список “прищепок”, травм, Mommy and Daddy issues, які ти розписуєш в себе в блокноті, аби далі обговорити з психіатром. В цьому випадку ти - це країна. Або група країн, як сказано в підзаголовку.
Тут і про меншовартість, і про бездіяльність, страх, параліч відповідальності за своє життя, ставлення до грошей, мовчанку, почуття провини, the list goes on. Ну, ви самі знаєте більшість цих шпильок, що залишились нам в спадок від батьків, і що ми передамо своїм дітям. Втім, в “Кафе “Європа” піднімаються багато неочевидних тем, тобто може бути багато чого, про що ви ще не замислювались.
Тепер почну спойлерити, якщо можна так сказати. Окреслю те, що виділила для себе.
► Про топтання індивідуальності. Все просто - надуживання займенника “Ми” на противагу “Я”. Думай, що говориш, бо ти говориш від імені всіх, тому не можеш казати щось, що комусь не сподобається. І інтереси твої не існують, бо Я - остання буква в алфавіті. Тут має бути мем про комунізм.
Як особа, що є продуктом тоталітарного суспільства, навчається відповідальності, індивідуальності, ініціативі? Кажучи “ні”.
► Про стресові перетини кордону. “Кажи, що їдеш до родичів, бо подумають, шо ти на заробітки” - скільки разів чула такі напучування при перетині кордону в Польщу? (При чому, так напучують і тих, хто дійсно їде на заробітки.) Для нас перетин кордонів - це стрес. Стрес, що будуть “трусити”, себто перевіряти вміст валіз в пошуках чогось нелегального. Полегшення, коли в митника гарний настрій, і він вирішує просто пропустити, без цих принизливих оглядів. В європейців же навіть окрема черга для проходження митного контролю, де їх майже не перевіряють. Якийсь поділ на сорти? Ми - сорт “по дефолту підозрілий”. Ми боїмось, і нас бояться.
На митниці треба сміливо дивитись офіцерам в очі - от що. Гідність.
► Закордон як мана небесна. Ця штука особливо підсилилась під час війни, так як побільшало “виїхавших”. За замовчуванням, їм заздрять, бо вони ж мусять бути багаті і краще жити, раз за кордоном. Добре, що хоч розвіялись ілюзії щодо того, що всі, хто за кордоном - багаті. І все одно, при поверненні додому від людини очікується, що вона привезе повну торбу “гостинців” - продуктів, одягу (який там дешевше, або якісний, не те, шо тут!), косметики ітд. І хоча зараз таке саме продають в магазині “Товари з Європи” навпроти твого під’їзду, а одяг і інші штуки можна замовити в інтернеті - зате можна не платити не лише за доставку, а й за самі речі - бо ж то - гостинці! Словом, залізна завіса в людей в голові.
А ще, вона підняла цікаву тему, про яку я раніше не думала:
► Ставлення до майбутнього. Благо, підприємницька сфера в країні розвивається - навіть під час війни. Люди вкладають гроші, розвивають бізнес, будують плани. Проте з іншого боку, є я і моє невміння поводитись з грошима - адже все життя я тільки бачила, як мама живе від зп до зп. В мене нема поняття про інвестиції, про фінансовий менеджмент - тільки радість від того, що грошей, наче, вистачає на все. Питання тут - як можна
…успішно здолати прірву між двома крайнощами - витрачанням, коли зовсім не маєш грошей, і витрачанням, коли вони є?
А з іншого боку, як нація, на чиїй території постійно ведуться війни і на чиї будинки летять ракети, може собі дозволити в щось інвестувати? Питання відкрите, в нас, власне, новий виток розвитку травми під назвою “відкладене майбутнє”.
► Цитата про Німеччину і її фашизм - і важливість інституту пам’яті:
Всі країни в своєму минулому робили негідні дії - тільки треба мати силу то визнати і “розкаятись” (в якийсь прийнятний спосіб). Нема “добрих” і “злих” країн, як нема добрих і поганих людей, питання тільки в тому, як ти працюєш над своїми помилками - добре, чи погано. Це й визначає тебе, певною мірою. І, на мою думку, це нормально, що з плином часу деякі речі переосмилюються - це не одне і те ж, що переписування історії. Найбільшу послугу, яку ми можумо зробити самим собі - бути чесними з самими собою. І як нація, теж.
► Про мовчанку і безініціативність. Історія про зрубування дерев і суспільне заціпеніння - і не зовсім через страх. Раніше в мене було враження, що пострадянські люди не проявляють ініціативу, бо вона - “наказуєма”. Новий аспект, який усвідомила з цієї історії - що часто ми взагалі не свідомі, що ми за щось відповідаємо, або ж маємо вплив на щось. Відчуття - “а що, так можна було? можна було сказати, що мені це не подобається? можна було того не робити?”. І так само щодо суспільної власності:
Захист власних інтересів став єдиним пріоритетом для всіх лише недавно. Усе, що було громадським, вважали таким, що належить державі та нею й регульоване: «вони» мали про «це» подбати. І от раптом з'являється така річ, як суспільний інтерес. Проте людям важко збагнути, що це наш інтерес і наша проблема, і саме наші громадяни мають право діяти від її імені.
◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤
Ще там є три есеї, які я хотіла б перечитати, аби повністю скласти про них враження. Ще подумати.
1) Він спить, як немовля - про командуючого концтабором, якого зовсім не мучить совість, і який “спить, як немовля” - подумати саме про те, як таке можливе. Escapes me.
2) Батькова провина - а це, власне, про інститут пам’яті, і про те, як осмислювати своє минуле і що робити з його слідами в теперішньому - про ті самі назви вулиць, ставлення до діячів, пам’ятники. На часі.
3) Про погані зуби - як людину, яка панічно боїться стоматологів, мене вразило речення про те, що зуби - то частина іміджу, і взагалі їх стан відображає якусь самоповагу. Це змусило мене всерйоз розглянути можливість добровільного походу до стоматолога. З почином, і хай ці сторінки мені конвертуються®
◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤◢◣◥◤
Ось, власне і все, книга цікава, місцями є над чим задуматись або навіть не погодитись, стиль приємний. Гарний вибір, аби читати помаленьку ранками за чашечкою кави - хоча я сама проковтнула її - книгу, не каву - за пару днів. Про це трохи шкодую, бо там іноді варто зупинитись і порефлексувати.
15.11.24
