От що я написала про неї у нотатках:
«Занадто сентиментально і занадто швидко все рухається, щоби бути реалістичним. Не знаю, щось мене тут бісить, майже хочу закинути. Ця книжка про те, що потрібно відпускати, або нє – що так не буде краще, але жити з позиченим часом з кимсь так само (?) А чи хтіла б я повернутись отак до життя (якщо мені судилося померти раніше)? Люди будуть багато що готові віддати за це, але – корупція – безсмертя попаде не в ті руки і стане політичним інструментом»
😒 По суті, будь який прогрес будуть використовувати для чогось поганого.
З перших сторінок я написала, що книжка дуже якась денбраунівська. Але зараз, ммм не знаю, може ні. Хоча, може тому, що стиль легкий. На другій сторінці вже нотатка, що я перекривляю крик півнів під час читання – і що то легше, ніж я думала. Отаке в мене зразу було ставлення 🐓
Словом, в світі з’явилася якась хвороба, що люди починають згадувати альтернативні події свого життя. Саме так – альтернативні спогади.
«Everyone thinks it is just false memories of the big moments of your life, but what hurts so much more are the small ones».
І правда. Наш мозок зачіпляється за детальки, за спеції життя. Великі дати його не дуже переконують.
💡 Так от, ідея книжки. Людина навчилася робити так, щоби за допомогою однієї машини ти вмер в поточному таймлайні і перемістився у певну точку з минулого. І продовжив життя з тієї точки. Гарний же задум! І цікавий. Коли людина доживає до моменту, де в минулому житті вона вмерла, спогади синхронізуються, і ти все згадуєш. Тільки згадуєш й не ти, а люди, чиє життя ти зачепив. І вони згадують, що от ти був в їхньому житті, але то ніби сон, але такий детальний, нестерпний, і втрачаєш зв’язок з реальністю. Бо так, коли ти вмираєш і вибираєш інший початок, то ти вибираєш за себе. А вони – ні.
На подумати – як багато людей ми зачіпаємо у своїх життях, і наскільки наш вплив мммм впливає? хай буде «змінює» їх життя.
Потім в книжці йде багато банальних фраз, які виставляються, як шось геніальне (там це назвали freshman philosophy shit – тобто, представили як вумне, а потім написали, шо наші герої вумніші навіть за то, і їм це і так понятно). Шось, шо написали для того, шоб отакі дурненькі півнички, як я, виділяли то маркером, як цитату. Я такого не люблю! Підсовуйте свої мудрощі якось безпалівніше!
Ну, і лінія про злого науковця 👨🔬, який обманює добру науковицю 👩🔬 і користується її надбаннями. І іноді все йде занадто гладко. Але то пізніш, коли я жалітимся про кінцівку.
На сторінці 77 я написала «як це тупо, у мене пропав інтерес» ☹️
🔬 Далі, з цікавого, там йдуть описи секретної лабораторії на закинутій нафтовій вишці, і описуються всякі експерименти. Багато наукового і дуже вумного, це цікаво читати. Тому на сторінці 102 я написала «ладно, мені цікаво, як все побудовано логістично». Але, схоже, автор сам потім заплутався.
🙄 Я багато закочувала очі, скрізь нотатки типу «да да повірила», або «ой як неочікувано», «та невже», «шо за брєд», «ригаю».
О! Цікавий момент. В тій лабораторії один колєга покінчив з собою, і хороша науковиця каже «He made a choice to end his life, I think? We should respect that», а поганий науковець весь такий «Not while he’s still under my employ». Бабина фраза «і вмерти спокойно не дадуть!» ще ніколи не була такою доречною.
Десь із сторінки 130 я навіть пишу коментарі типу «файно», «хороше», «да» (!), АЛЕ на 210 починається солодка лав сторі, і я пишу «ой, да да да» (яке протилежне верхньому «да»), а на сторінці 215, коли починається голівудська стрілянина я вже пишу «шо я читаю…»
Ну, і куди ж без моменту, коли можна когось просто пристрелити, он він вже на мушці, але нє, хочеться поспілкуватись, висловити все, шо накипіло, коли ж, як не зараз! Ну оце, дати йому час увільнути 🤦♀️
Потім технологією оволодіває держава і використовує для запобіганням одиночним злочинам або коригуванням військових дій. Та невже.
🤡 Кажуть, шо першої світової можна було б уникнути, якби вдалось запобігти пристреленню того принца, через якого оголосили війну. So deep, ніби чувак не чув про вираз casus belli. Зате, я ж казала – філозопія, роздуми!!!
А потім інші держави взнають, шо американці чітєрять в війнах. І починають ядерну атаку, вгадайте хто перший 🙄
До цього моменту наш коп і добра науковиця вже парочка, вони розуміють, шо треба спасати світ, і науковиця вертається в минуле, обіцяючи чулувіку, шо віднайде його. І віднаходить разів десь ммм 7? 8? Бо в них не виходить спасти світ. Кожна нова часова лінія приводить до ядерки, і навіть є пару розділів, де дуже детально описується, як людські тіла згорають і розтають та очах. Гарна їжа для моїх кошмарів 👹
Але парочка пробує і пробує. Вони не родять дітей, бо зрозуміло чого – в такий світ їх приводити не хочеться. Наш світ не сильно кращий, якщо чесно. Вона пробує, і проживає заново багато життів, а він знову і знову помирає від якоїсь ядерки і оживає вже в іншій часовій лінії, де вона приходить і каже що всьо по новой треба робити.
💌 Насправді, там гарно описані ці їхні складні стосунки, і коли вона опускає руки, втрачає розум і помирає, звісно ж, він вертається в минуле, аби ще побути з нею. Це зворушливо.
Та коли чувак вже вирішує теж нарешті вмерти, то в останній момент придумує, як спасти світ, і спасає його настільки легко і швидко (там всього-навсього треба пробратись в іншу секретну лабораторію і вбити одного чувака), що інакше, ніж моя баба (нє пєл давно, і спєл ґамно) і не скажеш.
⭐⭐⭐ Себто, автор заварив круту кашу, навалив багато їжі для думок, але гарно прописати закінчення йому не захтілося. Але, кажуть, в нього всі книжки такі. Словом, читання викликало в мене багато емоцій, було цікаво, хоч іноді й тупо, і закінчилося все зіжмакано. Того 3 бали із 5.
Що ще дратувало: доводилося зашмаровувати слова типу раша, москоу. І кліфхенґери, бо йде розділ з перспективи одної людини, потім іншої, ну і ясно, шо перериваються вони на моментах напруги.
Наостанок, гарна цитатка про важливість пам’яті, бо закінчувати тре чимсь хорошим (хоч і не обов’язково):
There are so few things in our existence we can count on to give us the sense of permanence, of the ground beneath our feet.
